Сторічна війна Армії УНР: чому варто відвідати виставку у Національному музеї історії

«Народжена волею, стверджувана зброєю!» — ця назва напрочуд вдало обрана для музейного проєкту, покликаного підсумувати розпочатий ще 2017 року у Національному музеї історії цикл відзначення 100-річчя Української революції.

Революції, в якій національна державність справді в такий спосіб наро­джувалася і саме так стверджувалася.

Упродовж 2017—2021 років ювілеєві революційного здвигу українства було присвячено низку важливих виставок, «круглих столів», громадських заходів, серед яких вирізнялося зорганізоване музейниками в 2020-му вшанування місця вічного упокоєння на Замковій горі у Києві вояків першого в добу Української революції українізованого підрозділу — Богданівського полку: в серпні 1917-го богданівців розстріляли із засідки кірасири та донські козаки «доблестной русской армии».

І ось — підсумковий проєкт як своєрідна квінтесенція зробленого, осмисленого, пережитого. Невипадкова і дата його відкриття: 6 грудня — то день початку в 1919-му Першого зимового походу Армії УНР і водночас — день створення сучасних Збройних сил України, які в 2021-му відзначили своє 30-річчя.

Бо й направду: воля і зброя — лише з цими клейнодами незалежність могла стати і, зрештою, стала реальністю.

Від минувшини — до сучасності

Найперше, що вражає на виставці, — це обличя. Обличчя на великих банерах — як два вітрила біля центральної локації виставкового проєкту: ліворуч — ті, хто воював за Україну у військових формаціях періоду 1917—1921 років; праворуч — ті, хто за неї ж поклав життя у розпочатій Кремлем навесні 2014-го російсько-українській війні.

Тут і ті, хто добре знаний загалові (Симон Петлюра, Євген Коновалець, Михайло Омелянович-Павленко і — проєкція на сучасність — генерал-майор Сергій Кульчицький: він загинув у травні 2014-го під Слов’янськом), і ті, хто або відомий був переважно фахівцям-історикам, або лише зараз повертається до нас після сторічного забуття. Але чия траєкторія життєвої долі не менш вражаюче цікава.
І говорити тут вільно про багатьох і багатьох.

Згадати хоча б про уродженця Чернігівщини Михайла Зінченка — учасника Першої світової, потім — вояка 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. На еміграції у Словаччині він став керівником сільськогосподарського підприємства і в час гітлерівської окупації приймав на роботу євреїв, рятуючи їх у такий спосіб від смерті. Коли про це дізналися нацисти — самому довелося рятуватися втечею від неминучого розстрілу...

«Михайло Зінченко — це наш Оскар Шиндлер, і фільм про його історію ще попереду», — говорить про нього один із кураторів виставки Богдан Скопненко.

Або за Христину Сушко — жінку з російської аристократичної родини, випускницю медичного факультету Лозаннського університету, яка щиро перейнялася українською справою, брала участь у боях, була неодноразово поранена, отримала тяжку контузію та попри все не полишила війська і стала єдиною жінкою, яка в Армії УНР отримала старшинську рангу.

«Лікар Сушко визначилась за час боротьби за Українську незалежність цілковитою відданістю справі і визначним героїзмом», — писав про неї Головний отаман Симон Петлюра.

Або за Володимира Сікевича — навесні 1918-го він був полковником Української армії і звільняв зі своєю групою Донеччину від більшовиків. 30 квітня 1918-го його козаки в районі станції Колпакове (нині — Луганська обл. — Авт.) на міжнародно визнаному за Берестейським мирним договором (який і більшовики вимушені були підписати) кордоні України з Московщиною встановили два стовпи, розмальовані синьо-жовтими барвами.

На кожному з них був тризуб, під ним напис «У. Н. Р». Козаки з групи Володимира Сікевича тоді наполегливо порекомендували персонажам із московської барлоги більше до нас не «шастать»...

Срібний поховальний вінок для вшанування полеглих у бою під Мотовилівкою Січових стрільців. 1919 р. 

А зовсім поряд у вітринах — сторічна давнезність світлин на жовтому ламкому папері. Їх, тих автентичних фотографій, дуже небагато, проте кожна з них вражає якоюсь достоту глибинною справдешністю погляду тих, хто одного дня лишив свою хату та родину і пішов у далекий світ виборювати волю. І не повернувся вже додому — але рабом точно не став...

Надламані краї світлини стрункого юнака у військовому френчі та галіфе. Як видно з дати, до світлини ще в грудні 1925-го підклеєно аркуш із написом: «Член Громади Старш. 6-ї Січ. Стр. дивізії Сотн. Соломонівський Василь розстріляний москалями в м. Базарі (листопад. похід р. 1921) 20/XІ. Походив з села Узін на Київщині. Фотографія перед од’їздом».

Побіля неї — теж пожовкла, теж із надламанами краями світлина: Андрій Гулий-Гуленко, у 1921-му — командувач Бессарабської повстанської групи. Вона датована 20 квітня 1921-го — фактично, в переддень Другого зимового.

