«Дивися менi у вiчi!»

10.02.2021

«Бережи своє право думати, адже навіть думати
неправильно краще,
ніж не думати зовсім»
Гіпатія,
давньогрецька філософиня



Наша немічна пропаганда якось більше зорієнтована на національно свідомих громадян. Одначе вкрай необхідно достукатися, аби таки почула позаторішня 73-відсоткова «худшая часть народа» (Б. Патон). Може, облишила б колінкувати біля кремлівського муру та канючити милості від Путіна.


Ой далеко не всіх нас, нащадків древньої цивілізації, волелюбних русичів чи оспіваних у народних піснях козацьких лицарів, дошкуляє, що якась квартальна камарилья глобальні виклики сприймає бездумно, наосліп.

 

Не те щоб як належить мислителям-стратегам, а нерідко на рівні тюремних наглядачів. Згущую фарби, скажете? Тоді навіщо Феміда, наче пришелепкувата, занесла меч над головою президента Порошенка?

 

І то за наказ перейти в контрнаступ із метою звільнення власної території. Чи й відведення військ із займаних позицій, як і обопільне інспектування. Що за маячня у воєнній стратегії? Або переслідування активістки Майдану Тетяни Чорновол та громадян гуманних професій — медсестри, хірурга, музиканта, буцімто вони підклали вибухівку в авто журналіста Павла Шеремета. А понишпорити виконавців теракту серед «беркутівців» слабо?


І ви, розвісивши вуха, вірите в якесь добро? Краще придивіться, як зухвало безчесність, зажерливість витісняють християнські чесноти. Та навіть побажання гаранта тридцяти й шести звучать нещиро, награно. Передовсім з огляду на те, що справжня турбота про наш порятунок від covid-19, як і про оборону держави, зводиться нанівець. Зате левова частка держбюджету дістається поліцейським та бюрократичним структурам.

 

Не скидаємо з рахунків ще й нецільове використання, казнокрадство та корупцію. На чиєму боці пріоритетність, здогадатися неважко. Чи не є це загрозою національній безпеці? Далебі, наш фаворит спритно змінює амплуа лицедія на повелителя Малоросії. Нічого дивного, його вознесіння саме й починалося від лукавого зубоскальства, паплюження національних святинь та дешевого популізму.


Зрештою, опустімося дещо нижче — до проблем місцевого значення — та прослідкуємо вплив державної політики на долю громадян. Недавно, проїжджаючи селом (на велосипеді, звісно ж) у передвиборчій веремії, був украй збентежений його запустінням.

 

Обійстя, недавно уквітчані чорнобривцями й бузком, заросли дерезою та будяками, на полях розкошують бур’яни, вікна й двері деяких осель забиті дошками. Лише зрідка можна почути мукання корів, кувікання свиней, кукурікання півнів. Хоча наслідки згубного керівництва значно глибші. Вони — в отруєному довкіллі, демографічних конвульсіях і навіть у розпаді родин.


Викликають сум світлини на якомусь злобному сайті, на одній з яких добірний врожай на колгоспному полі збирають комбайни з написами «Слава КПРС!», а на другій — поле, де розкошують бур’яни і гасло «Слава Україні!».

 

Так і хочеться обуритися: а хто владарює в Україні? Щоправда, потурають тій владі не хто інші, як ми самі. Не маємо чіткої позиції, відколи блукаємо у виборчому бюлетені...
Не станемо далеко ходити за прикладами. Була у списках претендентів на лубенського міського голову (туди тепер прилягаємо територіально) молода перспективна Надія (!) Костіна. Кандидатка економічних наук, курсистка Гарварду, лауреатка премії «Земля жінок» Фонду Ів Роше.

 

На виборчі перегони йшла з упевненістю, що професійна молодь змінить Україну на краще. Переміг, одначе, чинний мер, котрий уславився хіба що руйнацією інфраструктури. Чи не за його правління розтягли вщент Лубенський м’ясокомбінат, колись потужне підприємство союзного значення?

 

Траплялися ж інвестори, хоча й зарубіжні. Приклався, було, й до тваринницького комплексу в Михнівцях. Далі вже за інерцією спорожніли цегельня і крупорушка, вивітрилися звабливі запахи коптильного цеху й хлібопекарні. Почепили замки на дверях сауни з баром і готельними номерами, побуткомбінату.


Ага, ледь не забув, ви ж тільки подумайте: як можна двоповерхову новобудову дитсадка зрівняти з землею? Як на здоровий глузд — то незбагненно! Нині туляться дітки в пристосованому приміщенні шкільного інтернату. Гадаю, причина в тому, що на той час уже нІкому було рапортувати про свої досягнення. Тепер на тому місці шкільне футбольне поле — і то чи не єдина споруда, на яку за півтора десятка років розщедрилися орендатори агрохолдигну «Кернел». Отак воно, кожен по-своєму й підриває престиж держави.


Даруйте за сюжетні зигзаги. Бідкаємося, що скачуть галопом ціни на харчі та ліки. Дошкуляють захмарні тарифи на світло та тепло, вартість проїзду в громадському транспорті. Бракує не тільки пенсії, а нерідко й зарплатні, щоб погасити борг за комірне. Окрім цього, ще й шахрайство на кожному кроці. Скільки від такого життя подалося людей галасвіта. А кінця «епосі бідності» не видно...


Чи не тому дехто тужить за совєцьким минулим: дешевою ковбасою та горілкою, злиденною рівністю і театральним братерством у колоніальному ярмі, при духовній стагнації? Швидко ж усе забулося: репресії, голодомори, депортації цілих народів, «чорні тюльпани», черги і тотальний дефіцит. Нині, осквер­няючи національну гідність, тягнуть нас на налигачі у минуле кремлівські прихвосні. А влада нерідко потурає їм.

 

Із гіркотою згадуємо, що серйозним прорахунком В. Ющенка було відчуження від Руху на милість «любих друзів» чи й надмірний лібералізм. Для П. Порошенка фатальним виявилося побиття горщиків з А. Яценюком. Опісля, як разом здолали економічну прірву «пост’януковичівщини» і таки привели країну до стабільності.


Отож іншого виходу, як навернути заблудлих соратників на стезю покаяння та єднання, немає. Звертаємося персонально до братніх політиків А. Яценюка, О. Ляшка, І. Смешка, О. Тягнибока — годі вам тинятися узбіч єдиного пориву державності. Переходьте гуртом у наступ! Якщо, звісно, не хочете бачити у президентському кріслі кремлівського баскака Медведчука чи космополіта Зеленського.

 

Останній мостився в кріслі Черчилля, хоча насправді далекий від його принципів державної політики. Насамперед тим, що не полишив ілюзій порозумітися з агресором. Чим ближчий по духу до Чемберлена.


Допоки політична ситуація не така вже й безнадійна, якщо діяти вдумливо і рішуче. Відрадно, що заокеанський «Байда» наче силкується по­сприяти, щоб заповітна мрія славетного Кобзаря створити державу «з новим і праведним законом» таки здійснилася. Наразі, аби не плутатися у президента під ногами, хотілося б напоумити, щоб більше думав про відповідальність перед співвітчизниками. Осмілюся навести повчання мого діда, що запам’яталися на все життя: «Дивися мені у вічі! Замічай мене...»


Адже не стільки кадри, як оцінка з поведінки вирішує все. Наша з вами оцінка. На виборах, референдумі, імпічменті...

 

Станіслав ОЛІЙНИК,
учитель-пенсіонер
с. Михнівці, Лубенський район, Полтавська область