Не так тії вороги: хто і навіщо шукає чуже коріння в родоводі української нації

02.12.2020
Не так тії вороги: хто і навіщо шукає чуже коріння в родоводі української нації

Скіфи вели кочовий спосіб життя.

Привертаю увагу колег-журналістів до несосвітенного, що затуманює свідомість мас.

 

Один із докторів політичних наук, а це в просторіччі «болтологія», на телеканалі в зручний для глядачів вечірній час упевняє легковірних, ніби глузуючи або насміхаючись, що Україна — не лише «батьківщина слонів», а й легендарна Атлантида.

 

Останню, якщо вірити міфам, наче ж поглинув океан. А рідна Мати-Земля українського роду нікуди ж не поділася з часу Мізинської археологічної культури на березі річки Десна.

 

До зачину того предковічного, за дослідженнями фахівців, не менше двадцяти трьох тисячоліть. І воно промовляє до сучасників унікальними матеріальними й духовними здобутками, які визнані в усьому світі.


Але все те для самовпевненого політолога ніякий не указ. Не тільки доніс до вух телеглядачів і слухачів, а й опублікував у відомій газеті вже ж незалежної Української держави, яка розщедрилася для його маячні на цілий розворот, таке, що хоч стій хоч падай. Наводить велемудрий більмо на очі: «великий син українського народу Чингісхан». Подаю дослівно прочитане в газеті. Не змінюю «ніже титли, ніже тії коми».


Те саме зухвалий торочив, коли похвалявся своїми «одкровеннями», виступаючи перед поважною публікою в Товаристві «Знання» України. Мені довелося остудити запал наче ж професора. Порадив подивитися в дзеркало. Який же він монгол «с раскосыми и жадными очами»? Невже настільки переродився, що від монгольського не залишилося найменшого сліду? Та самозакоханому хоча б що. Як з гусака вода. Вже не один рік одурманює на сон прийдешній телеглядачів.

«Я не хотів би бути скіфом»


Останнім часом у тій же Монголії висловлюються здогадки, що Чингісхан — із роду бурятів. Через це перед моїм зором зблимує, як гнітюче видіння, картинка, що була показана в інтернеті. Військові з Російської Федерації вдираються на загарбаний Донбас. На броні танка схожий на «батира» з перебачених кінофільмів косоокий із пласкою, вибачайте, мордою вигукує в захваті: «Привет, Улан-Удэ!»


Наприкінці ХХ ст. н. е. повальна пандемія коронавірусу не загрожувала всьому людству. Всілякі «хіпі» по-своєму сходили з глузду. На «Євробаченні» 1979 року західнонімецька музична група піднялася на четверте місце з піснею Dschinghis Khan. Російською мовою новоявлене пропагувалося так: «превозносят его воинскую доблесть и сексуальную мощь; он лишь смеется над врагами, так как никто не может противостоять его силе, и не было женщины, которая не полюбила бы его, он зачал семь детей за одну ночь».


Коли «бич Європи» дорвався по трупах до найвищої влади над кочівниками, рід котрих від вовка, як і в римлян, але від «білого», то йому догідливі прислужники-раби без упину підкладали на ніч незайманих вродливиць. Доскіпливий науковець зі США вирахував, що не в одного мільйона землян тече в жилах кров від монгольського хана. Можливо, саме це й дається взнаки у когось із його далеких нащадків.


Недовідомі путі Господні. До якого тільки безглуздя наче ж вищі створіння не опускаються. Перевернуте з ніг на голову підхопили виконавці попси в Австрії, Норвегії, Швейцарії, Фінляндії і навіть у далекій Японії, яку «священний вітер» — «камікадзе» — врятував від навали з моря потужної монгольської флотилії. Божественна буря розметала кораблі, як тріски, усіяла розтрощеними залишками безодню морську.


А в Україні хіба ж як потрясала маси пісня на слова Юрія Рибчинського у виконанні Катерини Бужинської:


Он степной ураган —
Чингисхан, Чингисхан!


Розчулював «загублене покоління» кліп, що його від­зняв Бахир Юлдашев на базі ташкентської кіностудії «Узбекфільм». Розворушував уяву глядачів краєвидами того давнього стійбища, де появився на світ Божий завойовник Євразії. 2002 року пробував розчулити українських кіноманів фільм «Таємниця Чингісхана» з Богданом Ступкою в головній ролі та Раїсою Недашківською. На яке ж продовження чекати за інерцією від такого «подвижництва»? Хіба що через усе­світню пошесть коронавірусу нинішнім митцям не до того, щоб воскрешати хана Батия. Та чи всім під силу встояти перед вищими небесними силами: як Бог дасть, то й у вікно подасть? Наступні покоління побачать, що принесе невідворотний плин вічності ближчого майбутнього, не кажучи вже про далеке — непроглядне.


Бач, купилася на спокусу і газета НСПУ «Літературна Україна». У номері від 17 жовтня 2020 р. опубліковано розлогу статтю «Хто ми є, українці?» Автор обожнює саме те в «Історіях» Геродота, що прибулець до ойкумени наслухався від еллінських колоністів там, де тепер Очаків, і в пониззі Дніпра, а ще й від незліченних кочівників, названих «скіфами». Останні переганяли аж із Приуралля та з-за Уралу стада ненаситної худоби на все нові й нові пасовиська аж до «Скіфського», усе за тим же Геродотом, моря, там, де нині Балтійське узбережжя. І нікому з учених та друкованих у тих краях не спадає на думку оголошувати «скіфів» своїми «предками».


 Ні в що не ставлячи об’єктивне, «Літературна Україна» освячує абсолютно неприйнятне для пізнання правічного минулого багатостраждального українського роду: «Командні ж висоти, за Геродотом, належали войовничим царським скіфам, які на землях нинішньої Кіровоградщини, в місцевості Екзампай, що означає Священні шляхи (насправді ж не «Священні», а политі гарячою кров’ю українських пращурів. — Авт.), щорічно влаштовували своє найвеличніше свято на честь скіфського Бога війни Арея. Тут, на землях Кіровоградщини, було загальноскіфське святилище — священний центр Скіфії. І дуже шкода, що жителі колишнього Кіровограда, напевне, через недостатню історичну обізнаність, не підтримали дуже слушну патріотичну пропозицію українського письменника, публіциста і критика Сергія Плачинди перейменувати їхнє місто на Скіфополь, щоб закарбувати факт проживання предків українців на цій землі. Назва Скіфополь була б гідним пам’ятником нашим славним предкам-скіфам, відомим усьому світові».


Стара пісня, яка зжила себе після дискусій довкола роману «Меч Арея» Івана Білика. Автор здобув вищу освіту в Ленінграді. Виніс звідти поглиблені знання болгарської мови. Схрещував природну українську із солунським діалектом, з якого старослов’янська й церковнослов’янська. Під час обговорення одіозного, а за великим рахунком антиісторичного твору в Спілці письменників Олесь Гончар мудро заявив: «Я не хотів би бути скіфом». Тоді облудне було відкинуте, здавалося б, назавжди. Невже його необхідно реанімувати?

 


Спаси і помилуй від таких «братніх» обіймів

Солунський діалект болгарської мови нав’язала київським князям «цариця світу» — Візантійська імперія. Її правителі виривали з горла українського етносу його правічну мову, щоб перетворити позбавлених власної писемності на покірну біомасу. Владарі Московії, а далі — царської Росії, а ближче до сучасності — комуністи-інтернаціоналісти та виховані ними комсомольці зубами тримаються за ту ж політику. В 2020 році нібито українські міністерства культури й освіти проводять у Харкові одіозний «мовний форум».

 

Освячують іменем Григорія Сковороди примарну «слобожанську мову». По-народному кажучи: знов за рибу гроші. Хоча яке там «знов». Припекти б дволиких тирадою донедавна обожнюваного ними їхнього ж вождя: «Ліберали і до питання про мови, як і до всіх політичних питань, підходять, як лицемірні торгаші, що простягають одну руку (відкрито) демократії, а другу руку (за спиною) — кріпосникам і поліцаям» (Ленін, 24, 1972, 115).

 

На промосковських телеканалах в Україні не точаться, а зумисне розпалюються непримиренні дискусії про мову. Єдина Українська держава, створена як храм на крові, жертовним подвижництвом багатьох поколінь, підступно роздирається на неоднорідні «регіони». Причому в запеклій говорильні чомусь ні в кого з опонентів зловорожій навалі не повертається язик поставити просте запитання, щоб заткнути роти агентам агресивного північного сусіда: а яке ж становище українців у чаду, що нагнітається кремлівськими верховодами на загарбаних територіях?

 

Сотні кілометрів кордону розтоптано на сході України після вторгнення московського війська на танках, БМП на додачу з «Градами» й усілякою убивчою новітньою технікою. Українські захисники справіку рідної Матері-Землі зживаються з білого світу так само, як 1708 року під орудою потворного Меншикова в Батурині, а ще більше — після «вікторії» під Полтавою 1709-го, коли скаженів «беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь», як характеризував Петра І Лев Толстой.


Доле праведна! Просвіти обдурених і допечи тим, що обдурюють. Яка в чорта «гібридна війна»? Така ж, як і всі «громадянські» з 1917 року, коли «розпеченим залізом» заганялася в «світле комуністичне майбутнє» одна шоста планети, а після Другої світової війни — ще й у «соціалістичний табір» на підступах до центральної Європи. Кому дано знати, які потаємні сили вирішують долю людства? Свідомість мас потьмарює в тому числі й проголошуване на сесіях ООН — «гібридна війна». Як же не йняти віри?


Якщо все на світі учиняється з волі Божої і жодний волос не впаде з голови людини без волі Господньої, то за які ж гріхи в Києві й Москві верховні правителі — чужа чужаниця? З династії Рюриковичів аж до 1598 року Монголо-татарського заводу, починаючи з Бориса Годунова й до Петра І, спло­дженого дочкою татарського мурзи в Москві. Блудливі Марта Скавронська й гольфштинка Соф’я Фредеріка Августа Анхальт-Цербстська, вихрещені на Катерин — Першу й Другу. Остання, за оцінкою Олександра Пушкіна, — «великая стерва». За їхнім заводом «вузлуваті німці», за словом Тараса Шевченка, «блекотою сіли» довкола царського трону. Ганебне тривало аж до 1917 року. Опісля заявилися вишколені в Лондоні й швейцарському Ланжюмо троцькістсько-ленінські ставленики міжнародного капіталу. На завершення — Джугашвілі-Сталін з Кавказу від казна-якого батька...


Після розорення Києва ордами хана Батия предковічне місто лише через п’ять століть відродилося із такою ж людністю, як і до дикої навали. І що ж? На зорі ХХІ століття нової ери де й беруться охочі бити поклони «нашим славним предкам-скіфам», котрі такої ж породи, агресивності, зажерливості, люті, як і кочівники, приведені на згубу Києва Батиєм.


На горе, все ще не бракує засліплених поезією Олександра Блока, нащадка французьких «ловців щастя і чинів» у кріпосницькій імперії. Чутливий до політичних перемін уловлював, звідки вітер віє. Легко перейнявся ідеями комуністів-космополітів. На початку травня 1917-го був залучений у царської закваски Санкт-Петербурзі, перейменованому на Петроград, до роботи в «Надзвичайній слідчій комісії для розслідування протизаконних за посадою дій колишніх міністрів, головнокомандувачів та інших вищих посадових осіб як цивільних, так і військових та морських відомств». Не впорався самовіддано зі своїми обов’язками, бо спостигла передчасна смерть.


Натхненний «диктатурою пролетаріату» не вибирав слова, не церемонився, звертаючись до тих, яких «вожді трудящих усього світу» «розпеченим залізом» заганяли в «комуністичний рай»:


Да, скифы — мы! Да, азиаты — мы...
Мильоны — вас. Нас — тьмы, и тьмы, и тьмы.
Попробуйте, сразитесь с нами!..
Виновны ль мы, коль хруснет ваш скелет
В тяжелых, нежных наших лапах...
Придите к нам! От ужасов войны
Придите в мирные объятья...
Товарищи! Мы станем братья!


Спаси і помилуй, Господи, від таких «братніх» обіймів, з яких українському народові дотепер не вдається вирватися. Якби ж то зазвучали в усіх гуманітарних сферах багатющі скарби уснопоетичної народної творчості. За високохудожнім відображенням минулого вони цінніші від левової частки радянської літератури. В ній навіть найбільш титуловані автори не на такій «короткій нозі» з вічністю, як колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки прадавніх рільників, хліборобів, гречкосіїв...


А що ж виходить за надрукованим «Літературною Україною» разом із заявленим О. Блоком? Так звані «скіфські баби» із бесагами голих грудей — матері українського роду?


«Звичай — цар над усіма!»

Далеко не всі в Україні знають, що Гіппократ (бл. 460-бл. 370 рр. до н. е.), іменем якого медики дають клятву рятувати хворих, не лише знаменитий лікар золотої пори Афін, а й автор визначної пізнавальної праці «Про повітря, води і місцевості». Почитати б недостатньо освіченим: «Так звана «Скіфська пустеля» (визначення з’явилося в V ст. до н. е. у п’єсах «батька комедії» Аристофана. — Авт.) є рівниною, щедрою на траву, але позбавленою дерев і помірно зрошеною: нею течуть великі ріки, які відводять воду зі степів. Ось тут і живуть скіфи; називаються вони кочовиками тому, що в них немає будинків, а живуть вони в кибитках, з яких найменші — чотириколісні, а інші — шестиколісні; вони довкруж закриті повстиною та облаштовані, як житла, одні з двома, а інші з трьома відділеннями; вони непроникні ні для води (дощової), ні для снігу, ні для вітрів. У ці повози запрягають по дві й по три пари безрогих волів: роги в них не ростуть через холод. На одному місці вони залишаються стільки часу, поки вистачає трави для стад. Самі вони їдять зварене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять «гіппаку» (це сир із кобилячого молока). Такий спосіб життя й звичаї скіфів» (Хрестоматия по истории СССР. Т.1. // М. 1939. — С.11).


Де щось подібне прокльовується в колядках і щедрівках та піснях дотепер збережених календарно-обрядових відправ? А вони ж доносять до сучасності реальні картини буття українських предків із розквіту Трипільської археологічної культури! А то ж із глибини якихось семи тисячоліть! Окрім усього іншого, чому б не вірити заявленому в V ст. до н. е. грецьким поетом-ліриком Піндаром: «Звичай — цар над усіма!». Немає в невмирущій пам’яті української народнопоетичної творчості нічогісінько від скіфських звичаїв. Яке там «кобиляче молоко»! Яка там «гіппака»!


Гіппократ писав услід за Геродотом. Це тоді, коли «скіфи» ще не допекли еллінам настільки, як нашестя від них за наступних віків. У ІV ст. вже нової ери римському історику Аміану Марцеліну непосильно було стримувати гнів супроти зловорожих. Осуджував навалу із бездонного азіатського черева гунів під орудою «бича Європи» Атилли. Але ж порода та сама, що й «скіфів». Однакові звичаї, характер занять, особливості побуту: «Ніхто в них не оре й не торкався рала. Без певного місця проживання, без домівки, без закону або стійкого способу життя кочують вони, ніби вічні блудяги, з кибитками, в яких проводять життя; там жінки тчуть їм жалюгідний одяг, зближуються з чоловіками. Народжують, годують дітей до змужніння. Ніхто з них не може відповісти на питання, де він народився: зачаття в одному місці, народження — далеко звідти, виріс — ще далі. Коли немає війни, вони підступні, непостійні, легко піддаються повіву нової надії, що перепадає, в усьому покладаються на дику лють. Подібно до позбавлених розуму тварин, вони перебувають в абсолютному невіданні, що чесне, а що не чесне, не надійні в слові й темні, не зв’язані повагою ні до якої релігії або марновірства, горять дикою пристрастю до золота, до того перемінливі й швидкі на гнів...» (З названого вище видання. — С. 21-22).


«Ніхто в них не оре й не торкався рала» — такими якщо вже не бачив кочівників на власні очі в ІV ст. н. е., то знав за розповідями очевидців Аміан Марцелін. І хто ж заповзявся йому заперечувати? 2015 р. у Нью-Йорку з’явилося видання: Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Український переклад 2018 року удостоєний Шевченківської премії.


Автор — Сергій Плохій. Народився в місті Горький (нині Нижній Новгород Російської Федерації. — Авт.). Батьки повернулися до Запоріжжя, звідки виїздили на роботу в Росію. Син здобув вищу освіту в Дніпропетровському університеті. Кандидатську дисертацію захистив на історичному факультеті Університету Патріса Лумумби в Москві. Працював у Дніпропетровському університеті деканом факультету по роботі з іноземними студентами. Ступінь доктора істо­ричних наук отримав у Київському ­державному університеті ім. Т. Г. Шевченка.


З 2007-го — професор історії, а з 2013-го — директор Українського наукового інституту Гарвардського університету. Український переклад указаної вище книги надруковано 2016 року в харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» з дещо підправленою назвою: «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». 2018 року цей твір відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.


