Була б моя бабуся, русні я не боюся: літні пані з Полтави сплели понад тисячу маскувальних сіток

15.02.2023
Була б моя бабуся, русні я не боюся: літні пані з Полтави сплели понад тисячу маскувальних сіток

В основному складі волонтерського загону «Невтомні бабусі» є й поодинокі чоловіки. (Фото надане Мирославою Плєшковою)

«Завдяки розголосу про нашу активну волонтерську діяльність у нас цими днями брали інтерв’ю навіть кореспонденти польського радіо, — інформує мене з порога одна з «невтомних бабусь» — 70-річна Мирослава Плєшкова.

 

— Із нагоди тамтешнього Дня бабусі вони вирішили розповісти, чим нині, під час широкомасштабної російської навали, наповнені дні українських літніх пань».


На годиннику лише 10-та година ранку, а у приміщенні філії № 7 Центральної бібліотеки Полтавської територіальної громади кипить робота.

 

Щодня збираючись тут, жіночки здебільшого поважного віку з волонтерського загону «Невтомні бабусі» працюють для фронту. Без сумніву, розв’язана агресивним сусідом війна істотно змінила їхнє життя.

 

«Ходимо сюди як на роботу», — цю фразу чула від багатьох з них. І отак уже чимало років.

Як корабель назвеш,
так він і попливе

«Волонтерською діяльністю ми з учасницями народознавчого гуртка для дорослих «Українські вечорниці», що працює на базі нашої книгозбірні, почали займатися 2014-го чи 2015 року: створювали обереги, пекли пиріжки, збирали вітамінні набори для наших оборонців тощо, — пригадує завідувачка бібліотеки-філії № 7 Людмила Заливча.

 

— А якось у мене запитали, чи не могли б ми виготовити маскувальні сітки для наших розвідників. Що й казати, на ту пору необхідними навичками не володіли (щоправда, мали досвід плетіння основи для такої сітки), тож звернулися по допомогу до «Полтавського батальйону небайдужих», і волонтерка Тетяна Сігіда із задоволенням провела для нас майстер-клас. Так у квітні 2017 року розпочалася наша «епопея» з виготовлення маскувальних сіток».


Назва «Невтомні бабусі» також належить Людмилі Заливчій. А недаремно ж кажуть: як корабель назвеш, так він і попливе.

 

«Чомусь саме така назва спала мені на думку. Бачте, я в нашому колективі була наймолодшою, а всім іншим перевалило за 60 років, а зараз багатьом — уже й за 70, —  пояснює пані Людмила. — Спочатку в нас у коридорі стояв один-єдиний дерев’яний каркас. Через деякий час замінили його на двобічний каркас, і то був значний прогрес, адже відтоді мали змогу плести одночасно дві маскувальні сітки.

 

А за рік у середньо­му виготовляли сто сіток. Коли ж почалася друга хвиля російсько-української війни, розмістили в читальному залі й вестибюлі бібліотеки одразу сім таких каркасів, бо мали дуже великий наплив людей, які воліли й собі долучитися до доброї справи. Зараз працюємо на п’яти каркасах, тобто одночасно виготовляємо 10 маскувальних сіток. Як бачите, примудряємося поєднувати бібліотечну роботу з волонтерською».


Якщо в попередні роки «не­втомні бабусі», як уже було сказано, продукували приблизно сто маскувальних сіток на рік, то від початку повномасштабного вторгнення москалів пішли на рекорд: сплели їх аж тисячу! Потреба в них на фронті, особливо зараз, запевняють, дуже велика, адже на лінії вогню вони є, по суті, витратним матеріалом.


«Буває, бійці з місцевої територіальної оборони, яких кидають на передову, приїжджають і просять тільки маскувальні сітки. Запитуємо: може, ще щось потрібно? У відповідь чуємо: «Ні, ми щасливі, що отримали сітки», — розказує Людмила Заливча.

 

— Молодь у нас чомусь надовго не затримується. Можливо, тому, що тут потрібне велике терпіння. Щоправда, допомагають мої колеги, а також працівники Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка, дитячої художньої школи та дитячої музичної школи № 3 обласного центру. Та кістяк, як і раніше, складають жінки, які починали плести маскувальні сітки іще 2017 року. Тобто невтомно працюють от уже майже шість років».


84-річна Ніна Дмитрівна (прізвища жінка просить не називати, пояснюючи, що її син — військовий, брав участь в  АТО й нині служить у силах оборони України, тож вона не хоче зайвий раз «світитися») нарізає смужками матеріал для плетіння маскувальних сіток.

