Із щастя та горя Богданова доля: як війна зробила з ірпінського випускника відповідального главу сім’ї

Війна перевернула життя абсолютно кожного українця. Усе розділилося на «до» та «після».

Ця катастрофа ніколи не забудеться нами, адже вона принесла багато страждань та болю у наші долі, велику кількість змін та кардинальне переосмислення цінностей.

Безумовно, українці — неймовірно вольовий народ, який став іще сильнішим після всіх цих жахливих подій.

І що б трапилося, ми завжди намагаємося підтримати одне одного, допомогти, навіть коли самим важко.

Уся сила характеру наших людей проявляється у патріотизмі, цілеспрямованості та незламності духу, в тому, наскільки мужньо ми справляємося з усіма складнощами, які виникли внаслідок трагічних для нашої країни подій.

І це дійсно заслуговує на повагу.

Життя з нуля

Одним із постраждалих від російських злочинів став мій хороший знайомий Богдан. У його будинок в Ірпені Київської області влучила ракета, житло повністю згоріло.

Зараз він із мамою та молодшим братом вимушено живе у Данії. Від себе можу сказати, що це неймовірно світла та сильна людина, у якої й до війни була дуже непроста доля.

Рік тому мій друг втратив батька, проте він ніколи не опускав рук, жив з отптимізмом та вірою в найкраще, мав великі плани на майбутнє і якраз навесні мав закінчити одинадцятий клас та вступити до університету.

На жаль, непередбачувані події внесли свої корективи в його життя, і саме зараз йому доводиться самостійно будувати все з чистого аркуша, допомагаючи мамі та 4-річному братові.

З надією на порятунок

«Коли це все почалося, я відразу записався в охорону бомбосховища, в якому сиділи майже всі жителі нашої вулиці. Хоча самому було страшно, я не міг сидіти з ними без діла та просто чекати незрозуміло чого. Чергував в основному вночі, з хлопцями періодично мінялись, щоб був час хоча б поспати, поїсти та вирішити ще якісь справи.

Десь 4-5 березня москалі почали заходити в Ірпінь, знищуючи все на своєму шляху. Повітряні тривоги не припинялися, було чутно, як летять ракети та лунають вибухи в Гостомелі. За декілька днів, коли русня вже хазяйнувала у місті, стало небезбечно перебувати на вулиці. Часом комендантська година тривала по декілька днів. У магазинах майже неможливо було знайти щось поїсти, усе розкупили.

Пам’ятаю лише гігантські черги. Було страшно за місто, власне життя та за родину. В мене зовсім маленький брат, батька немає, я мав діяти рішучо, по-чоловічому, але не знав, як допомогти рідним. Єдине, що я тоді розумів, це те, що треба виїжджати з міста, поки нас не вбили. Авто у нас немає, але пощастило, що в Ірпені було організовано евакуацію електричкою, лише жінок та маленьких дітей.

Я посадив на неї маму з братом 9 березня, вони поїхали до Ужгорода (в нас там знайомі). Я залишився сам, деякий час був із хлопцями у бомбосховищі, чергували постійно, проте було морально дуже важко.

Одного з моїх друзів убили окупанти, люди розповідали жахливі речі, як гвалтували жінок, мародери заходили в домівки та виносили все, від харчів до жіночої білизни. Потім я знайшов перевізника, і нам вдалося виїхати з міста 11 березня з тими хлопцями, з якими охороняли сховище», — розповідає Богдан.

У той період, навесні, виїжджати з міста було небезпечно, всюди стріляли, на блокпостах були кілометрові черги, окупанти прицільно били по автомобілях. Проте залишатися було ще небезпечніше.

Це щастя, що велика кількість людей змогла виїхати з Ірпеня вчасно.

Ракета прилетіла і позбавила житла

«Я встиг зібрати найважливіші речі. Дорога була довгою та небезпечною і тривала кілька діб. Водій постійно змінював маршрут, тому що росіяни заходили з різних боків. Була ніч, 13 березня, ми зупинилися на кілька годин десь уже в західній частині України, коли стало більш-менш безпечно, щоб перевізник зміг поспати хоч трохи. Я взяв телефон, побачив багато пропущених викликів від мами і фотографії розбомбленого будинку з усіх можливих ракурсів, які вона відправила декілька годин тому. Їй прислали це сусіди, що залишилися в місті», — додає Богдан.

Вікторія КОЗЛОВСЬКА,
студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка