І тролінг мови окупанта: Львівський обласний театр ляльок представив виставу-антистрес «Шмата»

28.07.2022
І тролінг мови окупанта: Львівський обласний театр ляльок представив виставу-антистрес «Шмата»

Вистава «Шмата». (Фото надане театром.)

Цей творчий проєкт відбувався з жанровим підзаголовком «Одного вечора у бомбосховищі».

 

Вистава «Шмата» грається на фактично третій сцені Львівського обласного театру ляльок, яку було відкрито у зв’язку з викликами повномасштабної війни цієї весни — в укритті.

 

Нижня зала — це вже друга сцена театру (після камерного майданчика для бейбі-вистав), ініціаторкою відкриття якої стала директорка Уляна Мороз.


* * *


На відміну від інших вистав, які з метою безпеки глядачів уже зіграли на «нижній сцені», «Шмата» самим своїм драматургічним ходом зобов’язана цьому простору в театрі.

 

Її зміст навіяла кількамісячна волонтерська діяльність колективу (у театрі був розташований штаб для переселенців).

 

Процес роботи над виставою виявився геть експериментальним для академічного колективу. Сама ідея цієї трагікомедії з елементами стендапу виникла попереду драматургічної основи «Шмати».


Наприкінці весни актори і головна режисерка театру Яна Титаренко почали репетиції вистави, окреслюючи її майбутні теми та персонажів в імпровізаційний спосіб.

 

Єдине, що було абсолютно зрозумілим від початку, — вистава мусить стати театральним антистресом, комедією з елементами чорного гумору та експресивної лексики, що відображає життя українців (на мій погляд, тієї їх частини, яка серйозно і систематично не потерпала від ворожих обстрілів), змушених за сигналом повітряної тривоги спускатися до укриття.


На наступному етапі до літературного упорядкування імпровізаційно народжених текстів підключився професійний драматург і завідувач літературної частини театру Андрій Бондаренко, ідеї якого також багато в чому визначили остаточну спрямованість тексту і вистави.

 

Попри те, що «Шмата» виявилася класичною позаплановою самостійною роботою (а відтак — без фінансування), Уляна Мороз включила її до вечірнього репертуару театру.


Казкові дива професійної вигадки (в дусі з нічого створити сценічний всесвіт) явила головна художниця театру Інеса Кульчицька, взявши прямокутник бомбосховища у легкі графічні береги-ширми, фактура яких пунктирно позначає цегляну кладку.

 

Вона ж вигадала ультрасучасним персонажам (студентці, тероборонівцю, типовій львівській домогосподарці, «приватному сектору» тощо) клоунярські грими, що нагадують про стародавню традицію театру масок, актуалізовану театром в умовах сучасної війни.


* * *


Тут, мабуть, настав уже час повідомити про ще одну експериментальну рису «Шмати»... У Львівському обласному театрі ляльок — це перша «живопланова» вистава. Втім, ставлячи її, вихованка славнозвісної харківської школи лялькарів Яна Титаренко не зрадила притаманній їй специфіці анімаційного режисерського мислення.

 

Сам центральний образ вистави — провокатор, який засів серед мешканців бомбосховища і потроху підточує їх сумнівами (Олег Андрощук), матеріалізується з ганчірки, яку «забуцують» ногами за двері. І це — суто анімаційне перетворення, адже за ним стоїть символічне оживлення-одухотворення неживої матерії.

 

У деяких жіночих костюмах Інеса Кульчицька вдалася до трансформації пропорцій тіл акторок (в одному випадку — за допомогою товщинок, а в іншому — костюму-тантамарески, з фарсово пластиковими сідницями).


Єдиний персонаж-тварина у виставі — це Песик, якого приносить до бомбосховища його господарка-фіфа. Христина Гаврилюк або Слава Курилко керують Песиком-штоковою маріонеткою в конвенційному вбранні, з низько опущеним на лоба каптуром (у традиціях японського театру бунраку), але Інеса Кульчицька дещо трансформувала образ під сучасність.

