Коли доторкаються душі...

19.05.2021

Леонід Закордонець за життєвим вибором і фахом — лікар-кардіолог, а за покликанням — поет.

 

Зайвий раз не наголошує на цьому. Таким уже народився 11 травня 1941 року.

 

Скромність, безперечно, цінується в аристократичному товаристві, а ось покровителька лірики Евтерпа, молода вродливиця з вінком живих квітів, не квапиться вшановувати трояндами тих, хто не пробивається до неї, а з року в рік працює поза літературною суєтою суєт, обстоює віршування для широкого кола шанувальників поезії, зокрема й тих, хто, можливо, не знає, що біля ніг Евтерпи, доньки самого Зевса, винахідниці флейти, лежить загадковий сувій.

 

Чистий він чи помережаний знаками та символами? А може, там увічнено єдине слово: «Творіть!»?


Ще ніхто не пізнав таємниць божественного сувою. Не прагнув розшифрувати їх і Леонід Закордонець, а просто нотував навіяні вітрами рядки. І тоді, коли навчався в медучилищах, працював фельдшером, відбував армійську службу, і тоді, коли став студентом, опановував тонкощі клінічної ординатури, відтак упродовж 56 років допомагав пацієнтам долати різні хвороби...


Спершу, надто ж в армії, писав мініатюри мовби для себе — просто, щиро, відверто: щоб не було соромно прочитати рядки ровесникам.

 

Так і повелося, склалося, а згодом, суголосно зі внутрішньою потребою, утвердилося, визначило сутність творчої робітні, в якій поет і раніше, і нині сповідує мистецтво інтелектуальної та образної рівноваги, вибагливих, класичних основ традиційного віршування, протистоїть новочасній моді на розшарпаність художніх форм і хаотичність, сум’яття думок.


І все ж таки... Як засвідчує найновіша збірка «Доторкнімося душами» (2021), уже й зрілість переступила поріг ошатної позастоличної оселі автора, вже й марнота марнот давно пішла до молодших, та в самому єстві лірика, як і в юності, — життєвий і творчий неспокій.

 

Знову й знову пригадуються шістдесяті роки, коли називали солдатським поетом, зринають у пам’яті зустрічі з незабутніми метрами українського красного письменства, від яких успадкував незмінне переконання: література — храм, у якому не торгують золотом слова, не вивітрюється бажання говорити з читачами, як із рідними, близькими людьми. Говорити відверто, совісно, шляхетно...


Читаєш цілісну, без поділу на розділи, збірку «Доторкнімося душами» й за кожним твором бачиш автора, ба навіть нерідко здається, що він розмовляє саме з тобою — очі в очі. Саме так: не десь, зі сцени, не за спиною, а віч-на-віч.

 

Невидима зустріч поглядами, суголосність чи зіткнення суджень, переконань, смаків — свідчення того, що вірші книжки живі, що вони дихають, випромінюють світло, зігрівають теплом, озиваються до тебе не лише звуками, а й барвами.


Кожна мініатюра (таки кожна!) мовби припадає до твоєї душі, йде тобі назустріч, не відводить зору, не ховається в хащах химерного словоплетення, не соромиться за своїх дітей — вибагливих і воднораз скромних метафор, непретензійних порівнянь, некрикливих епітетів...

 

Їхня природність, часто-густо мовби фольклорна, народнопісенна, приваблює, а простота віддзеркалює уміння автора ясними словами витлумачувати складні поняття.

 

Отож немає так званого поетичного туману, але немає й прямолінійності, одновимірності. Виважені думки пульсують, міркування розгортаються чітко, яскраво й водночас образно, без ефектного, але пустоіго штукарства.


«На одному з побачень», «У цьому парку я щодня бував», «Світанковий диптих» та інші вірші засвідчують, що Леонід Закордонець не втратив сердечності у похмурій шкаралупі буднів, не замкнувся в собі, як деякі його ровесники.

