Без України ми — раби

10.02.2022

Реанімувати правдиву вітчизняну історію, спаплюжену колонізаторами, — завдання не з легких.

 

Та вкрай необхідне, якщо хочемо врятувати власну державу, наш народ, котрий уславився багатющими надбаннями в розвитку світової цивілізації і передовсім одержимим демократією.

 

Тільки імперські посіпаки, відколи інфіковані духовною недугою, спустошують свідомість, а вірнопіддані владі гайдуки переслідують патріотів.


Б’ємо на сполох: здійснюється ціле­спрямований стратегічний курс на виродження чи «холопизацію» української нації. Прикро, що не без участі «своїх». Зауважимо, в паспорті громадянина України навіть немає графи «національність».

 

На побутовому рівні ми понині «хохли», «малороси», тепер ще й «укри». Зате в патяканні якогось кадебістського помазаника — «єдіний брацкій народ». Котрому, в разі чого, так і норовить нагадати про це силою зброї.

 

Сумнівно, щоб такі ідеологічні викрутаси не завдавали капості світогляду, а значить — і державницькій позиції співгромадян. Нагадаємо хоча б горезвісні заклики того-таки «месії» когось урятувати від примарної «бендерівської хунти».


На тлі цього затяжного постколоніального синдрому поява книжки Георгія Чорного «Хто ми, українці?» (Київ: Ярославів Вал, 2020, с. 224) якраз на часі, ймовірно, він «истинный ариец», у котрого «характер стойкий, нордический» (Юліан Сємьонов). Осмілився-бо розгребти історичні завали, зірвати полуду з наших очей, аби ми таки остаточно оклигали від малоросійства та по-справжньому взялися за відбудову прадавньої держави.


Нагадаємо: автор книжки — вчений-конструктор ракетної техніки, заслужений діяч науки і техніки, краєзнавець і письменник. Отож математична точність, скрупульозність підбору явищ і фактів для нього пріоритетні.

 

Звідси й філософське осмислення і державницький аспект. Словом, патріотизм — то стан його душі, сенс життя. Досліджуючи глибинні корені нашого генеалогічного древа — пишаюся! — мій щирий побратим демонструє дивовижні пізнання в генетиці й лінгвістиці, етнографії та археології.

 

Тим часом на слуху одкровення новоявленого пророка Давида, котрий вислів славетного мудреця Григорія Сковороди про згубність світських спокус для спасіння душі приписує голлівудському акторові Леонардо Ді Капріо.


Отак і ведемо мову про долю рідного краю, національну гідність та відновлення історичної справедливості. Саме гортаючи сторінки книжки Г. Чорного, натрапляємо на доволі слушні роздуми, що насправді ми не хто інші, як арії.

 

Так, ті самі, до рівня котрих пнулися політичні збоченці в личині німецьких нацистів. Тільки, як мовиться, далеко куцому до зайця. Адже цивілізація брунькувалася не від поневолювачів, а таки ратарів. І то — відступники й заброди, начувайтеся! — на наших рідних теренах. На півдні сучасної України первісно перебували арії.

 

Мабуть, таки на те вже йшлося, що наші далекі пращури ще післяльодовикового періоду отаборилися в тутеш­ньому кліматичному притулкові. Та й скіфи, нащадки трипільців, — у басейнах, знову-таки, нинішніх Дніпра та Дністра.

 

Припускаємо, саме в цьому благодатному краї дбайливі родичі заходилися плести колиску слов’янства. І вже перегодя винайшли колесо, приручили коня та й почали облаштовувати стоянки, споруджувати городища.


Он воно звідки потяг тутешніх ґазд мати «...і ставок, і млинок, і вишневий садок». Лишень за совєцьких п’ятирічок червонопогонники спотворили чесну працю на «дєло чєсті, доблесті і геройства», позбавивши трударів гідної платні. У результаті досяг популярності рух за «хіщєніє соціалістічєской собствєнності».


Ще не стало історією, як ото тубільці-демократи чубилися за владу, а якісь приблуди втнули аферу з ваучерами, спритно прибравши до рук національні багатства. Нині ці олігархи зі своїми слугами обдирають народ до нитки. Без галасу. Та ще й, судячи з рейтингів, під оплески деяких затятих простолюдинів.


Але повернемося до головної теми. Поза будь-яким сумнівом, «критерієм появи українців є той час і та назва предметів, за яких сходяться між собою показання генетичних, мовних, антропологічних та археологічних свідків минувшини предків українців».

 

Відтак, переконаний дослідник, на території України послідовно проживали, змінюючи одне одного, народи, які мали такі назви: трипільці, арії, кімерійці, скіфи, сармати, анти, гуни, руси та інші (ст. 65, 94).

 

Утім чи не найвірогіднішим аргументом нашої спорідненості з ними є наявність генетичного коду, спільної прикмети степовиків і трипільців. Саме від них, на думку автора, ми успадкували мирну вдачу творців-хліборобів та характер незламних воїнів-захисників своєї землі. А вже набожність чи сентиментальність — то похідне. Коли емоційність, буває, затьмарює здоровий глузд.