 

«Тінь» Песика — це найзагадковіша, трохи не кримінальна постать у бомбосховищі, що підкреслюють і непримітні «треніки», і тоновані окуляри, і той факт, що виконавиці цієї ролі лише єдиний раз подають «людський» голос, безпристрасно озвучуючи типове газетне оголошення-аферу. Тож Христині Гаврилюк і Славі Курилко відведено у «Шматі» функцію такого собі незримого «ляльковода».


У даному випадку — для Дядька, Володимира Бойка (також роль грає Олександр Довгань). Адже саме прочитані ним оголошення змусили цю гротесково-трагікомічну особистість раз у раз робити ставку на лихо-бізнес: спочатку висаджувати і доглядати примхливу малину, потім дбайливо розводити лютих бджіл (до речі, чудовий колективний етюд лялькарів у живому плані!), а далі ще й придбати «бусік», щоб реалізовувати продукцію, — словом, гембель на гемблі!

 

Ядуча сатира драматурга «Шмати» проглянула за настирливим рефреном ролі Дядька, такого собі новоявленого Лопуцьковського (до речі, як і в водевілі Григорія Квітки-Основ’яненка, з квіткою в руці, лише у ХХІ столітті — з пластиковою орхідеєю!).

 

Власне, рефреном стала нездійснена мрія багатодітного батька про качине полювання — якесь прощання з пафосом російської культури «шістдесятників» та й годі!


* * *


Одна з вад вистави, народженої колективним розумом, — те, що монолог кожного персонажа став тут «головним». У першій третині вистави її темпоритм страждає на стенокардію. Об’єктивно, у «Шматі» ще й кілька фіналів. Крім того, не всі дійові особи окреслені послідовно і завершено.

 

Особливо хибить на це сюжетна лінія Дідо (ексцентрична, травестійна, зі співом, грою на етнічних музичних інструментах, з елементами конферансу, робота Тетяни Лубенець і Мар’яни Бовцайло).

 

Фактично, закладаючи підвалини для подальшого розвитку вистави ще й у річищі детективу (ця складова вже просто не влізла у рубрику жанру!), Дідо підказує, що серед присутніх є чужий і вийти з укриття вони зможуть, лише виявивши і знешкодивши його. Надалі ж цей персонаж просто зникає…


Вистава починає «дихати на повні груди» з переламним у її структурі монологом Тітки — Ірини Остюк (в іншому складі — Анна Назаревич). Образ місцевої старожилки дуже вдався Ірині Остюк.

 

Акторка грає заразливо, щедро, вільно почуваючись на території імпровізації. Здогадуюся, що тонкі стилістичні відсилки та мотиви творів Миколи Гоголя і Тараса Шевченка в монолозі Тітки — то справа рук драматурга А. Бондаренка.

 

Принаймні сповідь у тому, що минулого Великодня страшно согрішила, спокусившись в інтернеті рецептом російського куліча натомість автентичній пасці (аж свічка у кошику загорілась — і батюшка гасив її святою водою!) нагадала страшний суд «Миргородських повістей» та «Великого льоху»…


 А от наступне виверження емоцій зали викликає виступ Фіфи-Анжели Семчук (в іншому складі — Софія Мокрик). Попри те, що її драматичний монолог у виконавському плані — одне з найслабших місць вистави, у його вокальному продовженні А. Семчук реабілітується з головою!

 

У цій частині «Шмата» безоглядно перетинає лінію капустяника, проте вокальні культура та можливості А. Семчук і щира консолідованість решти акторів на «бек-вокалі» викликають захват глядачів.

 

Шкода лише, що проспівані біля мікрофона актуальні тексти шлягерів (починаючи з «Перерахую гроші на ЗСУ…» на всесвітньо відому пісню «Stop!» Сем Браун) можна було лише частково зрозуміти у майстерних джазових руладах молодої акторки.


* * *


Вистава «Шмата» має помітний галицький акцент. Місцеві жарти, ідеоматичні вислови, прикордонний суржик надають їй достовірності, гумору та шарму.

