Ірма Вітовська: Лише згодом дуже полюбила акторське ремесло

Багатогранний талант української акторки театру та кіно, продюсерки Ірми Вітовської-Ванца багатьом із нас запам’ятався цілим арсеналом ролей.

А починалося все десь там із «Рома+Леся». Черговим визнанням професійних чеснот заслуженої артистки України стало минулорічне здобуття Вітовською мистецької премії «Київ» ім. Івана Миколайчука в галузі кіномистецтва за роль матері в ігровому трагікомедійному фільмі «Мої думки тихі», який вийшов на широкий екран у 2019 році.

Як розповіла при нашій зустрічі пані Ірма, працювати було і цікаво, й одночасно важко, але вочевидь, що все було не марним, адже «проходящу» роль навряд чи б так високо оцінили. У мами головного героя дуже складна драматургічна основа — її персонаж має чимало підводних планів і, як вважає акторка, їй вдалося здолати цю планку.

Знімали картину на Закарпатті близько двох місяців, а ще рік пішов на постпродакшн. На фестивалі 2020 Santa Monica Film Festival у Санта-Моніці (США) — стрічку назвали найкращим міжнародним ігровим фільмом. перипетіями на знімальному майданчику, непростим акторським «хлібом насущним» та творчими планами Ірма Вітовська ділиться з читачами «України молодої».

Акторкою стала... на спір

— Що можете сказати про творчий колектив фільму «Мої думки тихі»?

— Чудовий! Та й узагалі фільм суцільних дебютів, причому вдалих: це і режисер, і продюсерська група, і голов­ний виконавець ролі («мій син»), і художник, і оператор. Для всіх них — це повнометражний дебют.

Я там була, фактично, як «старший товариш». Талановита молодь виховалася за останні шість років завдяки тому, що українське кіно стало пріоритетним.

— Безумовно. Щоправда, зараз на потреби вітчизняного кіно досить сильно «різанули» кошти в порівнянні з попередніми роками...

— Не хотілося б коментувати цю ситуацію, адже наразі багато спекуляцій навколо цього питання, яке насправді є дуже важким і болючим загалом для культурного сектору. Причому воно пов’язане не лише з коронавірусом, а й з економічною ситуацією в країні та світі загалом.

Адже наразі не лишень ми, а й Голлівуд нічого не запускає: так само багато картин, які мали б вийти восени 2020 року, дещо пересунулися. На жаль, зараз така тенденція.
В Україні наразі хіба що малі форми в запуску, а великі картини будуть відкладатися.

— Знаю, що, незважаючи на «пандемічні перепони», ви інтенсивно знімалися. Якщо не секрет: про що буде нова стрічка?

— Знову працюю з дебютантами: вочевидь, що мене вирішили використовувати у відкриті молодих талантів. Ідеться про вже запущений одинадцятий пітчинг: картина мала бути реалізована в лютому-березні минулого року, але через карантин вийшли у виробництво лише влітку після інтенсивної підготовки й репетицій. Картину знімає молода режисерка-дебютантка, яка виграла одинадцятий пітчинг.

Ірма Вітовська.
Фото зі сторінки акторки у фейсбуці.

— Пані Ірмо, а як трапилася така «халепа», що ви стали акторкою?

— Випадково... На спір (невдовзі я навіть злякалася, що так посперечалася)! Моя мама (вона займалася творчістю, її дуже вмовляли спрямувати мене на цей шлях, бо вважали, що маю неабиякий хист) знайшла оголошення, і я вирішила їй довести, що зможу це зробити. Саме була в тому віці, коли вже настав час обирати професію, проте я не «горіла» акторством, а ось коли вже поступила (по суті, на авантюрі) — лише згодом дуже полюбила акторське ремесло. А виявилося воно набагато складнішим, ніж його уявляла, коли займалася в шкільний період у гуртках дитячої творчості при Будинку піонерів.

Захоплення було ще в дитячому віці, а ось заняття у підлітково-юнацькому віці було, швидше, звичкою — зовсім не планувала присвятити своє життя акторству. Адже то були важкі 90-ті роки, коли майже нічого не знімалося й актори були напівжебраками. Тож такі перспективи мене зовсім не приваблювали. Але доля розпорядилася по-іншому і я не жалкую!

Навчалася акторства у Львові, при консерваторії ім. С. Крушельницької, у 1994-1998 роках.

Цапок постійно випрошував цукерки

— Як склалася ваша доля в подальшому?

— Одразу по випуску мене запросили в Київський Молодий театр, де працюю й понині. Тодішній очільник театру Станіслав Мойсеєв подивився нашу дипломну роботу й вирішив узяти мене до столичного колективу свого театру.

