Бути Народом: філософія й аналіз Мирослава Мариновича у збірці «Як Україні виростити крила»

Книжка Мирослава Мариновича «Як Україні виростити крила» побачила світ у видавництві «Дух і літера» нинішнього року.

Це філософсько-публіцистична збірка, куди ввійшли інтерв’ю, статті, публічні виступи та низка есеїв-спогадів, над якими працював автор упродовж останніх кількох років.

Та якщо вийти за рамки жанру та часових координат, то, по суті, ця праця є справою всього свідомого життя Мирослава Мариновича, а саме — розбудови самостійної держави, модернізації України.

Праця в Українському католицькому університеті Мирослава Мариновича, тривала та безперервна комунікація з політичними, релігійними та дипломатичними організаціями як в Україні, так і за її межами, дозволили сформувати кодекс-підручник, який стане дуже принагідним не лише освітянам та науковцям, а й керманичам України.

Перш ніж дорости політично до президентства, людина має бути (стати) громадянином своєї країни у всіх можливих сенсах даного слова, бо просто називатися ним і не усвідомлювати значення — це гуманне та політичне знецінення.

Але книжка написана так, що у ній немає звинувачень чи принижень, навпаки, її завдання — це навчити, допомогти розібратися в історичних, суспільно-політичних причинах та їхніх наслідках.

Книжка «Як Україні виростити крила» складається з п’яти розділів. У розділі «Україна в загальному контексті сучасного світу» Мирослав Маринович торкається такої важливої теми, як «історична замовчуваність».

Процеси світового порядку невідворотно зазнають змін, адже забезпечення безпеки Європи у стані, коли на території Східної Європи триває війна, — це фейкова безпека.

Так звана «стурбованість» наших європейських сусідів виглядає кволо і непереконливо, демонструючи їхню ж слабкість. Та питання, яке неминуче має опрацювати Україна (як роботу над помилками) — це робота з власною історичною пам’яттю.

Формула перемоги СРСР над гітлерівським режимом у 1945-му має бути переосмисленою, бо саме ця модель «переможця» була використана Росією на початку 1990-х років: «Найочевидніша ілюстрація — реінкарнація чекістського режиму в Росії, для якого взірцем є сталінський режим».

Завдання України, яке так і лишилося ще до кінця не виконаним, — це зробити все можливе, щоб Захід визнав (а книжка американського письменника Тімоті Снайдера «Криваві землі» є якраз однією зі спроб це зробити) «злочини ГУЛАГу й Голодомору, Соловків і Катині» так само, як і злочини «Аушвіца й Треблінки, Герніки й Бухенвальда» (с. 20).

У стані війни та за умов анексування українського півострова Крим стара модель світового порядку більше не працює, адже «консенсусу в питаннях військової та енергетичної безпеки досягти не вдасться, доки не буде досягнуто нового консенсусу в питанні історичної пам’яті, а відтак і засуджено комунізм у всіх його інкарнаціях» (с. 21).

У 2019 році на книжковому форумі у Франкфурті мені випала честь слухати виступ Мирослава Мариновича, в якому він вкотре нагадав європейській спільноті про анексований Крим та про власне дисидентське минуле, що тісно переплітається з долею табірного побратима — Мустафи Джемілєва.

У своїй книжці пан Мирослав присвячує чималу частину третього розділу «Про тих, хто повірив у «силу безсилих» історичному питанню кримських татар та самій постаті їхнього лідера.

Основний принцип кримськотатарського Національного руху — це «незастосування насильства як прагматична політична стратегія» (с. 107). І тут Мирослав Маринович проводить історичні паралелі між мирними протестами українців та етичними орієнтирами кримських татар. Феномен українських Майданів якраз полягає в тому, що люди виходили на мирні протести: без агресії та зброї.

Революція гідності (2013—2014 років) підводить суспільство до стратегічної межі, коли «реінкарнація чекістського режиму» не може бути взятою за основу ціннісного базису розбудови дер­жави.

Наступні два розділи «Ключі до гідного життя у цінностях» та «Про тих, що повірили в «силу безсилих» Мирослав Маринович пропонує цілком конкретну ціннісну модель. Система цінностей не є абстрактним явищем, — це цілком кокретні етичні норми: гідність людини, любов, свобода і відповідальність, довіра і солідарність, академічна чесність, право та освіта, професійна етика.

Що мені особисто імпонує як читачці та рецензентці — це те, що Маринович не лише називає цінності, він на практиці показує, як вони мають працювати в суспільстві.

Наприклад, у своєму виступі «УКУ і завдання правничої освіти в Україні» (2020 р.) пан Мирослав називає конкретні навчальні програми, для яких етичні принципи є базисом.

Особливої ваги автор надає правничій системі, а саме — Школі права. Адже верховенство права починається не лише з елементарного вивчення законів, а з «розуміння правничої професії як інструменту для досягнення спільного блага» (с. 72).

Аналізуючи політичну й правничу системи сучасної України, автор вдається до широких історичних паралелей. І знову ж — тут мало теорії, адже він сам виступав свідком та речником епохи, в якій жив та творив наперекір обставинам та тоталітарному режимові.

9 листопада 1976 року за ініціативою Миколи Руденка було створено Українську Гельсінську групу, другу в СРСР правозахисну організацію: Мирослав Маринович став одним із десяти її членів-засновників.

