Переможемо з єдиною уМОВОЮ

09.06.2022
Переможемо з єдиною уМОВОЮ

Мова сьогодні стала зброєю українців. (Фото з сайту bbc.com.)

У листопаді 2021 року Дмитрій Гордон провів бесіду з лікарем Комаровським.

 

Проаналізувавши стан речей у державі, прийшли до згоди, що вони, за їхнім власним висловом, «лохонулись», коли підтримали Зеленського на президентських виборах, самокритично назвали себе «лохами» і констатували, що Зеленський уже далеко не той, яким вони знали його до виборів, що зараз «Зеленський всьо», як президент він себе вичерпав. А раніше Гордон стверджував, що Зеленський ледь не «врятував» Україну від «аморального» Порошенка.


Особисто я, як і мільйони українців, дещо іншої думки про п’ятого президента.


«Петр ... (скала, камень)», — написано в «Библейской энциклопедии» (Москва, 1891 р.). «Армія, мова, віра», — це програма і гасла, які Петро Порошенко досить успішно здійснював і вже завдяки яким увійшов в історію.

 

Навіть затятий українофоб не може нічого заперечити чи протиставити цьому, а для українця це святе. І якби Зеленський продовжив, як головне завдання, політику Порошенка на подальшу розбудову армії, а не на «велике будівництво», характер сучасної Вітчизняної війни України з росією (а саме так, бо путінська росія, як колись гітлерівська Німеччина, поставила собі за мету знищення нашої Вітчизни) міг би бути іншим...

 

А ще Порошенко — це Томос, у результаті якого наша церква, звільнившись від ярма азійського християнства московії, в яке вона, як у біду, потрапила  1685 року, стала рівною серед рівних у православному світі.

 

А ще Порошенко — це конституційний життєвий шлях України — Європа, НАТО. А коли хтось паплюжить Порошенка, мені пригадується вислів М. Амосова: «Суспільство хворе аморальністю, і найбільші свині вимагають від інших людей, аби ті були ангелами». А ще американське: «Тому, що ти бачиш на власні очі, вір лише наполовину, що чуєш на власні вуха — не вір нічому».

 

Порошенко не був безгрішним, але де, коли, який керівник держави не припускався помилок? Як писав Олександр Довженко, один бачить у калюжі бруд, а інший в ній — відображення зірок. Усе залежить від людини, від її культури, шляхетності.

Як в Ізраїлі не буде

Але Гордон не був би самим собою, якби не підняв тоді свою улюблену тему «О русском языке и русской культуре». «Что делать с языком?» — патетично запитує Гордон у співбесідника і отримує відповідь від Комаровського: чинити, як в Ізраїлі, де «русский язык — один из государственных».

 

Гордон при цьому задоволено хмикнув, а Комаровський, очевидно, забув, що Україна — не Ізраїль, що Україну оточує її смертельний ворог — монголо-московська орда, так звана росія, а всередині нашої країни працює найнята ордою потужна п’ята, від завжди п’яного московського попа до фракції у Верховній Раді, колона.

 

І «второй государственный» — один з елементів «русского міра», потужна зброя в руках монгола-москаля (вимоги «денацифікація», тобто відмова від своєї ідентичності, мови, тисячолітньої культури, суцільне зросійщення України, перевтілення українців у «єдіний народ», тобто неслов’ян-москалів (згадаємо Марксове «і взагалі вони (московити) не слов’яни»).


Далі Гордон зазначив, що він відрізняє путіна від «великой русской культуры и великого русского языка», яким він хоче спілкуватись в «этой стране». Відзначимо, що й ідеологи «п’ятої колони» набагато частіше вживають термін «эта страна», ніж малоприємне їм слово «Україна».

 

А стосовно «языка»... Говорив Солженіцин: «Русский язык — зеркало нашей души (їхньої душі!). Он загажен. С языком что-то ужасное». (ТБ «Останкино» 05.09. 1994 г. 20-45).


Схоже, що Дмитрій Гордон дещо запозичив ставлення до «второго государственного» в іншого Дмитрія — Табачника. Щоб не бути голослівним, зупинімося на питанні про «досягнення» останнього на мовній ниві, не зачіпаючи інших сторін діяльності цього одіозного політика.