Щодо роботи в кіно, то моїм дебютом стала широкоформатна стрічка Олеся Янчука у 2000 році — «Нескорений» (фільм про Романа Шухевича). Згодом у нього ж у 2004 році знялася у фільмі про УПА («Залізна сотня»), де мала невеличку роль.

На телебаченні знялася в картині по М. Зощенку, а потім почався етап «Леся+Рома» у 2004—2008 роках. До речі, цей проєкт курирувала канадська сторона, бо саме вона його започаткувала і продавала у всі країни. Тож перший відбір кандидатів української версії канадійці жорстко контролювали — він тривав довго, у три етапи. Були різні пари: я виходила у фінал, потім часом не приходила на проби. Лише через два роки таки запустили «Леся+Рома» зі мною та Дмитром Лаленковим.

— Повертаючись до фільму «Мої думки тихі», пригадуєте якісь курйози, цікаві моменти?

— Коли ми знімали в Косові, треба було, щоб звичайні місцеві люди, які потрапляли в кадр, не впізнавали мене, аби була безпосередня атмосфера на знімальному майданчику. Тож вимушена була «маскуватися»: поменше говорити з ними, прикривати обличчя, знімальна група спеціально називала мене не інакше, як Галя (так звати головну героїню у фільмі. — Ред.). Це було одночасно і кумедно, і напружено, бо коли б тебе «вирахували» — люди почали б одне одному передавати, фотографуватися, просити автографи, що зовсім не сприяло б зйомкам фільму.

Кумедними були ситуації, які виникали з різними тваринками, зокрема з цапком, який постійно до мене чіплявся, випрошуючи цукерки.

Та й узагалі гумористичні історії — дуже ситуативні. Скажімо, коли я грала бабу Прісю у фільмі «Брама» режисера Володимира Тихого, а грим був досить складний, то на тих зйомках було ще більше приколів. Я реально ходила, як бабуся, й місцеві зверталися до мене як до літньої жінки.

Люблю, коли персонаж об’ємний, багатогранний

— «Роль» мами в житті непроста. Мабуть, і на екрані її відтворювати було нелегко?

— Та ні, нормально, адже маю життєвий досвід — у мене десятирічний син. Щоправда, екранний син дещо старший — сімнадцятирічний.

— Завдяки фільму маєте уявлення, які відносини можуть бути в майбутньому з власним сином.

— Думаю, що таких, як у цій стрічці, не буде. Це для мене особисто була «профілактична таблетка», як треба уникати непорозумінь у стосунках з дитиною. Тож вважаю, що пройшла цей негативний сценарій і в мене буде все по-іншому!..

Це було корисно — програти іншу історію й зробити певні висновки для себе: не робити якихось помилок із власним сином, коли стане повнолітнім!

— Як ви оцінюєте стосунки мами й сина, показані у фільмі, зі сторони, як звичайна, «рядова», мама?

— Надіюсь, що всім мамам цей фільм сподобався, адже багато хто побачив себе, свої помилки. Чимало молодих людей підходили до мене й казали: «Це фільм про мою маму!» Рада, що мені вдалося втрапити в своєрідний символ мами, яка сформована на наших теренах. Підходили до мене й представники з інших країн i фактично говорили теж саме.

Мама — це мама, і син — це її «приватна власність» до моменту, коли він обирає своє самостійне життя — от тоді й трапляється велика травма. Бо рветься пуповина, й для неї це надзвичайно болюча річ.

Кадр з фільму «Мої думки тихі».

— Скажу відверто: моя дружина з однокурсницями (а їм уже за п’ятдесят) після перегляду фільму були обурені: їм не сподобався не фільм, а саме ставлення сина до мами, яке було показане у стрічці...

— Можливо, це пояснюється тим, що наша молодість пройшла за часів СРСР, де формувалися дещо інші відносини. А герой фільму виріс в інший час, має інший світогляд, і вічна проблема «батьків і дітей» наразі набрала дещо інших форм. Ця дитина сформована в глобальному світі, та навіть технологічно діти й батьки часто-густо зараз не розуміють одне одного.

— І все ж таки, чому у фільмі показали «ніяке» ставлення сина до матері?

— Бо він знає, що мама ним маніпулює. Він приїжджає, погоджується й знову ведеться на цю її маніпуляцію: «Я тут сама! Як я без тебе?» А йому все це зайве, для нього мама — подразник.

Лише згодом, у сцені в машині, коли він їй відверто хамить, — лише тоді з неї «злітає» вся ця історія з маніпуляцією, i вона реально стає самотньою, нікому не потрібною. Тільки тоді в нього починається шлях до матері, зовсім інший, усвідомлений.

У фільмі немає білого й чорного. Взагалі не симпатизую прямолінійній однозначності — люблю, коли персонаж об’ємний, багатогранний і перебуває в пошуках виходу з важких ситуацій. Адже у реальному житті будь-яка людина має цілий спектр якихось потаємних фобій, якихось комплексів.