Київська опера на Подолі анонсувала показ «Сойчиного крила» після прем’єри мюзиклу «Піноккія»

20.09.2023
Київська опера на Подолі анонсувала показ «Сойчиного крила» після прем’єри мюзиклу «Піноккія»

«Піноккія» — бродвейське дійство у Київській опері на Подолі: з драматургічною інтригою, яскравою музикою, запальними танцями, цікавими сценографією і костюмами. (Фото театру)

Більшість солідних оперних театрів світу успішно поєднують у репертуарі «високу» оперу з веселою чи мелодраматичною оперетою. Напевно, тому й Київська опера на Подолі, яка небезуспішно намагається стати законодавцем музичної моди столиці, розпочала 42-й сезон прем’єрою нового українського мюзиклу «Піноккія» композитора Бориса Севастьянова на лібрето Дмитра Тодорюка.


Ця прем’єра стала ще одним спростуванням давньої латинської приказки — Inter arma silent Musae — «Коли гримить зброя, музи мовчать». Вистава народилася у воєнний час, і дуже швидко: від дня, коли було написано останню ноту в партитурі, проминуло тільки пів року. І переповнена зала театру стала свідком по-справжньому бродвейського дійства: з драматургічною інтригою, яскравою музикою, запальними танцями, цікавими сценографією і костюмами.


В основу лібрето лягла класична казка Карло Коллоді, але переписана цілком по-новому. В якомусь закритому небесному пансіоні душі готують до вселення в тіла новонароджених. Нетерплячій Душі несила дочекатися цього моменту, а тут, як на лихо, за цілий день на Землі не народилося жодної дівчинки. І Фея вселяє Нетерплячу... в дерев’яну ляльку, яку вбогий майстер Джепетто зробив на замовлення лихого і всевладного Кара-Босса.


Наділена людською душею, неслухняна, але дуже талановита лялька Піноккія потрапляє в пригоди, що тільки віддалено нагадують окремі сюжети з казки Коллоді. Вона швидко змушена зрозуміти, що таке шоу-бізнес, що таке підлість та обман, що таке, врешті-решт, диктатура, — і доростає до самопожертви, яка рятує пригноблених Кара-Боссом городян. Але, звісно, мюзикл повинен мати щасливий кінець: Фея перетворює Піноккію на справжню дівчинку, яка відтепер зможе зростати, навчатися і тішити свого тата Джепетто.


У цій виставі оперні артисти повинні поводитися цілком по-інакшому, аніж навіть у прочитаній цілком по-новому класичній опері Доніцетті, Моцарта чи Пуччіні. Вони мусять співати в незвичній для них джазовій манері і водночас рухатися, як професійні танцівники. Так сталося, що на прем’єрі поруч зі мною сиділа відома солістка Національної філармонії — дуже професійна й пластична камерна співачка, що не оминає й джазовий репертуар. Після вистави вона зізналася, що в захваті від професіоналізму колег, які зробили все це на сцені бездоганно (чи майже бездоганно).


У програмці заявлено три виконавиці головної партії Нетерплячої Душі — Піноккії — Дівчинки. Марія Антоневська, Ганна Шевченко і Наталя Чепченко ще минулої весни полонили моє серце у «Весіллі Фігаро» Моцарта, «виліпивши» яскраві образи Керубіно, Сюзанни та Барбаріни. У тій суботній прем’єрній виставі «Піноккії», яку слухав я, стрижнем усього дійства стала молода Наталя Чепченко, якій до снаги виявився і складний, по-справжньому драматичний вокал, і вишукана пластика (чимось — доречна репліка пластики знаменитого виконання Патрісією Петібон арії Ляльки з Оффенбахових «Казок Гоффмана», знятого нещодавно з ютубу через його ризикованість).


Хорошим обрамленням для головної героїні стали Євген Бічастий (Джепетто), Дарія Назимчук (Фея, і вона ж — підступна Кішка в другій дії), Володимир Щур (Вчитель, і він же — Лис), Тамара Ходакова (Коломбіна), Андрій Гонюков (несподівано перетворений на колоритного Арлекіна), Данило Коток (П’єро). Чудові вокальні дані продемонстрував у партії Кара-Босса Олександр Киреєв. Але не з вини співака цей образ виявився менш виразний і зловісний, аніж мусив би. Очевидно, режисер, лібретист і композитор мали б ще подумати над рисунком цієї партії (а так само й партій прислужників Кара-Босса — його Охоронця та Фаворитки).


Але це — одна з тих дрібних причіпок, які завжди виникають на прем’єрі. В цілому ж вистава, безумовно, вдалася. В цьому — велика заслуга режисера-постановника Віталія Пальчикова, диригента-постановника Євгена Воронка, балетмейстерки-постановниці Дарії Возняковської, сценографа Данила Василенка, художника чудових костюмів Дмитра Куряти, хормейстерки Анжели Масленнікової, постановника світла Андрія Севастьянова. І, звісно, директора-художнього керівника театру Петра Качанова, який за чотири роки зумів перетворити муніципальний театр для дітей та юнацтва на оперного флагмана України.


Театрові вдалося те, чого він тут прагнув: створити проєкт для всієї родини. Адже на виставі був присутній і політичний та мистецький бомонд (починаючи від виконувача обов’язків міністра культури Ростислава Карандєєва, який, до його честі, є частим відвідувачем не лише протокольних подій), і наймолодші слухачі, для яких це, можливо, був перший похід до театру. Щиро раділи дійству і перші, і другі.


Вже після трьох перших аншлагових показів «Піноккії» театр одразу ж розпочинає роботу над черговою прем’єрою, розповів директор театру Петро Качанов. Це буде зовсім інша за жанром і музикою вистава — балет «Сойчине крило» геніального і незаслужено рідко виконуваного Анатолія Кос-Анатольського на сюжет однойменної пізньої новели Івана Франка. Прем’єру заплановано на грудень.


Звісно, можуть розраховувати на цікаві новини і шанувальники класичної опери. Адже театр залишається єдиним в Україні, де вона звучить винятково у вишуканих українських поетичних перекладах, — і вже став гідним аналогом Англійської національної опери в Лондоні, де весь світовий репертуар послідовно виконують лише англійською, повертаючи опері її первісний сенс музичної драми, втрачений після переходу до незрозумілих для публіки «мов оригіналів».


Отже, новий 42-й сезон Київської опери розпочато. Серйозність підготовки до нього засвідчує не лише амбітна прем’єра нового мюзиклу, а й нові стильні фотопортрети солістів на стінах фоє — адже театр складається і з таких дрібниць теж. Тож чекаємо нових яскравих вистав і тримаємо кулаки за героїчні ЗСУ, які роблять ці вистави можливими.