Дмитро Табачник був керівником виборчого штабу Кучми в боротьбі за президентське крісло, одним із гасел перед­виборчої компанії того штабу було надання в Україні російській мові статусу державної. І це «спрацювало», особливо на сході та півдні України.

 

Але якби сталося «по Табачнику», то в Україні (як у сусідній Білорусі, де російська — друга дер­жавна) друга стала би першою (як тепер у тій-таки Білорусі), а українська поступово стала би мертвою мовою.

 

Пам’ятаю Світовий конгрес українців 2006 року в Києві. Виступає громадянин Білорусі й каже, що мова корінного народу в його країні, яка тільки несміливо почала пробивати собі життєву дорогу після проголошення незалежності Білорусі, практично зникла з ужитку після проголошення Лукашенком «второго государственного».


Далі «всесильний Діма» (настільки всесильний, що, як зазначив у своєму щоденнику Олесь Гончар, не пустив його (Гончара!) на прийом до президента Кучми) займав посади глави адміністрації президента, віцепрем’єр-міністра, міністра в урядах Кучми та Януковича, був членом політради Партії регіонів, разом із московськими урядовцями мав намір переписати історію України.


Але для повнішої характеристики «всесильного Діми» надамо слово колишньому в’язню комуністичних концтаборів, у часи незалежності — Герою України, академіку, міністру культури, уродженцю Донбасу, автору книг, що не втратили своєї актуальності і в наші дні Івану Михайловичу Дзюбі. Зокрема, він так характеризує «діяльність» Табачника у книзі «Прокислі «щі» від Табачника»:


«На посаді віцепрем’єр-міністра з гуманітарних питань Табачник не відзначався адекватним розумінням спектра проблем української культури.


Втративши цю посаду, Табачник занурюється в політичну суєту сумнівної якості, не шкодуючи часу й сил виступає на різних телешоу як борець із «режимом» президента Ющенка та публікує численні статті в газетах «2000», «Киевский телеграф», «Сегодня».

 

Повернувшись знову до влади, зажив слави головного ідеолога і мало не філософа Партії регіонів. Табачник виразно виявив свою войовничість у ставленні до того, що він довільно називав українським націоналізмом».


Звинувативши в націоналізмі тих, хто був рушієм українського відродження, Табачник паплюжить Скрипника, Шумського і Миколу Хвильового.


«Нині про Хвильового, — пише академік, — є велика наукова та фактографічна література, використано матеріали з архівів ЧК — ГПУ. Якими ж даними може Табачник підтвердити «палаческое прошлое» Хвильового, який «занимался массовыми казнями заложников и проведением в жизнь политики красного террора». Дайте докази, покажіть документи. Вибачайте, Табачнику, Хвильовий — не вашого масштабу постать, не така величина в українській історії та літературі, щоб можна було отак простісінько плести про нього що завгодно. Подайте докази, ваше благородіє...»


Називаючи українську мову галичанськими діалектом (зараз цю тезу повторює путін), Табачник, «з галичанофобії почавши, нею ж і закінчує свою статтю» («Право на бесчестие»).

 

На думку Табачника, «Украину ведут по пути насильственного навязывания неприемлемого для подавляющего большинства ее населения пещерного галицийского национализма». (Хіба це не є подарунок путіну та всій прокремлівській камарильї?).


Подібно Табачнику паплюжити галичан за те, що вони протягом століть не втратили своєї ідентичності, зберегли свою мову, пробував і Солженіцин, автор твору «Как нам обустроить Россию», де пропагував «винайдене» московськими попами гасло «Россия, Украина, Беларусь — святая Русь».

 

Так, у своєму виступі на сесії Верховної Ради СРСР у 1990 році він говорив щось подібне до того, що нині повторює путін: «Украинский язык — изобретение австрийского генштаба в годы Первой мировой войны».


Борис Олійник, який тоді був депутатом тієї Ради, опонуючи Солженіцину (та й нинішнім горе-табачникам), заявив з високої трибуни: «Та у ніжки треба кланятися галичанам за те, що вони не дозволили себе ополячити чи онімеччити, зберегли рідну мову, залишилися українцями, на відміну від тих, кому «какая разница, на какой мове гаварить!».
«Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші за нас», — писав Олександр Довженко.