Далі інформація для роздумів: рік заснування трипільських поселень — 5400 до Р. Х. Перша ж держава в нашім краї — Кімерія — на межі ІІ-І тисячоліть до н. е. Отже, кімерійці, скіфи й сармати старші за єгиптян. Скіфські кургани нагадують нам про торгові каравани з зерном та зустрічні валки іноземних купців, що везли у Скіфію товари Середземномор’я. Капулівське городище було політичним та адміністративним центром Скіфської держави за царя Атея (V-ІV ст. до н.е.).


Важливо, що наші предки сформували крону родовідного древа індоєвропейських мов. Можете собі уявити, що праукраїнська — давніша й багатша за санскрит, коли «общєпонятного» віками не було ще й у згадках, та й кельтські мови походять від давньої материнської вихідців із Наддніпрянщини.


А чи для багатьох нас не буде відкриттям, що топонім «Україна» (ой-країна) давніший за «Русь»? Як і те, що свастика — сакральний оберіг язичницького бога Сварога, який символізує світло, радість, щастя (у санскриті — «свястя»), поширився як притягальна сила добра і краси, від Дніпра аж до Інду.

 

Знаходимо її в трипільській кераміці, мозаїці Софії Київської, народних вишивках. Тоді, питається, як можна відцуратися свого через те, що злодійкувато привласнили й осквернили ідеологи нацизму? Це все одно що позбутися зґвалтованої жінки. Чи інша аналогія: імперія спотворила вільне козацтво в жандармську колісницю.


Не менш важливим є й той факт, що саме в нашім краї, ніби поклик до справедливого суспільного устрою, визрівали такі форми волевиявлення, як народне віче, козацький кіш, український майдан. І це лише окремі штрихи нашого сходження до цивілізації.


Брамою Європи слушно назвав нашу країну професор історії з Гарварду Сергій Плохій. Можна хіба що додати: Україна — європейський геополітичний вузол. Порятунок його міцності й сьогодні лягає на наші плечі.

 

Нині цю нелегку, відчайдушну місію несуть витязі-інтернаціоналісти. Тоді чи справедливо тупцюватися нам, наче бідним родичам, у передпокоях європейських структур НАТО чи Євросоюзу? Чи, може, то така «дяка» за нашу легковажність?


Справді, прикро, маючи за плечима багатющий досвід подвижництва ще від зорі античної історії, отак «лоханутися», обравши собі за поводирів казна-що.

 

Так у них же тільки й на умі, як примножити свої статки, обібравши народ, виснажити природні ресурси. Усе це можна пояснити хіба що втратою ідейних орієнтирів. Виходить, що об’єднавча сила суспільства — національна ідея — наразі виявилася кволою. А гризти граніт науки дехто не квапиться. Тоді на запитання «чому бідні?» відповідь очевидна.


Звідкілясь повелося: в розпачі й безнадії звертаємося до чаклунів або мудреців. Повірте, хто хоче позбутися марноти, здобувши велич духу, та хто здатен до благородних справ, — почитайте Григорія Чорного. Їй-богу, подивитеся на світ іншими очима.

 

Зневіритеся в імперських побрехеньках і переконаєтеся, що «народ-пабєдітєль», загарбник себто, — ніяка нам не рідня. Виявляється, найбільш споріднені з нами генетично поляки (нам би їхній гонор!), південні слов’яни — болгари та македонці, серби, боснійці та інші. Тим, хто завдяки нашій легковажності опинився біля державного керма, слід негайно взятися за лікнеп, а не верещати, що історія нікому не потрібна.


Непокоївся якось мій однокурсник Іван Сокульський, поет-шістдесятник, політв’язень, член Української Гельсінської групи: «Без України ми — раби». Тоді й думаєш, скільки світлих умів породила рідна земля, а правлять бал чужинці. А ми в них наче за попихачів. Допоки?


«Із чужовір’ям треба рвати —
Сказати світу , хто ми є!»
відгукується поет Посулля Олекса Падус. Далі продовжує:
«Є у нас своя Вітчизна,
Багата по вінця.
Та немає в Україні
Вождя-українця».


А проте тим, хто зазіхає на нашу честь і свободу, скажемо рішуче «ні!». Бо згадка про Батурин і Крути чи Сандармох, мов попіл Кааса, б’є в серця небайдужих. Не зганьбимо ж пам’ять предків і дружно станемо на захист наших священних рубежів!

 

Станіслав ОЛІЙНИК
с. Михнівці, Лубенський район, Полтавська область

  • Перейменування — то непросто

    Перейменування географічних назв, пов’язані, зокрема, з декомунізацією та дерусифікацією, відновлюють історичну справедливість щодо вживання традиційних назв, носіями яких є здебільшого місцеві мешканці. >>

  • Базікати — не Батьківщину боронити

    У день нападу росії на Українську державу, незважаючи на ту розгубленість, яка в перші години заволоділа населенням не тільки в Житомирі, а й по всій Україні, ми, офіцери у відставці, полковники В. Повар, Б. Ревенко, підполковник О. Боржновський і я, зв’язавшись по телефону, вирішили діяти. >>