Завданням було — ознайомлення світової громадськості з фактами порушень на території радянської України прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою. А вже наприкінці того ж 1976 року почалися обшуки серед членів-засновників. Ще через трохи часу Миколу Руденка заарештували і засудили на 12 років таборів і заслання.

У своїй книжці Мирослав Маринович розповідає про непростий шлях свого побратима-дисидента та його дружини, Раїси Панасівни Руденко.

Судили членів Групи зазвичай за ст. 62 «наклеп на радянську владу з метою підриву радянського ладу». А 23 квітня 1977 року заарештували й Мариновича, cлідство тривало 11 місяців. Київський обласний суд у Василькові засудив його до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Абсурдність та аморальність радянської судової системи характеризує наступна цитата з книжки: «Я досі згадую плазунський характер судді Київського обласного суду Г. Дишеля, який, судячи нас, дисидентів, ідеально ілюстрував собою відому російську приказку «Суд что дышло — куда повернешь, туда и вышло»» (с. 71).

Дуже знаменно, що книжка «Як виростити Україні крила» вийшла саме до 45-річчя Української Гельсінської групи. Бо це була саме та організація, яка ламала і підривала тоталітарну систему зсередини.

Адже навіть в ув’язненні та на засланні дисиденти не припиняли боротися за свої права: оголошуючи голодування, не розколюючись на допитах, не підписуючи наклепи, шукаючи можливості передавати свої доробки на волю — туди, де інформацію спочатку побратими-дисиденти переховували, щоб передати в руки світової спільноти для оприлюднення.

У своїй книжці Мирослав Маринович наводить не лише приклади «суддів-плазунів» системи, він називає цілу низку московських адвокатів, які гідно ставали на захист прав людей і про яких серед в’язнів там, у мордовських таборах, ходили легенди.

Отже, професіоналом людина все ж може залишатися за будь-яких систем та умов. Якщо ж застосовувати феномен «дисиденства» у сучасних реаліях, то автор наголошує — це саме той потужний ціннісний ресурс, який теперішнє покоління може перетлумачити і взяти на своє духовне та професіональне озброєння: «Україні потрібні люди, які, живучи в корумпованій державі, поводилися б так, начебто ця держава досконала» (с. 63).

Есей «Зазирнути у тюремне задзеркалля» (четвертий розділ книжки) занурює читача в дещо інше буття: коли боротьба за права та цінності обертається покаранням на Уралі (1980 рік).

Коли навіть там, за ґратами, протест переростає у «20-денну голодівку», а потім, щоб в’язня добити морально та фізично, кидають до камери з трьома «кримінальними». У цій пограничній ситуації люди, які повністю залишилися на марґінесі, мали би, за логікою речей, продовжити ланку знущань над політичним в’язнем.

Але момент, завдяки якому автор вижив, — це був «звичайний» людяний вчинок: «А ті троє перезирнулися, потім дружно витягли свої хлібні пайки і без слова поставили їх переді мною...» Там, де вмикаються людські якості, як бачимо, система безсила. А система, яка би змогла базуватися на здорових людських цінностях, могла би захистити людину.

Перегуки минулого з сучасністю не є випадковими в книжці Мирослава Мариновича, бо робота над помилками (якщо можна так назвати люстрацію, якої так і не трапилося після Революції гідності) не зроблена, а судова система, гілка правління та адвокатська етика ще блукають лабіринтами радянщини та «договірної» системи.

Тому логічно, що після «Тюремного задзеркалля» у статті «Влада» автор звертається напряму до чинного президента: «Станьте на бік народу, відчуйте його тривогу й відкрийте йому своє серце — всім нашим воїнам-захисникам і волонтерам, активістам і добровольцям, простим фермерам і селянам. Якщо Ви вже уклали угоду з «учорашніми», що обіцяють Вам буцімто «підтримку держави», то розірвіть її, інакше Ви ввійдете в історію країни такою самою трагічною фігурою, як і їхній недавній керівник Янукович» (с.182).

Щоб навчити жити за цінностями інших, їх потрібно не просто прописати і втілити у навчальних програмах, а ТАК спершу потрібно прожити життя. Хочеш навчити когось — стань прикладом, як сказав би відомий вчений, теоретик соціального навчання — Альберт Бандура.

Тексти Мирослава Мариновича створюють певну соціальну модель, яка би заохочувала читача не просто вчитися, а запозичувати вже певні напрацьовані компетенції, якими так щедро ділиться автор. Досвід — як модель.

Кожна стаття чи виступ Мирослава Мариновича — це багаторічна праця на базі спроб, власних помилок, перемог та трагічних розплат, відвертих рефлексій щодо минулого та теперішнього.

Останній розділ «Українські проблеми у богословській перспективі» залучає читача поглянути на суспільні процеси у світлі християнської парадигми. Ті філософські паралелі, які проводить автор між першими християнами та нинішнім суспільством, яке ще формується, показує чимало гострих кутів сьогодення України. Тут і про культурні війни, які спалахують, ніби сірники, в мережі, і про гординю єдиноправильності.

«Бути Народом» — це не лише стаття, що завершує розділ та книжку, — це дуже значуще дієслово БУТИ, коли Україні «вдасться нарешті подолати розколи й набути моральної суб’єктності».

Тетяна МЕЛЬНИК