Ведучий кулінарних програм Костянтин Грубич: «Сьогодні в кожного свій фронт»
Костянтина Грубича немає сенсу представляти. Він — одне з найупізнаваніших медійних облич. >>
Анатолій та Олександра Верчики не знають нинішніх цін на продукти, бо їх купує й привозить їм син.
До Полтавської територіальної громади приєднали з десяток так званих неперспективних сіл.
Спершу вирушаємо до села Бершацьке, що належить до Чорноглазівської сільської ради.
Цим населеним пунктом не пролягає жоден маршрут громадського транспорту.
Згідно з останнім переписом населення, кількість жителів тут становить 13 осіб.
Нині ж їх можна перерахувати на пальцях обох рук.
По суті, село живе лише завдяки колишнім і нинішнім дачникам.
«Таких, котрі живуть тут постійно, щонайбільше 9-10 осіб, не рахуючи матушки й усіх, хто мешкає при церкві, — запевняє 74-річний Микола Олійник і починає перераховувати. — Ми з дружиною, мій старший брат Володимир, сусідка Галина Олейнікова, Надія Токар...»
Я застала Миколу Івановича за облаштуванням огорожі для десятка курей, яка місцями почала завалюватися.
Раніше чоловік жив і працював у Полтаві, а до села навідувався тільки влітку. Коли ж вийшов на заслужений відпочинок, дача стала місцем його постійного проживання.
«Улітку сюди автобус підвозить дачників, то й місцеві ним користуються. Коли ж закінчується теплий сезон, аби вибратися звідси, треба чимчикувати два кілометри до села Глухове, де зупиняється «маршрутка», — описує принади життя в неперспективному селі Микола Олійник. — Та навіть магазину тут нема, найближча торгова точка — за два кілометри, в Чорноглазівці».
Микола Кас’яненко з двох потриманих позашляховиків зібрав один,
аби мати змогу їздити по сільському бездоріжжю за будь-якої погоди.
Фото Ганни ЯРОШЕНКО.
Миколу Івановича виручає власний транспорт. Раз на тиждень вони з дружиною їздять скуповуватися за 18 кілометрів до Полтави — усе тому, що разом із продуктами купують і ліки.
«Тут же аптеки ніде немає, — скаржиться мій співрозмовник. — Звичайно ж, можна було б у тій же Чорноглазівці відкрити хоча б аптечний кіоск. Бо є люди, неспроможні добратися до обласного центру. Добре, коли діти медикаменти привезуть. А якщо нема кому? Про людей нині, на жаль, ніхто не думає. Тож кожен виживає, як може».
Після короткої мовчанки Микола Олійник нарікає на «убиті» дороги: «Три роки тому в засобах масової інформації було повідомлення, що відремонтують автошлях від Чорноглазівки до Гожулів. А насправді відремонтували лише невеликий відрізок. Кілька разів викликав дружині «швидку», то, слава Богу, приїжджала. І це, вважай, справжнє диво. От якби ви записали моє побажання: хай би влада зобов’язала місцевих фермерів відремонтувати дороги, щоб не було отих страшних ям. Бо це саме вони, возячи фурами зерно, їх розбивають».
Цікавлюся, як подружжя опалює свою оселю.
«Маємо і плиту, і газовий котел, тож для опалення використовуємо і природний газ, і дрова. Щоправда, газ подають дуже неякісний, — стверджує чоловік. — Найдужче ж мене непокоїть питання його транзиту. Бо ми провели газопровід за власний кошт, а тепер із нас деруть гроші за доставку блакитного палива нашими трубами — у середньому 60 гривень на місяць. Я вважаю, це дуже дорого. У мене пенсія 3,5 тисячі гривень, а в дружини — 1 тисяча 700 гривень. Усі гроші витрачаємо на харчі, ліки й «комуналку». От якби депутати хоч місяць спробували прожити на пенсію отаких, як ми, стариків».
У сусідки пана Миколи — 67-річної Галини Олейнікової — невеликий будинок із двох кімнат. Із димаря струменить дим.
«Я тут живу давно — їй-Богу, уже навіть не знаю, скільки. Зять у мене рукастий, то зробив у кімнатах ремонтик. Донька й він проживають у місті. Хоч газ нашою вулицею й провели, із метою економії топлю грубку. Здорове дерево зламалося, тож ми його спиляли й пустили на дрова.
