На весіллі маршальської дочки

17.02.2021

У середині сімдесятих років минулого століття автор цих рядків, будучи ще зовсім молодим чоловіком, працював на одному з відомих львівських підприємств військової структури.

 

Звісно, це підприємство було безпосередньо підпорядковане Москві, себто Міністерству оборони СРСР. Очолював ту структуру знаний тоді маршал Бабаджанян. Їх було два маршали — вихідці з Вірменії: головним і старшим маршалом був Баграмян, а наш — лише «підмаршалок», або по-совєтському — маршал роду військ.

 

Позаяк обидва вірмени, то старший меншого «тягнув» і таки «витягнув» нагору. Подейкували, що обох «тягнув» усім знаний Анастас Мікоян.

 

Не знаю, чи це правда, але наш директор, або тоді — командир військової частини, полковник-вірменин, був теж їхнім співплемінником. Певна річ, що від краянина наш очільник мав особливі преференції.

 

І якраз тоді маршал Бабаджанян задумав влаштувати на нашому заводі велику нараду очільників усіх ремонтних заводів та обслуговуючих баз нашої структури. Тож я і мої колеги були залучені до підготовки цієї події.


Одне з великих приміщень нашої, ще австрійської, будівлі (колишнє офіцерське казино) було переобладнано під Виставкову залу для експонатів спроєктованого і виготовленого на тих заводах нестандартного обладнання. А мене поставили завідувачем-комендантом тієї зали.


Очільником виставки став представник із почту маршала — московський полковник. Він тут же грубо зробив спробу зробити з мене собі підлеглого, я його відразу послав далеко. Московит, голосно лаючись і погрожуючи мені, образився, але нічого проти мене не зміг вдіяти і змирився, бо багато чого за його вимогами тільки я міг швидко виготовити на заводі.

 

А треба згадати, що Бабаджанян усі свої виїзди робив із великим почтом та обслугою. Разом із нами в моєму відомстві кантувався і його особистий денщик-старшина, здоровий чолов’яга років під п’ятдесят.

 

Московський полковник поза очі називав його «хохол», давши мені тим зрозуміти, що «хохли», крім як бути обслуговуючим персоналом, на інше і не здатні, хоча сам московит дуже побоювався денщика.


Маршальська нарада вже наближалася до кінця, вся команда (а це понад сто її учасників) того дня мала візит на військовий полігон. Ми були вільні і втрьох сиділи надворі в невеличкому скверику біля нашої Виставкової зали і вели розмови на різні теми. Точніше — розмовляли два мої гості, а я лишень слухав.


«Ось я вам зараз розповім, як я кілька місяців тому робив весілля дочці Хазяїна (вони з полковником так величали маршала)», — сказав денщик. Капець! Полковник пожвавішав, очі заблищали, він весь уже був на маршальській «свадьбі». Йому так кортіло побачити там весь генералітет тодішньої Совєтської армії! І посмакувати вишуканими стравами на шикарному весіллі. Полковник любовно прорік: «О-о! Це має бути дуже цікаво!».


І слуга маршала, розлігшись на лаві, розслабився. Він теж зараз занурився у святая святих, знову керував весіллям. Мені ж не залишилося іншого, як приєднатися до них, якщо чесно — я теж був не проти почути від очевидця, як багаті женяться. А денщик, примруживши очі, тихим голосом почав оповідь.


Почав із сервіровки стола: «Весь посуд за пів року виготовляли за спеціяльним замовленням на Єреванському фарфоровому заводі — на двісті п’ятдесят персон! Саме ж весілля відбувалося у московському ресторані «Арарат».

 

Денщик, закінчивши «сервіровку» столів на понад двісті персон, плавно почав перелік страв: «На холодну закуску...» Щоб не втомлювати читача переліком усіх холодних овочевих і м’ясних страв, коротко повідомлю, що всі продукти, як і фарфоровий посуд та винно-коньячні вироби, були доставлені в повному обсязі як дарунок для легендарного маршала від уряду Вірменської РСР.


Старшина-денщик продовжив: «Хлопці, не повірите — я сам їздив в Астрахань по осетрів. Гігантські, півтораметрової довжини рибини, просто із заповідника! А з Парижа від вірменської діаспори... Пацани, не повірите! Із самісінького ранку Аерофлотом було доставлено французьку ковбасу — салямі!» — майже вигукнув денщик. «А з напоїв, з напоїв що було?» — не витримав полковник. «Ну за обідом неодмінно сухе вірменське вино, — розміреним тоном вів оповідь ден­щик. — А з міцного, певна річ, вірменські конья­ки. О, а який букет у коньяку «Арарат»! Найвищого ґатунку, п’ятдесят років витримки!».


