Ношу в пам’яті засічку хтозна-якої давнини. Здається, ще старшокласником був вражений, вичитавши в якійсь газеті замітку про диво-апарати, що з’явилися на вулицях японської столиці.
Токіо тоді люто потерпало від автомобільних смогів, і його багатомільйонні насельники могли, кинувши в апарат кількоро монет, подихати через кисневу маску, «провентилювати» киснем легені.
Щоразу згадую цю давню новину, коли дістаю з поштової скриньки свіже число «України молодої». Для мене це нині теж киснева подушка, ковток живлющого повітря.
Можна й точніше: ковток тієї, як сказав колись мій одногрупник Сергій Набока, «суспензії», якою живиш і підтримуєш свою самодостатність, своє етноєство, свою національну сутність.
Такі, на жаль, сумні реалії нашого часто декларативного чи, як колись ядуче шпетив Хвильовий, «захеканого» україноцентризму.
У розпал війни з рашистськими варварами-загарбниками, коли самовіддана битва за уми людей має таке ж вирішальне для долі нації значення, як і битва за життя держави та її громадян, українськомовна преса — у центрі і на місцях — борсається як може.
А по щирості перевелася на мізерію: роздержавивши газети, влада фактично віддержавила їх, оформила більшості свідоцтво про смерть.
Страшні наслідки цієї недолугої кампанійщини не забарилися: де-факто окупанти осідали на загарбаних територіях, які давно стали для України сірою, якщо не чорною, інформаційною зоною, закутою безпросвітним мряковинням кремлівської пропаганди.
«УМ» нині серед горстки, «малесенької шопти» українськомовних, українськодухих газет — «у полі воїнів».
Як вона зуміла вижити-вистояти за це врем’я люте державного ігнорування української преси, де бере фізичні й моральні сили тримати стрій — про це, очевидно, знає лише Всетворець та ще творець і керманич газети.
Як той, хто у пресі не з учора, маю всі підстави стверджувати: редакція «України молодої» — бойовий підрозділ самовідданих, самозречених, одержимих Воїнів Світла.
Це жертводавці, волонтери, які трудяться на бранному інформаційному полі не за довгу гривню, а за совість. Не називатиму жодного прізвища, бо це надто легко виявити всім, хто розгорне газету.
Але щиро і захоплено віватую кожному творцеві видання, бо знаю й шаную їх яко вдячний читач.
Без золота, без каменю, / Без хитрої мови / А голосна та правдива, / Як Господа слово
Це і про «Україну молоду». Про її потужну практичну журналістську школу. Про неоціненний досвід, який колектив не хова у вузлик, а яким щедро ділиться з молоддю «однієї групи крові».
Не красне слово, а красне діло: вже не один рік газета надає можливість постійно практикуватися студентам факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка.
Ба більше — щедро вділяє газетну площу для перших публікацій студентської молоді. Заявляю не заради бучного порівняння, а заради істини: таке практикування для «журналят» — справдешній другий університет.
Згадаймо великого Курбаса: «Без практики ніщо нічого не варте. Треба не тільки знайти, а й уміти».
Є в Шевченковій поезії гарне слово «доброзиждущі». Глибоке слово, бо воно не лише про трудящих творців Добра, а й про мужніх його захисників, про оборонців світу від «злоначинающих». У цій місії «Україна молода» — серед авангарду. А отже — серед Переможців.
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ,
старший викладач факультету журналістики Київського університету ім. Бориса Грінченка, заслужений журналіст України