Непересічна людина рубежу століть: фізик і письменник Михайло Косач

18.01.2023
Непересічна людина рубежу століть: фізик і письменник Михайло Косач

Лариса і Михайло Косачі. Київ, 1881 рік. (Фото з сайту localhistory.org.ua.)

У нього було певне літературне обдарування, і мати, Олена Пчілка, обрала для сина псевдонім Михайло Обачний. Але сам він обрав математику і фізику.

 

У молоді роки Косач навіть вважав, що нездатність до математики свідчить про цілковиту незрілість особистості.

 

Пізніше, отримавши посаду приват-доцента Харківського університету, він захопився налагодженням метеорологічної служби.

 

Мріяв про найбільшу у Європі мережу метеостанцій. Проте інфекційна хвороба раптово перекреслила усі плани 34-річного вченого.  

Ошатні дівчатка й хлопчики, які розмовляли між собою українською

Історія родини Косачів добре задокументована у численних спогадах, листуванні, фотографіях, портретах, музейних експонатах. Це дає виразне уявлення про те, як формувалося молоде покоління, котрому пощастило втілити розроблений батьками проєкт відновлення національної державності.


Михайло Косач, старший син одного з чільних діячів Старої громади Петра Косача, мав певне літературне обдарування. А що мати робила все можливе, аби діти долучилися до письменницького ремесла, то Михайло разом з молодшою сестрою Лесею з дитячих літ перекладали й писали власні твори.


У 1880-х роках у Києві зорганізували київську «Плеяду». Молодіжне літературно-мистецьке угруповання опікувалося виданнями, перекладами й поширенням історичних знань, зокрема й серед селянства. З-поміж яскравих постатей, яких не бракувало в тому ентузіастичному товаристві, вирізнявся Михайло.


Якраз тоді й з’явилися на київських вулицях, в алеях Ботанічного саду ошатно вбрані дівчатка й хлопчики з гарних родин, що викликали подив перехожих. Вони розмовляли між собою українською, причому їхня вироблена літературна мова навіть на обивательське вухо відрізнялася від тої, якою послуговувалися няньки й куховарки в заможних садибах.


Настанова змінити узвичаєні форми соціалізації стосувалася, зокрема, й освітніх стратегій, які вироблялися для покоління «громадівських» дітей, аби вберегти їх від русифікаторських впливів.

Експеримент батьків і бунт молоді

Аби унезалежнитися від програм офіційних гімназій, Ольга Драгоманова-Косач зважилася на дуже складний експеримент. Діти довго вчилися з домашніми вчителями, екстерном складали шкільні іспити. У ситуації, коли не було ні підручників, ні навіть просто дитячих книжок, завдання видавалося майже нездійсненним.


Людмила Старицька, близька подруга Лесі, згадувала, як їй, зовсім маленькій, «дядя Коля», тобто материн брат Микола Лисенко, читав диктанти з творів Нечуя-Левицького. Звичайно ж, Нечуїв синтаксис для молодшої школи надається дуже погано, але букварів  і збірників катастрофічно бракувало.


У листуванні з бабусею Єлисаветою Драгомановою маємо чимало свідчень Лариси Косач про домашні заняття разом із братом. Вчили латину й грецьку, нові мови. У грудні 1881 року вона звітувала: «Мы учымось дома, до насъ ходыть учытель студентъ і ходыть до насъ кажный день я  іще беру уроки на фортопяні і хожу разъ въ неділю».


Мати вважала тодішні дитячі книжки надто дидактичними, тож дітям пропонували різну пізнавальну лектуру. Настольними стали «Міфи класичної давнини» (в російському перекладі з німецької), українські казки, зібрані Іваном Рудченком, описи мандрів і розповіді про «диких людей».

 

У той час у Колодяжному Михайло з Лесею пропадали в лісі, плавали на човнах, гралися в Робінзона (сестра добре виконувала роль вірного П’ятниці), в Юнака та Білу Вілу.  Уже старшим Михайло любив ходити з батьком на полювання.


