Концепт якости. Рецензія на альманах «Український BEST. Мініенциклопедія книжкового дворіччя: 2019–2020»

У київському видавництві «Майстер Книг» вийшов альманах «Український BEST. Мініенциклопедія книжкового дворіччя: 2019–2020», де оприлюднено статистику двох крайніх рейтингів, уміщено рецензії на видання-лавреати, інтерв’ю з відомими книжковими культуртрегерами.

«Книжку року» незрідка називають конкурсом. А з цієї хиби починається Керролів Дивокрай. Бо конкурс — будь-який — це механізм просування когось/чогось.

В гіршому випадку — «проти кого дружимо». Рейтинг — про інше. Про зведення до спільного знаменника приватних уподобань — задля оприявлення лінійки якости.

Рейтинг — поняття соціологічне. Головний інструмент «Книжки року» — експертне опитування. Визначати інтегральну якість — справа саме експертів, акторів соціології.

За адекватність оцінювання відповідає конфігурація процедури: експерти згруповані у фокус-групи, тобто розподілені за номінаціями, де вони є фахівцями. Історики та культурологи оцінюють репертуар номінації «Минувшина»; мистецтвознавці рейтингують номінацію «Візитівка», філософи та психологи — гуманітаристику з «Софії», літературні критики — «Красне письменство».

Та й чи може бути інакше, коли метою є визначення якости, а не надання PR-послуг, що зазвичай практикують «конкурси»? За яскравий приклад правлять результати конкурсу «Книга року ВВС-2020». У шортлисті фігурували дві подієві книжки, «Амадока» і «Букова земля».

Феміністична тусовка журі просто не могла дати премію Марії Матіос, а визнати на її тлі кращим роман Софії Андрухович не дозволяла все-таки висока фахова репутація конкурсної комісії.

Знайшли блискучо-зухвалий політтехнологічний хід: присудили першість «Юпаку» Сергія Сергійовича (SAIGONа) — книжці добрій, але геть не зіставній за літературними параметрами з двома іншими. Тобто про якість тут не ходило взагалі.

Ще один український преміальний різновид — «вибір читачів». Це навіть не статистика касового апарату, що визначає західні списки топ-продажів. «Ви­бір читачів» не піддається авдиту, а відтак можна призначити «переможцем» будь-кого.

Та й самі бестселери, як відомо, далеко не завжди є знаком якости. Втім небезпечніше інше: «вибір читачів» — це стара популістська мантра про «мудрий народ». Коли політики її оживлюють, вона перетворюється на Голема. І тоді «вибір читачів» здатний призначити комедіанта президентом цілої країни. Звісно, якістю такий вибір також не пахне.

І це не аж так далеко від нашої теми. Неякісні популістичні державці визначають увесь триб нашого життя, включно з доступом до книжок. Наприклад, Український інститут книги (УІК) уповноважений централізовано наповнювати бібліотечні фонди. Держзакупівлі тут — найкоштовніший преміальний проєкт країни, вагоміший за Шевченківку. З кількістю новинок, що надходять до книгозбірень, усе гаразд. А як щодо якости?

Не закуплені книжки, що уже встиг­ли здобутися на високе лавреатство у кількох преміях. Починаючи від подій у дитячому книжництві (Грася Олійко, «Історія, яку розповіла Жука». — Л.: Видавництво Старого Лева; Уляна Чуба, «Мед і Паштет — фантастичні вітрогони». — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЛА) і до крайнього лавреата Нобелівки, Ольги Токарчук (Книги Якова. — К.: Темпора).

З-поміж 31 лавреата рейтингу-2020 до бібліотек надійдуть лише 8. Не буде там тюремного щоденника Олега Сенцова (Хроніка одного голодування. — Л.: Видавництво Старого Лева); енциклопедичного «Нарбута» (К.: Родовід); аналітики вищого пілотажу від Володимира Горбуліна (Как победить Россию в войне будущего. — К.: Брайт Букс). Не буде навіть зладженого за сучасними принципами двотомового «Епістолярію Тараса Шевченка» (Х.: Фоліо).

Невідомо, чи Український інститут книги взагалі розглядав ці та десятки інших топкнижок року, як претендентів на закупівлю. Список «допущених» до тендера видань не оприлюднено — УІК старанно приховує від громадян детальну інформацію про використання бю­джетних коштів.

Але цілком може бути, що видавці й не подавали свої кращі новинки на закупівлю через просту комерційну логіку: «ходова» книжка в бібліотеці — це мінус продажі через книгарні. Це зрозуміло; не зрозуміло інше — чому державна інституція більше дбає про бізнес-добробут видавців, аніж про права користувачів бібліотек на креативну книжку?

На тлі наведених прикладів «Книжка року» виглядає ще й на посібник з медіаграмотности. Покладений в основу рейтингу соціологічний концепт якости дає змогу бачити реальні інтереси різних «конкурсів» — від приховано сервісних до відверто корупційних.

Порівняння взагалі — потужний інструмент руйнування міфів. Не лише для «вибору читача», а й для вибору критика. Одна з нинішніх вад нашої літкритичної інституції — украй слабка компаративістика, себто порівняльний аналіз.

Не надто важка справа — відрецензувати окремий твір. Навіть сірість, як знати, має півсотні відтінків, з яких можна зладнати такий-сякий феєрверк.

Та коли маєш до діла з повним спектром текстів, тоді якось незручно «висувати на Нобелівку» письменницю А., коли поруч бачиш роман письменниці М. Це як з вітаміном С: нахвалювати картоплю, де він либонь також є,  повністю ігноруючи лимон чи капусту. Хоч як дивно, а в сьогоднішній літературній журналістиці такі фокуси в тренді. Утім, це вже не про критику, а про політтехнології.

Власне, порівнювана якість — поняття соціологічне. Тож «Книжку року» цілком можна назвати соціологією книжкової якости. Наш рейтинг не бездоганний, як і будь-який проєкт. Але він єдиний, до механізму якого вмонтовано усі індикатори якости, не кажучи вже про систему захисту від суб’єктивного втручання в результат — повна прозорість процедури.

Що й демонструє цей Альманах.