Коуч-бєспрєдєл або Конвеєр банальностей: рецензія на книжку «Як виховати читача»

2019-го в Америці вийшла книжка «Як виховати читача». Назва окреслює глобальну проблему, для характеристики якої патосу ніколи не буде забагато.

Дитина, що не навчилася читати книжок, — майбутня небезпека. Якщо вона не «виб’ється в люди» — поповнить армію ресентименту, ображених на весь світ і готових до соціальної деструкції. Від ІДІЛу до «услиш Донбас».

Проте може стати і мільярдером — але підніметься лише на спекулятивному, популістському, оманному полі (не згадую вже про кримінал).

Суспільних дивідендів з того — нуль. П’ятирічку Трампа світ відгикуватиме ще довго. Зазвичай гроші йдуть за розвиненим книжкою розумом. Подивіться біографії тих, що створили щось для загальнолюдського поступу: спочатку була ідея, породжена попереднім читанням, — мільярди прийшли ніби самі собою.

Отже, український видавець ухопився за позачасово актуальну проблему «як виховати читача»; швидко переклав і видав (К.: ArtHuss, 2020). Вабив також статус авторок: Памела Пол та Марія Руссо, редакторки The New York Times book Review. Для українського читача цей лейбл — ніби совєтський «знак якости».

Це, без сумніву, поважне видання, але не найкраще (хіба найтиражніше) серед західних книжкових медій. До всього, хто такі «редакторки»? Ті, що сепарують рецензії, котрі надходять до редакції. Мені у «Книжнику-review» доводилося кілька разів міняти редакторів відділів, які систематично блокували матеріали, що не узгоджувалися з їхньою точкою зору. Можливо, така доля чекає і на Пол та Руссо?

Їхня книжка — паразитування на коуч-моді: спроба конвертувати куций досвід у всезагальні рекомендації. Хоча імпульс здоровий: ми навчили своїх дітей регулярно читати — прагнемо поділитися здобутком.

Цілком згоден із рамковою спонукою до писання: «Діти можуть дізнатися про складні проблеми по-різному — в інтернеті, від друзів, на шкільному подвір’ї, підслуховуючи балачки в міському автобусі. Книжка — найкраще з можливих середовищ для їхнього засвоєння». І, звісно, ніяк не погодитися з коаном «Говоріть про книжки за вечерею так само, як про телепередачі або справи на роботі».

Але що авторки вважають читанням? «На бейсбольних картках багато тексту. В «Монополії» теж удосталь слів. І все це — читання». Це красиво, але безґлуздо. Написи на парканах — це не книжки. Брати їх у союзники — це як посилатися на меми з Джокондою у розмові про мистецтво.

Про книжки як такі в авторок теж специфічне уявлення: «Як не крути, це все ж розвага для дорослих». В одній фразі — дві концептуальні помилки. По-перше, для дорослих — принаймні притомних — це не так розвага, як робота. Процес самоідентифікації.

На верхніх ієрархічних щаблях це виглядає так: «Трамп якось відкрито перед журналістами пояснив, що не читає книжок, тому що «я завжди зайнятий, багато працюю». Але що, як читання теж може бути роботою?». (Лія Прайс. Про що ми говоримо, коли говоримо про книжки. Історія та майбутнє читання. — К.: Yakaboo publishing, 2020).

Саме так: увесь функціонал державця мусить починатися з примітки: Рішення ухвалюються після узгодження з відомою із книжок теорією-практикою. Наслідок нехтування цим — крайня тридцятилітня історія України.

По-друге, книжка — не тільки для дорослих. Навіть для їхньої розваги вона стає придатною лише після призвичаєння у дитинстві. А там вона — не стільки ігровий компонент, скільки непростий, проте вельми ефективний інструмент дорослішання.

І процес дорослішання, як знати, — то не завжди «справжнє задоволення», з яким тільки й асоціюється у наших авторок книгочитання. Дуже добре видно їхній украй спрощений погляд на читання-навчання у розважаннях про нонфікшн-книжки для молодших школярів: «Вони виглядають краще від першоджерел… бо не лише коротші, а й зрозуміліші. Все багатослів’я й побічні пояснення, на нашу радість, прибрали геть».

Ну це вже майже за класиком соцреалізму: пишіть, як для дорослих, тільки краще. Сумнівної якости афоризм, стовідсотково популістський. Це як порівнювати червоне з кислим. Аби розрізняти тексти для дітей і для дорослих потрібні не так філологічні, як психологічні знання.