 

«Працюю, скільки здоров’я дозволяє. Чи стомилася? Як вам сказати? Я вже без цього не можу, — зізнається літня пані. — Ну, а хіба було б краще, якби сиділа склавши руки у своїй однокімнатній квартирі і прислухалася до недугів? Тут я серед людей, почуваюся потрібною. Жду сина, молюся й працюю заради майбутнього онуків і правнуків».

 

Старша за Ніну Дмитрівну у волонтерському загоні «Невтомні бабусі» тільки Валентина Кобзар — їй виповнилося 85 років.


«У мене теж син воює, бореться за звільнення України від окупантів, — ділиться 72-річна Ганна Малушко. — Я вдома зібрала все, що можна, з речей і спрямувала на маскувальні сітки. Працюючи отут, сподіваюся, що хоч якусь користь приношу для наших армійців та й загалом для нашої визвольної боротьби. І думаю, що, може, й синові хоч трохи допомагаю».


66-річна Лариса Пустовойтенко відверто говорить, що, коли торік 24 лютого відбулося повномасштабне вторгнення російських окупаційних військ в Україну, вона, впавши у відчай, цілий день не вставала з ліжка. А вже наступного дня прийшла до бібліотеки, що стала осередком волонтерського руху, і запропонувала свою допомогу.

 

«Тут, у нашій дружній волонтерській сім’ї, морально набагато легше, — стверджує пані Лариса. — А болять в основному пальці. І без подряпин до крові не обходиться. От бачите, мабуть, зачепилася за гвіздок. Для таких випадків у моїй сумці завжди лежить антисептик».


Молода полтавка Ірина Литвинова разом з іншими дівчатами спеціалізується на виготовленні маскувальних костюмів для військових — «кікімор», які ще називають «чугайстрами». Загалом виготовили їх 60 одиниць.

 

За словами Ірини, це свого роду дизайнерська праця, адже тут потрібно відчувати, де вплести нитку з мішковини, а де — смужку тканини.

 

«Маємо відгук від снайперів — ті високо оцінили наші вироби, зазначивши, що вони їм дуже підходять. Ну, це, так би мовити, сама себе похвалила», — усміхається волонтерка.


Тепер в основному складі загону є не лише панянки, а й дідусі. «Проте його назви ми змінювати не стали, бо всі вже знають нас як «невтомних бабусь», — зауважує Людмила Заливча. — Хоч загалом із радістю приймаємо до своїх лав усіх охочих незалежно від віку та статі».


70-річний Іван Дацько гармонійно вписався в жіночий колектив.

 

«А що зараз удома робити, коли немає ані електрики, ані води? — жартує чоловік. — Дружина Зоя першою почала плести маскувальні сітки й мене заохотила. І оце вже шостий рік сюди ходжу. Тут потрібні й чоловічі руки, адже жінкам не так легко натягнути на каркас основу. А загалом, коли в мене запитують, чи втомлива така статична робота, чи важко вистояти на ногах пів дня, завжди відповідаю, що нашим хлопцям на фронті стократ важче. Ми тут у теплі, в добрі».

Про потреби «невтомних бабусь»

Мирослава Плєшкова виконує у волонтерському загоні роль координатора: замовляє основу для маскувальних сіток, тканини, веде перемови з тими, хто воліє допомогти, тощо.

 

Свого часу, маючи робочу візу, жінка цілих дев’ять років жила і працювала в канадському місті Едмонтон, де постійно проживає її рідна сестра — велика патріотка України Леоніла Пітулей.

 

Із 2014 року, коли розпочалася російсько-українська війна на Донбасі, сестри збирали допомогу для наших добровольців, сімей загиблих тощо. Сталося так, що через два роки пані Мирослава перебралася до Полтави.

 

А 2017-го вони разом із сестрою, котра якраз у неї гостювала, сплели отут, у бібліотеці, першу маскувальну сітку.

 

Усі ці роки пані Леоніла, співпрацюючи з багатьма українськими волонтерами, які допомагають нашим бійцям на фронті, у міру можливостей надсилає їм власні гроші. Іноді ж ділиться своїми кревними з пані Мирославою, розуміючи, що та ліпше орієнтується, куди їх доцільніше спрямувати. Українка з Канади, з якою мені пощастило спілкуватися, зізнається: коли відправляє кошти в Україну, їй начебто аж легше жити.