 

Водночас учасники львівського колективу торкнулися у «Шматі» й таких дражливих питань, як ментальні особливості мешканців інших регіонів України. Монолог Тероборонівця (чудова, цілісна робота Івана Макаришина) присвячено проблемі «персональної війни, яка розпочалася двадцять років тому» в Донецьку, коли його студентське кохання, Марічка, стала «Сидоровою» і народила двох дітей від до болю впізнаваного представника місцевого контингенту…

 

«Дісталося» у виставі й рідному для режисерки Я. Титаренко та акторок Т. Лубенець і Н. Дяченко Харкову, щоправда, на завершення монологу Фіфи два полюси України — Схід і Захід — красномовно примирились (під час війни харків’яни кинули якір у карпатському селищі).


Упевнена, що у фахівців до художньої цілісності вистави «Шмата» може бути багато претензій. Втім, гадаю, головне, що виявила ця оперативна і позапланова робота театру, — це те, що Львівський академічний театр ляльок є живий!

 

Адже в той час, коли керівники інших знаних сцен радяться, яким бути театру після Перемоги та яким мусить бути репертуар у часи війни, цей колектив визначився і висловився вже сьогодні.

 

Надважливим є, що ініціатива створення такої вистави виходила не від керівництва і не від автора твору, а від колективу (від представників усіх поколінь трупи), а це значить, що у цих митців є не лише чітка громадянська позиція, а й сміливість іти на ризик і грати не на своїй території.


Переконана, що глядачам вистава «Шмата» є цікавою і терапевтично потрібною. Впродовж мало не двох годин у легкій театральній формі з ними говорять про фобії війни, дотепно обіграють меми, міфи та одіозних «фігурантів» верхівки наелектризованого воєнним протистоянням суспільства, а також дають втішну настанову на майбутнє.


Цілковитою несподіванкою стає у «Шматі» інтонація монологу Студентки-відмінниці, красуні за нетбуком у бомбо­сховищі, яка одразу ж накинула оком на Тероборонівця.

 

Цю роль культурно, змістовно, тримаючи інтригу образу, грає цьогорічна випускниця «лялькарської» майстерні У. Мороз і Я. Титаренко в ЛНУ імені І. Франка Оксана Галів (друга виконавиця — випускниця магістратури ХНУМ ім. І. Котляревського Наталя Дяченко).


Серед персонажів вистави не Шмата (направду, персонаж доволі поверховий), а саме Студентка виглядає «темною конячкою». До часу здається логічним, чому цій героїні навіть слова біля мікрофона не дають — вона, либонь, власної історії-сповіді ще за віком надбати не встигла.

 

Однак саме монолог, яким «прориває» Студентку, виявляється кульмінацією вистави — фактично основним посланням вистави глядачам: мовляв, є таке… ми дуже різні, інколи чубимося, втомлюємося одне від одного, проте всі ми — одна багатодітна родина.

 

Тому після агресивно-роздратованого сплеску «проти всіх» Студентка раптово освідчується залі: «Я вас всіх люблю». І цієї миті такої гамірної, комедійної вистави акторка (і весь колектив «Шмати») є дуже серйозними...


Ще один випускник акторського курсу «при театрі ляльок» Олег Андрощук створює у виставі два змістовно протилежні образи: того самого Шмати — циніка-провокатора, російськомовного розпалювача недовіри до української влади та власних ресурсів опору загарбнику (така собі актуально-злостива пародія на «достоєвщину»), і молодого українця з майбутнього. Цей персонаж актора виходить на кін у постскриптумі вистави.

 

За оптимістичним прогнозом театру, в майбутньому мова окупанта стане на цій території «мертвою». І для щасливого свідка майбутнього-України-без-росії необхідність прочитати нею бодай кілька рядків стане цілим фонетичним квестом.


Олег Андрощук вийшов у цій сцені на якийсь небачений рівень інтелектуального тролінгу мови окупанта, дошкульно транскрипуючи таке чудне російське «ы» як зрозуміле українське «м’який знак» «і»).

 

Ну а єдина асоціація його героя з символом ексвлади росії — «Кремль-брюлє» — стає «вишенькою на торті» театрального вечора. Саме глядацький сміх крізь сльози у «Шматі» — це найбільш дієва перемога львівських лялькарів над щоденним життям у стресі війни.

 

Юлія ЩУКІНА,
театрознавиця