А з цим у американських редакторок сутужно. Може, замість тиражувати недолугість заокеанських дівчаток, українському видавцеві варто було замовити книжку з такою самою притягальною назвою вітчизняним знавчиням? Їх не багато, але вони є.

Ось, до прикладу, одна з найкращих, Емілія Огар, пише: «Дитина потребує постійного зв’язку з тим, що має хоч якісь ознаки магічного, символічного, фантастичного» (Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки. — Л.: Аз-Арт, 2002).

Американки на цій потребі не застановляються, лише по-бухгалтерському фіксують: діти обожнюють фентезі. А далі у пані Огар ще глибша думка: «Важливою психологічною рисою дітей… є романтичне ставлення до дійсности. Дитина розуміє дійсність реалістично, а ставиться до неї романтично».

У дорослих все навпаки: мрії корегуються побутом. І на цій парадигмі — на спробі її осягнути та якось протиставитися — базується чи не вся модерна література. Їй знадобилося багато-багато років, аби пригадати себе-дитину — у латиноамериканському магічному реалізмі.

Якщо подивимося бодай на нобеліантів цього напрямку — Астуріаса, Маркеса, Варґаса Льосу — завважимо багатосторінковість їхніх творів. Складність проблеми вимагає розлогої інтерпретації.

Коротше: «коротко» — не синонім «якісно». І коли американські редакторки огульно звинувачують дорослий нонфікшн у багатослів’ї — то про що вони, власне, говорять? Про значну частину книжок, написаних графоманами? Ну, так було, є і пребуде.

Просто не варто читати погані книжки. Звісно, ми знаємо, чиєю сестрою є стислість, але присутности її брата у книжці Пол та Руссо — не помітно. Натомість — побутові забобони, з якими нині яскраво змагається доказова медицина, як-от: «Читайте, поки малюк вовтузиться зі сніданком» або й навіть таке: «Читання в туалеті може допомогти привчити до горщика». От що на це сказала б єдина за останні десятиріччя справжня міністерка охорони здоров’я, якби її не усунули фармацевтичні барони?

Ні, книжка «Як виховати читача» — не всуціль провальна. Погано те, що вона підносить емпіричні судження авторок до статусу теорії. От дівчатка з The New York Times book Review значать: «Ідея в тому, щоби за будь-якої нагоди створювати ситуації для включення книжок у життя підлітка». Чудово! Прийнято! Але як це здійснити? «Складно? Тоді просто покажіть, де стоїть Стівен Кінг».

Гаразд, а далі? «Пам’ятайте: підліток, який захоплюється Кінгом і Кунцем, може навчитися цінувати класику — коротку прозу Едгара Аллана По чи Говарда Філіпа Лавкрафта». Ну, так: двічі по два — чотири. А який вихід з Лавкрафта до Шекспіра, наріжного каменя євроатлантичної цивілізації? На жаль, це поза тезаурусом авторок.

Тобто «Як виховати читача» — це легкостравно, але без інтелектуального шарму. Попса. «Поцелуй мєня вєздє, восемнадцать мнє уже». Коуч-гімн. На жаль, це не поодинокий випадок у намаганні українських видавців прищепити нам пришелепкуваті погляди на літературу. Згадаймо книжку ще однієї перекладеної редакторки (з регіонального німецького радіо): Катаріна Маренгольц (Література! Мандрівка світом книжок. — Х.: Віват, 2018) — краще б її, також красивої, також не було.

Дивує, м’яко кажучи, супровід кожного «вікового» розділу в тексті Пол та Руссо їхніми рекомендаціями-анотаціями на американські книжки.

Дивує, звісно, не в оригіналі, а в перекладі. Навіщо це нам (а це —  третина обсягу всієї книжки)? Так, деякі перекладені у нас і зазначені у примітках,  але їх переважна меншість. Невже видавець справді вважає, що пересічний читач стежитиме за появою їх на вітчизняному ринку?!

Ну так — це може бути обумовлене ліцензійною угодою: все або нічого. Але ось що цікаво: не всі анонсовані американками видання супроводжуються репродукціями обкладинок. Отже, вони не обов’язкові?

Тоді навіщо показувати нам тамті картинки, що здебільшого не витримують конкуренції із сучасними зразками українського книжкового дизайну?

А далі ще цікавіше: наш видавець доповнив американське видання (привіт ліцензійній угоді) рекомендованим списком читання для різних вікових груп від порталу «Барабука». Про «унікальний перелік», як зазначено на звороті обкладинки, змовчу: недобросовісна самореклама поки що не визнана злочином.