І в одному шерезі з ними — світлина козака Армії УНР, одного з тисяч ще невідомих нам на ім’я: пильний погляд, френч, кашкет із тризубом на кокарді. Ми не знаємо його прізвища — але ми вже знаємо його в обличчя...

Альбом з автографами членів Всеукраїнської Ради військових депутатів та Українського генерального військового комітету. 1917 р.

Книги імен та облич

Не менш важливими за репрезентовані тут світлини, які в цілокупності своїй витворюють своєрідну «книгу облич», на виставці «Народжена волею, ствержувана зброєю!» — і «книги імен». Вони теж своєрідні: їх дві, і своєю «альфою та омегою» вони знакують емоційні полюси цього музейного проєкту.

Перша книга — це датований серпнем 1917-го альбом з автографами членів Всеукраїнської Ради військових депутатів. Тут — вицвіт радісного піднесення українського руху в його, скористаємося формулою Павла Тичини, «золотогомінний» період.

Усі ще радісні і натхненні, хтось жовто-блакитними барвами заповнює простір орнаменту по берегах сторінки, розписуються всі вільно і розкуто: Симон Петлюра, Олександр Жуківський (військовий міністр УНР у час більшовицького заколоту в січні 1918-го), Володимир Кедровський (згодом — керівник Державної інспекції військ Армії УНР), Саватій Березняк, Олександр Пилькевич, Сергій Колос (у той час — член Військового клубу імені Павла Полуботка, пізніше — відомий художник-бойчукіст).

Книга друга — це прошита грубою ниткою чекістська архівно-кримінальна справа листопада 1921-го з анкетами допиту полонених козаків Волинської групи, яких по тому розстріляли під Базаром. Вона розкрита на сторінці з анкетою Івана Кулика — селянина з Яготина, який ще в 1918-му пішов в українські армію.

У правому горішньому кутку навскоси червоним олівцем — очевидно, з силою його притискали — напис: «Расстрелять». Далі — підписи «суддів» і катів. Чекіст, який із силою тиснув на червоний олівець, був цілковито переконаний, що з українським самостійництвом просто тут і зараз буде назавжди покінчено. Закопають його в цій ямі, повній людських тіл, потім зверху землею треба буде присипати — та й по всьому.

Євангельську притчу про зерно, яке, коли в землю впаде і помре, то рясний плід принесе, він, може, колись і чув, проте гадав собі, що то все «мракобєсіє» і «опіум для народа».

Тому й не думав він про те, що просто на його очах твориться легенда, яка, коли настане час, його ж улюблену Кремлівську імперію на шмаття рознесе. Зрештою, чому дивуватися: ще випадку такого історія не знає, аби тиранічна влада не була сліпою. І глухою заразом...

Прапор «Слава Вільній Україні». Київщина. 1918 р.

Акцентований символізм

Ще одним украй важливим аспектом бачиться те, що виконавці проєкту «Народжена волею, ствержувана зброєю!» щасливо уникнули пастки, в яку часто потрапляють організатори багатьох наших виставок на історичну тематику, коли прагнуть сказати відразу і про все, і найдокладніше; не раз така надмірна ретельність спричиняє до того, що виставки перетворюються просто на склади експонатів. Натомість тут панує інша стилістика, домінантою якої — акцентований символізм.

Експонатури тут відносно небагато, одначе кожен предмет «дихає» простором та часом, постаючи точкою перетину реального і знакового, конкретного й універсального, минувшини і сьогодення. Знамено Українського Запорозького полку із серпня 1917-го, під яким потім билися Січові стрільці Корпусу Євгена Коновальця; повстанський прапор Мошенського сільського козачого куреня оборони землі української (це Черкащина і антибільшовицькі повстання 1918—1920 років); срібний поховальний вінок, яким Директорія вшанувала «Лицарів Української Народної Республіки», які загинули в бою під Мотовилівкою 18 листопада 1918-го; Залізний хрест за Зимовий похід і бої 1920-го, який отримували лише ті, хто сам брав участь у цьому вражаючому рейді українського війська запіллям денікінців та більшовиків...

Світлина невідомого козака Армії УНР1919—1921 рр.
Фото надані НМІУ.

Ці речі — вже історія. Але водночас вони — найактуальніша, найбільш пекуча сучасність. І коли дивишся на них, коли бачиш, наприклад, цей УНРівський Хрест за Перший Зимовий похід і потім у вітрині поряд бачиш його ж на нарукавному шевроні 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, починаєш чітко розуміти: те, що було тоді, в 1917—1921-му, і те, що нині, — це все одна і та сама війна. Яка триває цілий вік — навіть і трішки довше.

Різне було на цій війні: і наші успіхи, і невдачі, і слава, і трагедія, і наступ, і відступи. Зрозуміло, що її, цю війну, ми ще остаточно не виграли. Проте одне вільно ствердити беззаперечно: від часу українського революційного пробудження в березні 1917-го Москва рік за роком докладає титанічних зусиль для того, аби ми програли і капітулювали. І цілих сто років поспіль у неї нічого не виходить.