Будучи при владі, Табачник довго ще лютував. Його політичними союзниками стали лідер комуністів Симоненко та Крючков, у співавторстві з останнім він написав книгу «Фашизм в Украине: угроза или реальность?».


Політична кар’єра Табачника стрімко покотилася донизу після того, як під час одного з його виступів до столу президії, за яким сидів міністр уряду Азарова Табачник, підійшла київська студентка і букетом квітів, як брудним віником, тицьнула ним у пику «пенсне з борідкою». Такою була оцінка «діяльності» «всесильного Діми».

Без Пушкіна світ прожив би

Але повернімося до теми «второго государственного» і розглянемо питання культури та мови «великого русского народа», — про функціонування яких в Україні так піклується пан Гордон. Отже, культура, як пише «Большая советская энциклопедия», «это образование, просвещение, развитие искусств, наук, флософии и т. д.».


Розгляньмо одну зі сторін тієї культури, яка так припала до серця Гордону — мистецтво росії (про культуру Європи пан Гордон, мабуть, або дуже мало знає, або відверто її ігнорує) і порівняймо його з мистецтвом Європи, пославшись на думку авторитетів, проти яких навряд чи щось може сказати не тільки Дмитрій Гордон, а навіть і сам ексміністр культури в уряді Азарова — Дмитрій Табачник.


Не буде перебільшенням сказати, що, попри окремі огріхи, потужним рушієм розвитку мистецтва епохи Відродження була католицька церква. Це саме завдяки декільком очільникам (папам) цієї церкви було побудовано собор святого Петра в Римі та безліч культурно-мистецьких пам’яток по всій Європі (крім, звичайно, Моксель-московії, а з ХVІІІ ст. — росії).


Про храм святого Петра так говорить найвидатніший естет Європи Стендаль: «...Нет ничего, с чем можно было бы сравнить эту очаровательную по­стройку. Для того, кто не видел собора св. Петра, всякое описание бесполезно».


Порівняємо храм св. Петра з головною культовою спорудою російської церкви — храмом Христа Спасителя у москві. Але спочатку дещо про церкву та культуру московії взагалі.

 

У статті «О ничтожестве литературы русской» (раджу шанувальникам «великой русской литературы» прочитати ту статтю! — Авт.) Олександр Пушкін пише: «Долго Россия оставалась чуждою Европе. Приняв свет христианства от Византии, она не участвовала ни в политических переворотах, ни в умственной деятельности римско-католического мира... Татары... завоевав Россию, не подарили ей ни алгебры, ни Аристотеля... не благоприятствовали свободному развитию просвещения. Когда Европа была наводнена неимоверным множеством поэм, легенд, сатир, романсов, мистерий и проч., старинные наши архивы ... кроме летописей, не представляют никакой пищи любопытству изыскателей».


Про головний храм росії пише Маріетта Шагінян у творі «Тарас Шевченко»: «По достоинству оценил он (Шевченко) бездарную казенщину К. Тона, построившего так называемый «храм Христа Спасителя». Вернувшись из ссылки и увидя храм, Шевченко резко отрицательно высказался о нем в своем дневнике (19 марта 1858 года): «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности, безобразен. Крайне неудачное громадное произведение, похожее на «толстую купчиху в золотом повойнике».


Коли я оглядав головний храм у Кремлі, де знаходиться вкрадена московитами у нас головна ікона росії — Вишгородської богоматері, а згодом познайомився з заново побудованим після його руйнації храмом Христа Спасителя (до того я вже мав щастя оглянути собор св. Петра в Римі, а в нім — скульптурну групу «П’єта» Мікеланджело та зображення нашого Володимира Великого), пригадалася характеристика мистецтва московії, яку дав Стендаль: «...Греческую живопись, которую в 1812 году мы видели в Смоленске и Москве. По-видимому, у нынешних греков искусство не ушло дальше простого ремесла ... их цивилизация не продвинулась вперед ни на шаг со времен крестовых походов ... душой они по-прежнему низки».