 «Трапеза» наша продовжувалася. Тепер ми плавно, не поспішаючи, «перейшли» до гарячих страв багатої вірменської кухні. Страва за стравою, денщик не переставав поставляти і міняти страви, я вже пошкодував, що не ознайомився на самому початку з меню, позаяк уже досить таки втомився від «їжі», то запитав: «А яка музика там звучала?».

 

— «О, там було декілька оркестрів. Само собою, застілля супроводжувала тиха мелодія у виконанні народних вірменських музикантів з Єревана, а заспівувачем був соліст...» — «Ну, понятноє дєло, із Большого тєатра...» — втрутився нетерплячий полковник. — «Шарль Азнавур!..» — перебив я його... «Що ти верзеш? Звідки ти взяв Азнавура?» — попер на мене полковник.

 

«Його вранці доставили Аерофлотом із Парижа разом із салямі...» — не вгавав я. «Ні, там був запрошений оперний соліст справді з Большого... якийсь грузин...» — став пригадувати денщик.


«Наслухавшись» і «намилувавшись» мелодіями співучого Кавказу, на прохання полковника денщик перейшов до десертів і... І тут я радісно вголос висловив своє здивування, коли «побачив» поряд із щедрими дарами садів і виноградників Кавказу на святковому столі знамениті київські торти...

 

«Так що ж ти хочеш? — побачивши мою радість, охолодив мене полковник, — Бабаджанян же колись був членом ЦК компартії УССР!» — «Так! Хазяїн любить Україну, — любовно вирік денщик і додав: — Я став йому служити тут».

 

Полковник не стримався і розреготався. Денщик тут же метнув на нього суворий погляд, московит закашлявся і залопотів: «Я чому сміюся? Ось зараз я вам розповім кумедну історію з Хазяїном у час його буття українським високопартійним членом.

 

Значить: виступають там на пленумі всякі трактористи-доярки, і всі лепечуть по-своєму, по-хохляцьки... І тут слово взяв Хазяїн і став теж щось голосно говорити... Депутати очі вирячили і... «Ну, что товарищи? Вы что-нибудь поняли? А я вам щас ещё и спою так же... по-армянски!» — гукнув їм Хазяїн. Ой, що творилося! Депутати покотом по залу від реготу... З того часу на українських партійних і державних нарадах виступи — тільки російською», — закінчив свою тираду полковник і суворо глянув на мене. Я занімів...


І мовчав до самого скону «Імперії зла»... Ця історія сталася, як я згадував, усередині сімдесятих років минулого століття...


А для чого я її навів тут?


Кілька тижнів тому відбулися у США президентські ви­бори, Байден — Трамп. Хто кого! Увесь світ на вухах. А в Росії що твориться!..


У ту безсонну ніч я, щоб якось витратити час, став навмання клацати пультом телевізора. Надибавши якийсь російський пропагандистський канал, затримався на ньому.

 

А там кремлівські пропагандони аж заслинилися від задоволення, розбираючи по кісточках трагедію, яка скоро станеться у «Разъединенных Штатах Америки» після таких (за їхнім тлумаченням) виборів. І це в сьогоднішній Росії, де ім’я їхнього довічного президента відоме на років ...дцять наперед!


Ось тоді мені і пригадалося, як ми з московським полковником — у тій минулій, голодній совєтській давнині — «напихалися» об’їдками з маршальського весільного стола...— умовно. Точнісінько, як сказано у російських казках: «И я там был, мед-пиво пил, по усам текло, да в рот не попало!»


А може, справді ми, сьогоднішні українці, хотіли б таких виборів, як у Росії чи Білорусі, і таких «правителів»?

 

Степан ШУЛЬГАН

  • Не нехтуйте добросусідством,

    Повністю підтримую рішення Тернопільської міської ради щодо присвоєння міському стадіону імені командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича. >>

  • Європо, досить мовчати!

    Візит Жозепа Борреля (Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки. — Ред.) до Москви ще раз наочно показав світу всю зневагу Росії до керівництва Євросоюзу >>

  • Примара панславiзму,

    Нещодавно побувавши в Харкові, почав свій відгук про нього словами: «Харків — місто сорок!» Якби я був художником, то малював би дружні шаржі на Євгена Кушнарьова, Бориса Ложкіна та Ігоря Райніна в сорочому оперенні, але з їхніми обличчями. >>

  • І віриться

    Ми українці — древності народ,
    Але ніяк не можем утвердиться. >>