Оскільки Шевченкові роковини — свято антидержавне, «сепаратистське», то діти Косачів дуже рано прилучилися до протестної діяльності : вони вчать вірші й влаштовують вистави. Для домашнього театру Олена Пчілка спеціально написала лялькову п’єсу «Кармелюк». А Микола Лисенко скомпонував кілька дитячих опер, спонукаючи малечу до сценічних дебютів. Він також підготував україномовний посібник з музичної грамоти.


Родини Косачів — Лисенків — Старицьких мешкали поруч на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. Їхнє коло називали «Сполученими штатами». Незрідка там влаштовували літературні конкурси. Давалось якесь слово, яке мало стати зав’язкою белетристичного сюжету. Журі вибирало переможця, а кращі тексти нагороджували «золотим жетоном» і друкували на сторінках «Киевской старины». Для сина Олена Пчілка обрала псевдонім Михайло Обачний.


Триб родинного життя Косачів дивував навіть близьке товариство. Переповідають, як Володимир Самійленко, поет і неперевершений пародист, читав на дружньому зібранні гумореску: що у Косачів мати не дає дітям десерту, коли вони не напишуть обов’язковий обсяг «поетичної продукції». У гостях у гумориста тоді був і Михайло Косач. Він сміявся разом з усіма і запевнив, що солодкого дітей все ж не позбавляють.


Домашня освіта мала очевидні переваги. У мемуарах збереглася історія про педагогічний тріумф Олени Пчілки. Її десятирічний Михайло розговорився про походження Червоної Руси з іменитим гостем, провідним російським істориком, автором гімназичних підручників Дмитром Іловайським.

 

Між Михайликом та Дмитром Івановичем розгорілася дискусія, і професор змушений був визнати інтелектуальну перевагу малого опонента. Він захоплено сказав Ользі Петрівні, що в неї росте «справжній дока».

 

А дитина чемно відмовилася від похвали: мовляв, просто багато читав про це. Невдовзі еволюція шовіністичних поглядів привела Іловайського в чорносотенний «Союз русского народа».


Індивідуалізм став гаслом модерністської доби, а проблеми особистої незалежності дебатувалися дуже пристрасно. Бунт молодого покоління підривав патріархальні заборони, засади подвійної моралі й беззаперечну владу батьків над дітьми. Інтелектуальні зацікавлення й свобода творчості не мали обмежуватися. Важливим стало право вибору, а відтак і неподільна відповідальність за нього.

Фізик з Естонії

Водночас література й історія зосталися для Михайла Косача лише гарним захопленням. Його талант виявився іншим. Про двадцятирічного Михайла Лариса Косач не без доброї іронії написала дядькові Михайлу Драгоманову: «Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: Чудова річ — диференціали».


Надалі студент фізико-математичного факультету київського університету Святого Володимира навіть моральні якості своїх знайомих часом оцінював за рівнем математичних здібностей: вердикт щодо нездатності до математики означав суворий присуд про цілковиту незрілість особистості.


У Києві Михайло Косач цікавився не лише математикою. Він опікувався перекладацькою програмою «Плеяди». Записував матеріали для «Словника української мови» (згодом вийшов у 4 томах).

 

Студенти облаштовували громадську бібліотеку: просили українських письменників присилати свої твори. У той час молодий Косач ще й співав у хорі Миколи Лисенка. В його архіві зберігся цікавий лист. Невідома дівчина, почувши в Ботанічному саду українські пісні у виконанні Михайла, благає його про знайомство, бо не може збутися свого зачарування.


Зробивши рішучий вибір на користь «диференціалів», Михайло подався доучуватися в естонський Дерпт, нині — місто Тарту. Там його захопила фізика. На балтійських берегах і дихалося вільніше, ніж на дніпровських, бо цензура там була ліберальнішою. Батькам син із захопленням описував багатство тамтешніх бібліотек.


У Дерпті Михайло отримав звання «дійсного студента математики» й «ступінь кандидата фізики». Свою працю «Актиноелектричні явища» Михайло Косач намагався видати у Львові, консультуючися з цього приводу з Іваном Франком. Він хотів публікації своєю, а не чужою, мовою.

 

Працюючи лаборантом у фізичному кабінеті, він вивчав електромагнітні та світлові хвилі, займався цілком новою галуззю — рентгенівськими знімками. Врешті Михайло Косач захистив дисертацію «Відображення світла в кристалічному одноосьовому середовищі» і почав клопотатися про повернення в Україну.