Самі росіяни, зокрема П. Чаадаєв і В. Белінський, досить самокритично та об’єктивно оцінили культуру своєї країни. «Письмо» Чаадаєва ... отрицало за русским народом право на будущее и произносило резкий приговор всей русской культуре, «отшельники в мире, мы ничего ему не дали, ничего не взяли у него, не приобщили ни одной идеи к массе идей человечества...».


Характеризуючи російську літературу, пізніше Белінський трактував, що якби не стало Байрона, чи Гейне, Європа здригнулась би, але якби не стало Пушкіна та й усієї російської літератури, Європа цього й не помітила б.

Культура росії — то культура «інородців»

Говорячи про культуру росії, треба зазначити, що то була культура, яку творили «инородцы» (вислів В. Леніна). Зокрема, вирішальну роль у розвитку російського живопису відіграли у ХVІІІ ст. українські художники В. Боровиковський, А. Лосенко та Д. Левицький, які походили «з місцевості й середовища, набагато культурнішого, ніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом (як і Боровиковський і Лосенко. — Авт.) з Малоросії» (А. Бенуа. История русской живописи в ХІХ ст.).


Як слушно відзначає професорка з Петербурга Тетяна Таїрова, вся російська культура від Петербурга до Тобольська у ХVІІІ ст. творилася вихідцями з Києво-Могилянської академії. Так само творили «русскую» культуру ХVІІІ ст. італієць Растреллі, у ХІХ — француз Карл Брюло (у них Брюлов), який практично все життя провів у Європі і на російські теми не написав практично нічого. Навіть портрет імператора Ніколая І писати відмовився.


Культура росії — то культура невеликого прошарку «інородців». Італієць Растреллі, француз Монферан, вірменин Айвазян (Айвазовський), грек Куїнджі, українці Феофан Прокопович та Дмитрій Ростовський, Гоголь, Чехов та Достоєвський, Чайковський та Глінка. Прикладів — безліч!

 

Але Європа їх майже не знає, а якщо і знає, то хіба що літературу (Лев Толстой та ще два-три прізвища). В жодному музеї світу, чи то музей Ватикан (де твори мистецтва зберігаються у 1 тис. 50 залах, а щоб пройти по всіх тих залах, треба подолати відстань 7 тис. 500 метрів (для порівняння: Ермітаж у Петербурзі — 350 залів, «Третяковка» — 50), чи Британський музей, чи Прадо, чи музей Метрополітен у США не має картин ні Сурікова, ні Васнєцова, ні скульп­тур Каньо­нкова, ні будь-якого іншого творця російського мистецтва. «Нищету твою видеть больно», — писав Сергій Єсенін про росію взагалі і про її культуру зокрема.


 А культура того народу (народ — це, за визначенням В. Леніна, «русские дураки», які складають дев’ять десятих населення, а головний «герой» Калашнікова, того населення «подлец и насильник») — спочатку ножака, а згодом автомат Калашнікова, який вони, до речі, поцупили у німців, про що писав Юрій Іллєнко у «Доповідній Апостолові Петру». Росія методично нищила професорів Преображенських та плодила Шарікових і Швондєрів.


«Не путін керує російським народом.., а народ ним. Народ, якому не потрібні ні Герцен, ні Толстой, ні Сахаров — ці чужорідні ворожі елементи; російський народ іще раз довів, що вклоняється царям і тиранам: що більше крові на них, то більше до них поваги й схиляння перед їхньою пам’яттю», — пише Юрій Щербак у книжці «Зброя судного дня».

Мова — національна безпека держави

Але головне, на чому наполягають і «лохи», і їхні «папєрєдніки», це «второй государственный» для «русскоязычного населения», яке «захищає» в Україні путін. Та чи потрібен такий захист отому «населению?».

 

Блаженнійший Любомир Гузар говорив, що неважливо, якою мовою говорить громадянин України, важливо, як він любить Україну. Та чи потрібна була громадянам України пропаганда отих новітніх «пророків», як це робилося на деяких телеканалах?


Нині проблема виживання України набула планетарного масштабу, нині «Гримонить над світом люта битва, за твоє життя, твої права» (Василь Симоненко). А «русскоязычные Мойсеї» об’єктивно ллють воду на млин нашого ворога.