По продукти ходжу пішки до магазину в Чорноглазівку — два кілометри в один бік, а то зять на вихідні привозить усе, що замовляю. Мені тут подобається тиша і спокій, відсутність міської суєти.
Якби ще й транспорт сюди курсував, то взагалі все було б добре. Хоч із моєю пенсією в 1 тисячу 900 гривень особливо не наїздишся. Самій вечорами, звісно, страшнувато. Добре, що Микола Іванович поряд живе. До того ж, як бачите, маю двох сторожів», — показує жінка на псів, що розгулюють по двору.
Як виявилося, на сусідній сільській вулиці газогін уже відсутній. «Тільки на отому боці села його провели, — уточнює 72-річний Володимир Піддубний. — Та ми через це не страждаємо. Якщо і блакитне паливо дороге, і дрова недешеві, то яка різниця, чим топити?»
Володимир Васильович мешкає в садибі покійних тестя з тещою.
«Після їхньої смерті це була наша з дружиною дача. Та от уже понад 10 років мешкаємо тут постійно. Звісно, міг би сісти в міській квартирі на другому поверсі, скласти руки й виглядати у вікно. І скільки б я отак протягнув? — розмірковує чоловік.
— А тут увесь час рухаюся — отак і продовжую собі життя. Звичайно, без автомобіля в селі, куди взагалі не курсує громадський транспорт, як без рук. Вам уже казали, що найближчі магазини за два кілометри в Чорноглазівці й за п’ять кілометрів у Байраку, якщо їхати навпростець? За цей час, що тут живу, звик до доріг, де яма на ямі, — потихеньку вбиваю автівку, щось постійно в ній міняю. Узимку ж як замете, то звідси взагалі нікуди не виїдеш. Зазвичай, коли розчищають від снігу дорогу до церкви, просимо, щоб заодно й нас звільнили зі снігового полону. Тоді й діти можуть до нас доїхати».
Микола Олійник подає пропозицію владі зобов’язати місцевих
фермерів відремонтувати дороги.
У 68-річної Меланії Зьоми — схожа історія. Тільки самотня жінка мешкає в батьківській оселі. Пригадує: вісім років доглядала за хворою матір’ю, а коли її не стало, так і лишилася тут жити. На родинному кладовищі, що межує з її садибою, поховала й свого чоловіка.
«Пропрацювавши в Полтаві 32 роки, заробила мізерну пенсію — 2,5 тисячі гривень. Як гадаєте, можна в місті на такі гроші прожити? — ставить риторичне запитання Меланія Олексіївна. — Завдяки тому, що діти допомагають, узагалі нічого не купую. Як правило, пишу їм список усього необхідного, а вони закуповують і привозять. Щоб порубати дрова, наймаю людину — слава Богу, тут є такі чоловіки, які хочуть підзаробити».
За словами Володимира Піддубного, живучи в малому селі, він не почувається відірваним від світу.
«Так телевізор же стоїть посеред хати, — пояснює, — онук на моє 70-річчя подарував. Тож постійно стежу за новинами».
Від приєднання до Полтавської територіальної громади жителі села Бершацьке нічого не чекають.
«Звісно, ми воліли б, аби хоча б дорогу зробили, та хто до нас дослухається? Тут нічого хорошого не було й не буде», — песимістично заявляють в один голос.
Опісля їдемо до ще одного малого села Носівка (орган місцевого самоврядування — та ж Чорноглазівська сільська рада).
Висипана щебенем дорога на спуску до балки, де й розлігся цей населений пункт, переходить у нерівну грунтову. Водій відмовляється їхати далі, тож спускаюся пологим схилом пішки.
На жаль, життя й тут не вирує: можна пройти всією вулицею й не зустріти жодної живої душі. Втім, мені щастить. 72-річна місцева жителька Олександра Верчик якраз порається у квітнику — зрізає пожухлі квіти. Охоче пригадує, що колись у селі було десятків шість хат, дві череди корів. Тепер чимало осель стоять запустілі, а подвір’я заросли чагарями.
«На оцьому місці, де ми з чоловіком побудувалися, розташовувалася початкова школа, яку ми з братом відвідували. І магазин був, і медпункт, і ферма, — перераховує жінка. — Тепер нічого цього немає. Після розпаду колгоспу розпочався занепад села».
За словами Олександри Павлівни, постійних жителів нині в Носівці всього п’ятеро.