«Ми за кошти Ніли й тепловізори, і техніку для військових купували, і ще багато чого. От зараз мій зять дістав поранення на фронті, лежить у лікарні, то вона допомагає ліками, — констатує Мирослава Плєшкова. — А один мій однокласник живе і, попри поважний вік, досі працює в Чехії, тож я довела до його відома інформацію про потребу в самонагрівних грілках, які використовують у важких умовах військові всього світу. І от цього тижня він уже передав партію таких «зігрівайок» для наших армійців. Окрім оцієї гвардії, яка працює у стінах бібліотеки, у нас є ще й бійці невидимого фронту, які по домівках шиють спідню білизну для військових, в’яжуть теплі шкарпетки, виготовляють окопні свічки. І якби ви побули з нами цілий день, то побачили б, як усі ці готові вироби люди зносять сюди у великій кількості».


«Ми не ведемо їхнього обліку, бо на це вже не вистачає ані часу, ані сил, — додає Людмила Заливча. — Втім,  наша «невтомна бабуся» Анна Нелаєва, яка рахує свої вироби, пошила понад пів тисячі трусів для хлопців, а вона ж не одна їх шиє. Щоб ви хоч трохи уявляли собі масштаби роботи наших швачок, зазначу, що одна наша волонтерка — вимушена переселенка з Харкова — закупила два сувої тканини по 60 метрів завдовжки, і вони вже закінчуються. А ще ж і люди приносять багато різних відрізів краму. Іще дві наші майстрині створюють янголят: Катерина Калініченко — у техніці фриволіте, а  Віра Гордівська — з тканини. Військові  чіпляють їх на рюкзаки або кладуть до кишень як обереги».


А от 70-річна Наталія Сердюк із вузьких стьожок, на які порізані непотрібні речі, вкладаючи тепло своїх долонь, в’яже гачком килимки.

 

«Вони затребувані на фронті, — запевняє. — Зараз зима, тож хлопці стелять їх на сидіння в танках, автомобілях. Та й у бліндажах із ними хоч трохи комфортніше. Сьогодні, як бачите, попалися стьожки жовтого та блакитного кольорів, тож килимок вийшов патріотичний. В’яжу такі вироби чи не з перших днів повномасштабної війни. А от рахувати їх почала десь через два місяці. Таким чином, відтоді сплела їх 337 штук. І, знаєте, на душі хоч трохи легше від того, що можу бути бодай чимось корисною нашим захисникам».


Звичайно ж, «невтомні бабусі» мають велику потребу в матеріалі. За ці роки, наголошують, полтавці дістали зі своїх «загашників» усе, що тільки можна було.

 

Тож Мирослава Плєшкова звертається до підприємців, які мають магазини тканин: «Нам дуже потрібен ситець воякам на спідню білизну, яку ми шиємо безкінечно.

 

До того ж, прошу господинь іще раз удома переглянути свої запаси. Оскільки гуртом плетемо одночасно 10 маскувальних сіток і кожна з них має обсяг 35 квадратних метрів (відповідно, за минулий рік ми сплели їх загалом 35 тисяч квадратних метрів), то можете собі уявити, як багато тканини потребуємо. А ще маємо потребу в капроновій сітці для основи — за місяць використовуємо її 400 метрів, що витягує на 5 тисяч гривень.

 

На щастя, маємо благодійників: хтось із них закуповує таку сітку, а хтось — переказує кошти на банківський рахунок. Оскільки внаслідок похолодання значна кількість воїнів на фронті дістала обмороження кінцівок, ми почали збирати старі дублянки. А далі передаємо їх швачкам, котрі шиють рукавиці для військових».


Іще одна «фішка» наших «невтомних бабусь» — до кожної готової маскувальної сітки вони кладуть пакунок із гостинцями: в’язаними шкарпетками, засобами особистої гігієни, ласощами, чаєм, кавою тощо, а також свою візитівку.

 

«Бійці поділилися з нами відео, на якому вони розгортають нашу маскувальну сітку, а там — подарунок. Це нібито дрібниця, та хлопцям приємно, — переконана Людмила Заливча. — Окрім усього, виготовляємо для наших військових суміш лимона, імбиру та меду — це не просто корисний десерт, а ефективний засіб для зміцнення організму. Тож будемо вдячні тим, хто зможе підкинути мед чи лимони».


До речі, Мирослава Плєшкова, окрім усього, в’яже шкарпетки для вояків, як вона каже, «у другу зміну».

 

«Як ми витримуємо таке навантаження, не знаю, — розводить вона руками. — Та хочу порадити тим літнім жіночкам, які сидять на лавочках біля під’їздів чи вдома перед телевізором і безкінечно бідкаються, чим закінчиться ця війна: хай долучаються до наших добрих справ. Бо коли ти весь час чимось зайнятий, працюєш задля перемоги, усе сприймається зовсім інакше. Війна змусила таких людей, як я, діяти. І мені навіть шкода тих людей, які не приєднуються до нас».