«Варвар означает чужестранца, не говорящего языком туземной страны», — читаємо в «Библейской энциклопедии» (Москва, 1891, с.108).


«Людина, яка розмовляє російською мовою в Україні, не тільки не знає, що таке культура, вона навіть не знає того, що вона того не знає», — говорив мені народний артист, Герой України Богдан Ступка.

 

Такої ж думки дотримується і народний артист, теж Герой України Анатолій Паламаренко. «Дурноголові телепні, хахли», які не знають і не хочуть знати, що «нації помирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову», писала Ліна Костенко. І саме до помирання нації підштовхують нас наші сучасні «русскоязычные «пророки».


Про значення мови, рідного слова для шляхетного, протилежного варварству, виховання людини говорив похований на території Видубецького монастиря великий педагог Костянтин Ушинський: «Язык народа — лучший, никогда не увядающий и вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающейся далеко за границами истории» (журнал «Москва», №3, 1982, с.145).


Але не все так погано в нашому домі. Ще геніальна Леся Українка писала про народ, який не «звик носити кайдани». Бо ж «сучасний українець — це син нації, яка стоїть на верховинах сучасної культури», наголошував Максим Рильський.


Мова для кожного народу — то святе. Мова — національна безпека держави. Син невеликого, але гордого дагестанського народу, який московія по-звірячому нищила, Расул Гамзатов писав про свою синівську любов до матері-вітчизни та рідної мови: «Для мене мова народів — як зорі на небі. Я не хотів би, щоб усі зорі злилися в одну величезну, на пів неба зірку... Нехай у кожного народу буде своя зірка. Я люблю свою зірку — мою рідну аварську мову».

Післямова

Спитав я у свого друга, чи загрожує нам тотальна русифікація. Він відкрив томик Олександра Потебні і прочитав: «Денационализация (русификация) сводится на дурное воспитание, на нравственную болезнь..., ослабление энергии мысли, на мерзость запустения..., безнравственность, оподление». Виходить, українці зрозуміли, що русифікація для українців — то є зло! І поступово, але впевнено починають розуміти, що московити ніколи не були слов’янами, що вони — татари, про що писали і європейські вчені (Маркс, Енгельс, Вольтер, Кюстін «Правда про росію», Збігнєв Бзежинський), і українські автори (Володимир Білінський «Країна Моксель або Московія, Москва Ординська», Володимир Винниченко «Відродження нації», Юрій Щербак «Україна в епоху війномиру», Павло Штепа «Московити» тощо) і навіть російські (Карамзін, Покровський, Вітте, Віктор Єрофєєв «Енциклопедія російської душі»).


Цікаво, чи читали цих авторів Табачник і Гордон? Мабуть, ні, бо «якби вчилися так, як треба», «то й мудрість би була своя, а то залізли аж на небо, і ми не ми, і я — не я!». «Дуріть себе, та не дуріть бога!» — застерігає Пророк Тарас.


А ще, каже наостанок друг, у нас є оплот українства — Галичина та Волинь. А ще інтелігенція, про яку поет сказав: «Єсть (в Україні) інтелігенція, ви думали нема? Єсть! Не маса індеферентная, а гордість її і честь!».


А ще є код нації — «Бог — не без милості, козак — не без долі!». І це — запорука наших перемог!


А поки що слово Ліні Костенко:


І жах, і кров, і смерть, і відчай,
І клекіт хижої орди,
Маленький сірий чоловічок
Накоїв чорної біди.



Це звір огидної породи,
Лох-Несс холодної Неви.
Куди ж ви дивитесь, народи?!
Сьогодні ми, а завтра — ви.



P. S. Здібний журналіст,  чистісінької води інтелігент-індивідуаліст, Дмитрій Гордон, говорячи російською мовою, хоче того чи ні, зневажає мову народу, серед якого він живе. Вихваляючись своїми «чесно заработанными» мільйонами доларів, він не може похвалитися, який внесок він зробив, скільки пожертвував на розвиток культури, мистецтва «этой страны».