Доісторичне минуле української землі Сергій Плохій започатковує від «скіфських воєн». Тож мотаймо собі на вус, вдивляючись не так у «Браму...», як крізь «Браму Європи»: «Скіфи, безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами. В іншому випадку вони б не заявляли, що батьками їхнього пращура Таргітая були бог неба та дочка Борисфена, нинішнього Дніпра, головної річки царства. Цей самий міф наводить на думку, що хоч скіфами й керували кочовики, вони вважали себе також і землеробами. Знаряддя, подаровані їм небом, включали не лише ярмо, а й плуг, виразний символ осілої культури» (Брама Європи. — С. 33-34).


У своїй книзі «Віч-на-віч з вічністю», виданій 2019 року обсягом 466 сторінок, — переконливо, упевнений у цьому, спростовує не тільки це, а й чимало іншого з недостовірного в «Брамі Європи». Заперечую не підтверджене надійними писемними джерелами, а голослівне, пустопорожнє. Російською мовою подібне характеризується коротко, одним словом — «отсебятина». З таким же успіхом кремлівські призвідці війни на сході України проголошують «братами» насланих ними окупантів у Донецьку й Луганську області.


«Все згине, тільки правда зостанеться»

Прагну обґрунтовано, переконливо розвінчувати брехні про скіфів, як і про «великого сина українського народу Чингісхана». Задля цього вишукую та оприлюднюю незаперечні документальні свідчення з римських, візантійських, арабських писемних джерел. Саме з того давнього-давня вистромлює роги правда, від якої нікуди не подітися.


Українська еліта, за винятком окремих особистостей, заплющує очі на предковічну пам’ять свого народу. Велемудрі упираються лобом у «Браму Європи», через яку заявлялися начебто на безрідні пасовиська всілякі зайди, щоб панувати на повну губу. Із вторгненням орд під орудою «беснующегося зверя» Петра І насунуло стільки завидющих і зажерливих, що їхнім нащадкам заманулося насаджувати замість правічної мови колядок і щедрівок «великий и могучий русский язык», в основі якого — присвоєне з української мови. Це переконливо показав свого часу «батько української прози» Григорій Квітка-Основ’яненко. Його повість «Сердешна Оксана» перекладено французькою мовою і видано 1854 року в Парижі.


Того періоду такої честі удостоївся мало хто з російських літераторів, хоч у Санкт-Петербурзі «сливки общества» божеволіли, наслідуючи французьку моду. Змальована Олександром Пушкіним «Татьяна Ларина» «И говорила нараспев, Корсет носила очень узкий, И русский Н, как N французский, произносить умела в нос».


Свідомість сучасників затуманюється перевернутим з ніг на голову. Не тільки загребущий північний сусід, а й країни зі сторони східних кордонів незалежної Української держави ніяк не позбудуться агресивних намірів урвати від чужого щось на свою вигоду. Перекручують історію за своїми забаганками. Ґвалтують минуле.


З-поміж тих, хто помиляється або не відає, що творить, вистачає, на лихо, манкуртів і всілякого штибу пристосуванців. Вискакують, як голі з конопель. Самі себе звойовують. Підрубують дерево свого одвічного роду. За зловорожими підказками штовхають легковірних у трясовину меншовартості, другосортності.


Порівняти б, як не щодня, а щогодини й щохвилини утверджується у всесвітньому інформаційному просторі вічність «синів Ізраїля» в здобутих і невпинно освячуваних кордонах. В Україні ж вистачає хитромудрих втовкмачувати в голови мільйонів, які трудяться в поті чола, що вони хліб жують In Terra Sclaveniae — «В Рабській Землі». Щорічною серією видань під такою назвою пишається нині Інститут археології НАН України. А кому ж, як не вченим та друкованим, просвіщати б «братів незрячих гречкосіїв».


«Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани...» Проклинав огидну дійсність, яка застувала зір, Тарас Шевченко. Хто ж тепер посміє зняти полуду з очей неосвічених? Що ж то за напасть — In Terra Sclaveniae? Чи знайдеться на заперечення принизливого хоча б «один козак із міліона свинопасів», як пророкував прозірливий Кобзар?


Скільки завгодно охочих отруювати свідомість синів і дочок справіку рідної Матері-Землі. Биймо лихом об землю, як заповідано з діда-прадіда. Нехай наснажує кожного мислячого мудрість народної віри: «Все згине, тільки правда зостанеться»!

Вадим ПЕПА,
письменник