«Ми з чоловіком жили в Полтаві. Коли ж вийшли на пенсію, то квартиру лишили сину, а самі перебралися сюди. І так живемо отут уже 21 рік. Тримаємо курочок, качечок, кроликів — і для себе, і для дітей. Увесь час у праці, хоч сили вже на межі».
Природний газ до цього населеного пункту не підведений, незважаючи на те, що зовсім поряд пролягає газогін.
«Та хто ж його тягнутиме до неперспективного села? — приєднується до розмови чоловік пані Олександри — 78-річний Анатолій Верчик, який саме вийшов із хати. — Утім, може, це й на краще, що немає газу, якому ніяк не складуть ціни. Досить того, що в місті діти платять за нього шалені гроші».
Цікавлюся, як подружжя обходиться без магазину.
«Якби він був, звісно, скуповувалася б сама. А так усе необхідне замовляю сину. Коли щось із продуктів псується, Андрій, бува, навіть дорікає: якби ви, мовляв, знали нинішні ціни, то ставилися б до харчів більш бережливо. Самих хлібин він привозить 5—7, щоб вистачило на тиждень, а то й два. Зберігаю їх у холодильнику — так вони й не черствіють, і пліснявою не покриваються. На зиму роблю деякий запас борошна, макаронів тощо на той випадок, якщо до нас неможливо буде доїхати», — розповідає про життя-буття в глибинці Олександра Павлівна.
Десь метрів за 300 від садиби Верчиків мешкає в батьківській хаті брат пані Олександри — 68-річний Микола Кас’яненко. Він теж повернувся до рідного села, вийшовши на заслужений відпочинок. «У Полтаві мені нічого робити», — говорить пенсіонер.
На Зелену неділю на його обійсті збираються вихідці з цього села. Миколу Павловича жартома називають його старостою. По сільському бездоріжжю він пересувається на крутому радянському позашляховику, який у народі нарекли «Волинянкою» або «Волинкою». Свого часу купив два такі потримані автомобілі й зібрав із них один.
«Зробив це для того, аби мати змогу вибиратися з Носівки за будь-якої погоди, — пояснює. — Раз на місяць обов’язково їжджу на поштове відділення до Чорноглазівки, аби заплатити за електрику. Ліки ж можу придбати хіба що в Полтаві. Усі ми тут займаємося самолікуванням, бо медицини в селі нема ніякої. А от у магазині не маю нагальної потреби. Адже всі продукти в мене свої. Тримаю качок-шипунів, курей, кролів, тож завжди з м’ясом. От бачите, наквасив капусти й собі, і доньці. Гарбуз запік у духовці. Навіть хліб печу сам у хлібопічці. Цукру не визнаю, замість нього споживаю мед».
Микола Кас’яненко, окрім усього, має ще й пасіку, хоч останнім часом і скоротив її до 8—10 вуликів. Говорить, що бджільництвом займався ще його дід, який заразив цим увесь рід.
«Тільки що навідувався в гості молодий пасічник Леонід Пікалов, який купив у Носівці дачу й розводить тут українську степову породу бджіл. Так у нього пасіка зі ста вуликів. Я йому кажу: ти, мовляв, навіть мого діда перевершив. Тут, можна сказати, немає людей, та загалом у нас близько 200 сімей бджіл. Іще один чоловік займається виноробством — навіть таке є в Носівці. Ми, українці, вміємо пристосовуватися до будь-яких умов», — резюмує Микола Павлович.
Костянтина Грубича немає сенсу представляти. Він — одне з найупізнаваніших медійних облич. >>
У Терешківському ліцеї, що є опорним навчальним закладом Терешківської територіальної громади Полтавського району, учитель інформатики Віталій Помаз розробив комп’ютерну програму «Шкільна їдальня», що дає змогу батькам замовляти сніданки, обіди для своїх дітей із телефона через мобільний застосунок. >>
Внаслідок чергової ворожої атаки пошкоджень зазнали десятки житлових будинків приватного сектору. >>
Захисний костюм, пояс, каска, високі черевики, балон зі стисненим киснем, рукавиці і сокира. >>
Захисників провели в останню путь з військовими почестями біля Свято-Успенського собору ПЦУ у Полтаві 7 вересня. >>
Напередодні нового навчального року Україну сколихнула новина: у колишньому райцентрі Котельва на Полтавщині поліцейські намагалися приховати факт сексуального насилля над 12-річним хлопчиком, яке вчинили два старші за нього підлітки. >>