 

Як, до речі, і його друзі — брати Суркіси або Ярославський чи Коломойський. Дуже шкода, що ні Гордон, ні його друзі-мільйонери у шляхетних діях і близько не можуть наблизитися чи порівнятися з Терещенками, Ханенками, Симиренками, Бродськими, а в наші часи — з Віталієм Портніковим та Володимиром Гройсманом,  Рінатом Ахметовим, які, спонсоруючи розвиток культури та, зокрема, мистецтв, залишили потужний позитивний слід в історії культури України.

 

ДО РЕЧІ


Український президент Віктор Ющенко неодноразово як приклад наводив єдність поляків перед зовнішньою і внутрішньою загрозою: «Поляк — єден!». І закликав до цього українців.


Про те, як загарбницькі плани Москви розбились об польську єдність у 1920 році, пізніше згадував уродженець села Янов Бобринецького р-ну Кіровоградської обл.

 

Лейба Бронштейн, він же Лев Троцький: «Были горячи надежды на восстание польских рабочих. У Ленина сложился твердый план довести дело до конца, т. е. вступить в Варшаву, чтобы помочь польским рабочим массам опрокинуть правительство Пилсудского и захватить власть»... (Пригадаємо, незадовго до того Ленін і Троцький «допомогли» «украинским рабочим свергнуть буржуазное правительство Украинской Народной Республики», а декілька років по тому голова Комінтерну Г. Зінов’єв, заявив, що скоро настане час, коли «мировая революция победит во всем мире, а товарищ Ленин будет председателем Совнаркома всего мира!».

 

Згадаємо К. Маркса: «У России могут меняться тактика, правительства, политика, идеология, но путеводная звезда России — мировое господство — остается неизменной. Только расторопное правительство, управляющее толпами варваров, способно замышлять подобное»). «Но мы, — бідкається наш земляк, прошли мимо собственной победы к тяжелому поражению». (Л. Троцкий. Моя жизнь. Москва, Панорама. 1991).


Надзвичайно важливою для Польщі в тій війні з червоною росією була міжнародна підтримка. Англія посилала зброю.

 

«Сопротивление польской армии благодаря поддержке Франции значительно возросло (миссия ген. Вейгана) , — пише Малая советская энциклопедия (Москва. 1931, стр.705). — Красная армия потерпела поражение. Часть Красной армии отступила в Вост. Пруссию, где была интернирована. В конце сентября поляки вновь перешли в наступление, перешли реки  Неман и Шару и захватили часть Белоруссии и Украины».

 

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни

  • Тризуб з білорусі, не лише сенсація

    Полоцькі князі спадкували без змін знак батьків протягом кількох поколінь. Тож, знак Ізяслава Володимировича успадкував його син Брячислав Ізяславич за правління якого (1003-1044 рр) і почали на денця посуду ставити клейма з княжими знаками. >>

  • Садистська росія

    В мені говорить біль. Але ми знали, що росія саме така, садиська та абсолютно скотська, і попереджали про це. >>

  • Чи Америка візьметься всерйоз

    У кожного воїна, громадянина і вищого військово-політичного керівництва держави повинна бути усвідомлена впевненість у обов'язковій перемозі України. І що для такого потрібно ще пройти тернистий шлях війни у єдності, консолідації та непримиримості до війни. >>

  • Терор проти окупантів

    Уявіть собі, що спостерігаєте таку сцену. В кафе заходять двоє чоловіків. Чекають кілька хвилин, поки до них долучається третій. Той підсідає за їхніх столик. Розмова на трьох триває кілька хвилин, поки до стола не підходить ще один, який раптом розстрілює трьох співрозмовників і тікає. >>

  • Право на життя

    Право самим обирати і змінювати владу на демократичних виборах. Помаранчевий Майдан довів, що українці нікому не дозволять фальсифікувати свій голос. Ми не Росія, де ботоксна істота вже 20 років впарює рабам, що вони раби. >>

  • Комплекс меншовартості українців розвіяний

    Вже ніхто у світі не сплутає росію та Україну. Комплекс меншовартості українців розвіяний та відійшов у небуття. Вже не виникає сумнівів щодо державної української мови. Ми зрозуміли і переконалися на власному досвіді – наскільки українці далекі від того північного народу. >>