А на дозвіллі проєктував млин для колодяжанського господарства, бо старий не відповідав технічним новаціям. Посилаючи проєкт батькові, радив, як братися до будівництва, яким майстрам доручати. Іншим разом радив установити помпу для води. Чи присилав старанно накреслену схему копання рівчачків у саду, аби зберегти воду під плодовими деревами.


Загалом, господарством старший син переймався. Коли Петро Антонович вирішив продати Колодяжне, схоже, саме розважливі Михайлові поради переконали батька не робити цього: поруч якраз проклали залізницю, ціни на землю виросли і господарство можна було тепер вести ефективніше.


Серед його друзів дитинства в Колодяжному була Шурочка Судовщикова. Косачі нею опікувалися. Її батько належав до Старої громади, був політичним засланцем. Рано осиротівши, дівчинка жила в родині Драгоманових у Києві.

 

Розумна, скептична, цілеспрямована, виростала жінкою нової формації. Гімназія із золотою медаллю, Вищі жіночі курси, мрії про власну кар’єру. У вересні 1893 вони з Михайлом Косачем одружилися. Вінчалися у Києво-Подольській Христорождественській церкві.


До слова, фотографування було ще однією великою пристрастю Михайла Косача. Сотні його негативів на склі збереглися у родинних  архівах. Чоловікове обожнювання допомогло Олександрі повірити в себе: вона почала писати українською й успішно дебютувала під псевдонімом Грицько Григоренко книжкою «Наші люди на селі», що вийшла у Тарту 1898 року.


Отримавши посаду приват-доцента Харківського університету, Михайло Косач захопився налагодженням метео­рологічної служби. Започаткував цей проєкт Микола Пильчиков, син члена Кирило-Мефодіївського товариства, активного громадівського діяча Дмитра Пильчикова. Видатний фізик, дійсний член Лондонського фарадеєвського товариства, він асигнував у проєкт власні кошти.


Хоча обладнання в Харкові виявилося набагато біднішим, ніж у Дерпті, Михайло Косач вибудовував амбітні плани. Він здобув фінансування на будівництво обсерваторії, мріяв про найбільшу в Європі мережу метеостанцій.

 

Хотів вивчити коливання рівня ґрунтових вод, вплив різних факторів на врожайність. Викладав і загальну фізику, й метеорологію, електродинаміку, інші спеціальні дисципліни. Викладання йому подобалося, любив живе спілкування. А ще розбудовував родинне обійстя — Безбородьків хутір на Полтавщині, успадкований Олександрою.


У Харкові тоді багато робили для пожвавлення українського книговидання. Косачі дружили з Олександрою Єфименко — першою в Російській імперії жінкою-істориком, що отримала докторський ступінь і звання професора, авторкою блискучих підручників з історії України, активною учасницею харківської Громади.

 

До їхнього близького кола належали і Гнат Хоткевич, і Христина Алчевська. Діяв харківський видавничий комітет. Під його егідою Михайло Косач видав том «Кобзарські думи». Планували й інші етнографічні видання.


Однак усі свої яскраві задуми Косач утілити не встиг. Раптова інфекційна хвороба у жовтні 1903-го — і буквально за кілька днів тридцятичотирирічного Михайла Косача не стало. В останні лікарняні години він усе кликав сестер і дружину...


Олександра Судовщикова-Косач написала неймовірно одвертий, сповідальний роман «Хаос». У ньому вона, зокрема, згадувала про закордонну подорож з Михайлом як про найкращі дні свого життя: «Блакитне озеро Женевське, різьблений філігранний Відень, тінистий Рейнський водоспад, тиха чарівна Венеція».

 

У цьому романі вона зафіксувала найдорожчі спогади про втраченого чоловіка, лишила нам історію непересічної молодої людини рубежу століть, котра багато встигла, а ще більше не встигла зробити. У цей психологічний портрет хочеться якнайпильніше вглядатися. Цікаво, що за життя вона так і не зважилася опублікувати твір.

 

Віра АГЕЄВА, докторка філологічних наук, літературознавиця
(сайт localhistory.org.ua)