Але чому навіть ці самопроголошені зразки (більшість — таки гідні уваги) не супроводжені ілюстраціями обкладинок? Чи не через оту дурнувату «толерантність/політкоректність», що не дозволяє визнати: наші обкладинки дитячих книжок — набагато талановитіші за американські?

В «унікальному переліку» «Барабуки» зовсім порожня пропозиція графічних романів, мемуарів та нонфікшн’у для молодших підлітків — а вони є, і не помічати їх може хіба недобросовісний конкурент. Як казав справжній професор Григорій Штонь, ці дівчатка вищебетали собі свою мову — просто як сирени якісь, що знесилюють кожного слухача. І видавництво повелося на ці співи.

Коли Емілія Огар розмірковує про «феномен літературного тексту подвійної адресности», — «Трьох мушкетерів», наприклад, — ані американські редакторки, ні колективна «Барабука» не надають цьому значення; це для них книжки, які підлітки просто беруть з полиці батьків. Але чому вони беруть саме ці?

Чому, приміром, «Сині Води» Володимира Рутківського однаково витребувані що дорослим читачем, а чи підлітком? Або як утворюється «подвійна адресність» трилогії Сергія Оксеника «Лісом, небом, водою» та романів Володимира Арєнєва? Тут філологічний аналіз повертає собі право голосу поруч психологічного. Утім ані того, ні другого немає у книжці «Як виховати читача».

Відповіді можна знайти у монографії Е.Огар «Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби)» (Л.: Світ, 2012), куди інтегровано і її раніше дослідження. Але цей пошук не буде легким.

Авторка змушена була писати у так званому академічному жанрі — концентруватися не так на власних ідеях, як на демонстрації лояльности до корпоративного світу постсовєтської науки. Цей давно мертвий жанр гальванізують лише статусні преференції: хочеш бути доктором наук із відповідним грошовим супроводом, — пиши, як завгосп: інвентарні номери, детальний опис не вартого уваги, реверанси перед тими, хто вартий копняка.

Іще цей жанр-труп вимагає від автора оперувати лише леґітимізованими державою джерелами. Як-от статистикою Книжкової палати — справжнім задзеркаллям.

Ось у книжці пані Огар таблиця, складена на підставі статистики Книжкової палати: «Структура репертуару дитячої книги (за мовною ознакою)».

Невтаємничений читач гляне — і аж засвітиться гордощами: українська всюди переможно перемагає! Але ж це — без урахування імпортованої російської книжки, яка у ті часи окупувала 90% українського ринку, в тому числі й у дитячому сеґменті.

А відтак  у середньому третина російськомовних дитячих книжок, випущених в Україні, виглядає вже не толерантністю до етнічної меншини, а колаборантською активністю «п’ятої колони». Така-от якість держстатистики від Книжкової палати.

«Уважне вивчення якісного складу кількісного «лідера» — україномовного сеґменту дитячої книжки показало, що стоїть за позитивною статистикою. Протягом 1990-х рр. високі показники україномовній книзі забезпечили багаторазові перевидання українського фольклору і творів українських письменників минулого, які вивчаються за шкільною програмою».

Наша дослідниця слушно бере у лапки слово лідер, сумніваючись у добросовісности даних від Книжкової палати. Так, це і про ностальґію батьків, які вибирають книжки для своїх дітей, і про диктат школи.

Але запрограмоване Книжковою палатою викривлення ще й у тому, що обліковано лише наклади, а не продажі.

Хоч-як-хоч, а постає питання: навіщо нам за немалі державні кошти статистика бізнесових рішень видавців? Ми ж не знаємо, яка частина підраховуваних Книжковою палатою тиражів реально продана, а яка роками захаращує видавничі склади або й пішла в макулатуру? А що ще гірше, така «статистика», оплачена з бюджету, ще й заводить на манівці науку про книжки.

От думаю собі: якби видавництво замовило пані Емілії книжку з умовною назвою «Як навчити читати» — це таки був би не формальний, а сенсовий бестселер. І для батьків, і для справжньої, не скутої прокрустовими мірками науки.

Тим більше, що така практика в Україні вже усталилася: років із десять як історики пишуть чудові «науково-популярні» книжки (насправді, просто очищені від «академічности»). Останні п’ять років видавці активно залучають філософів. Може, вже час звернутися до фахівців з дитячого читання?

І — не шукати за американським акцентом, котрий часом є єдиним «достоїнством» перекладу.

Костянтин РОДИК