 

Невеселі думки примножує карантин (уже й про нього є згадки: «Карантин і цей переживеш»), та поет ділиться з читачами не лише самотністю, гіркими роздумами, а й радістю від почутої й побаченої «зеленої тиші», тихим щастям, яке щедро сіють хвилини спілкування чи то з малечею, чи то з улюбленим садом. І вловлюється наївна, омита ранковою росою, сонячна мрія: бодай у світлиці віршів побачити себе молодим, весняним, закоханим...


Леонід Закордонець згадує попередню книжку «У світі відкритих дверей» (2020) і зізнається, що знову й знову хотілося писати вірші, коли чув про збірку теплі відгуки читачів, коли одна з шанувальниць його доробку (в мініатюрі «Незабутнє колишнє» названо її прізвище та ім’я ) продовжила твір своїми рядками... Автор подає їх і радіє: таки й сьогодні поезія відлунює в серцях багатьох українців, народжує бажання творити, шукати добровісне слово.


У книжці «Доторкнімося душами» відчутне тяжіння до публіцистичного, нерідко піднесеного чи й урочистого ладу мовлення. Ось його типовий приклад: «В житті завжди я вибираю правду». Не цурається автор звернень до себе й інших: «Щодня очищайся. //Бо є від чого».

 

А ще не раз і не двічі формулює своє творче кредо: «До Бога точне слово вимовляти», «Я пишу те, що хочу писати»...


Добірні зерна римованих і не римованих мініатюр Леоніда Закордонця проростають на родючій ниві традиційності, яка — поза роздоріжжями новочасної зашифрованості сенсів, розхристаності недбалого віршування, кострубатості рядків, надуманої претензійності, коли читачі змушені докладати неабияких зусиль для розкодування текстів, ставати заповзятливими ловцями натяків і недомовок.


А що ж маємо у збірці «Доторкнімося душами»? Короткомовність, ясність і виразність письма, стисле формулювання вагомих думок. Лаконічність — давня й незмінна прикмета лірики Леоніда Закордонця. Його лапідарні су­дження, викристалізовані вислови, огранені речення легко запам’ятовуються, спонукають замислитися над, здавалося б, очевидними істинами.


Чи трапляються в книжці прямолінійні міркування, громохкі тиради? На жаль, так. Але вони — на узбіччі магістральної лінії збірки, яка щирістю, нелукавством, дитячою безпосередністю зворушує навіть черству душу літературного критика.

 

І життєві небосхили розсуваються, розпрозорюються, бо один вірш пахне літом, другий несе тебе на крилах у майбуття, третій, хоча й осінній, бринить срібною павутинкою, четвертий щедро ділиться сонцем, додає весняного оптимізму, коли хочеться хоч мигцем зустрітися зі щастям, яке блукає десь далеко, можливо, навіть на рідних обріях...


А що ж іще вміє старший колега? Усміхнутися до птаха в небесах, вловити відсвіт зірки у вечірній траві, знайти перший квіт рясту, обережно зняти з руки заблукалу бджолу, припросити життєрадісних горобчиків до щойно посіяних лагідною рукою крихт житняка, почути, як суха трава «про вічність шелестить»...

 

Укотре хочеться запитати: «А ще?» Може піти «назустріч сонцю, без бажань вертатись», захопитися подиву гідним спостереженням маленької Маринки: за вікнами дитсадка «спатки ляжуть чудеса».

 

Приклади можна примножувати й урізноманітнювати. Вони — на кожній сторінці збірки «Доторкнімося душами». Книжки, яка рятує від життєвої темряви рівним, тихим, зоряним світінням надійного поетичного вогника.

 

 

Микола СЛАВИНСЬКИЙ, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка

  • ООН, агов!

    Україна, зробивши значний внесок у розгром нацистської Німеччини та найбільше постраждавши в роки Другої світової війни й окупації, була однією з засновниць Організації Об’єднаних Націй у 1945 році, організації, яку створювали з метою збереження миру на землі. >>

  • Сорочка біла

    Сорочка біла вишита піснями,
    Сорочка біла вибілена в снах, >>

  • Де стоїмо?

    Видавництво «Орієнтир» у 2019 році видало збірку творів одного з провідних членів Організації українських націоналістів Ореста Чемеринського (писав під псевдо Ярослав Оршан). >>