І все-таки ми там були: Василь Гунько за Союзу воював в Анголі, але досі не може це довести

11.11.2020
І все-таки ми там були: Василь Гунько за Союзу воював в Анголі, але досі не може це довести

Якщо запитати у читачів «України молодої», з чим вони асоціюють заголовок статті і з якими подіями у світі пов’язують 11 листопада, то, мабуть, лише ветерани війни в Анголі скажуть, що 45 років тому — 11 листопада 1975 року — ця африканська держава проголосила свою незалежність від Португалії, колонією якої вона була.

А вже наступного дня, 12 листопада 1975 року, на прохання президента НРА Антоніо Агоштіньо Нето Рада міністрів СРСР ухвалила розпорядження № 2502-рс про надання Анголі військової допомоги.

На підставі цього розпорядження в Анголу (впродовж багаторічної «невідомої війни») було відправлено десятки тисяч одиниць військової техніки, зброї і понад 12 тисяч радянських військовослужбовців — офіцерів, сержантів, рядових, яких «там бути не могло».

Військовий перекладач Олександр Полівін згодом напише вірш «Нас там быть не могло», який буде покладений на музику і стане гімном Союзу ветеранів Анголи:

Куда нас, дружище, с тобой занесло?
Мы верим в большое и нужное дело.
Да нет, — говорят, — нас там быть не могло!
И кровью советской Анголы земля не алела...

Щорічно, як правило, 16 листопада (це традиція) учасники ангольської війни (яким сьогодні вже за 60!) збираються разом, щоб відзначити День ветерана Анголи.

Фронтовики поминають своїх полеглих бойових побратимів і тих, хто відійшов у вічність після повернення додому. Згадують свої бойові операції і будні на Чорному Континенті. Чому саме 16 листопада? Це дата, коли перші радянські військові ступили на ангольську землю...

«Інтернаціональний обов’язок»

Моє покоління добре знає, що таке «інтернаціональний обов’язок», «локальні невідомі війни за кордоном», «нас там бути не могло», «ми вас туди не посилали» і таке інше.

Нам випала доля надавати так звану «інтернаціональну допомогу» багатьом країнам світу на трьох континентах планети. Радянські військові побували у більш ніж ста країнах світу і в сорока з них брали безпосередню участь у війнах або воєнних конфліктах. Корея, В’єтнам, Лаос, Камбоджа, Індія, Бангладеш, Єгипет, Сирія, Лівія, Ірак, Північний і Південний Ємен, Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Алжир, Сомалі, Зімбабве, Руанда, Чад, Гвінея-Бісау, Куба, Нікарагуа, Чилі, Перу, Афганістан, Югославія — цей перелік можна продовжувати.

За неповними даними, у цих війнах і конфліктах брали участь не менше 1,4 мільйона радянських військових (українців серед них — понад чверть). Загинули, померли від ран і хвороб майже 18 тисяч.

Сьогодні я розповім про долю одного з ветеранів «невідомої» війни в Анголі — Василя Гунька, 17 травня 1957 року народження (сина фронтовика Ігнатія Васильовича Гунька і вчительки Євдокії Федорівни), який упродовж останніх семи років добивається правди, щоб отримати статус учасника бойових дій. Він єдиний в Україні, який досі не визнаний державою учасником бойових дій в Анголі в період 1975–1979 років.

11 травня 1975 року 18-річного сільського юнака Василя Гунька призвали на строкову військову службу в 12-й окремий Гвардійський митавський полк Урядового зв’язку КДБ СРСР на посаду водія (військове звання — рядовий) в м. Нєсвіж Білоруської РСР.

19 серпня 1975 року в складі трьох військовослужбовців Гунько був відряджений у Мінськ, де пройшов спецпідготовку в навчальному центрі КДБ СРСР. Через чотири місяці у складі спецгрупи особливого призначення був відправлений у Москву.

В аеропорту «Шереметьєво» співробітники КДБ СРСР вилучили в особового складу групи військову форму, всі наявні документи і переодягли їх у цивільний одяг. 24 грудня 1975 року Василь Гунько у складі групи з шести військовослужбовців був відправлений літаком ІЛ-62 з Москви через Кубу в Анголу, де в той час велися бойові дії.

Там їх переодягли у форму ангольської армії, сформували спецгрупу, командиром якої був майор Єрмолаєв (позивний «Батя»), видали зброю і боєприпаси.

Радянські військові, які брали участь у бойових спецопераціях в Анголі чи інших африканських країнах, не мали при собі ніяких документів, що підтверджували їх особу.

Вони мали позивний, а в підборі взуття бійців спецназу був схований жетон із кодом (набір літер і цифр), за якими їх можна було б ідентифікувати у випадку тяжкого поранення, контузії, втрати свідомості, пам’яті чи загибелі. Головне, як жартували мої побратими-спецназівці, зберегти на нозі «черевик» (а не голову), де був схований жетон.

Військовим, які прибули в Анголу в 1975-76 роках, робили «макіяж» обличчя під колір шкіри місцевого населення, а на руки вдягали рукавички чорного кольору. Потім заводили в «ленінську кімнату», щоб вони висміялися, зняли підвищену емоційність і вже з серйозним виразом обличчя перебували серед військових Анголи.

Жити доводилося під відкритим небом, у палатках, землянках, остерігаючись не лише нападу диверсійних груп противника, а й мух цеце, кобр і скорпіонів...

Офіцери і солдати, які виконували свій «інтернаціональний обов’язок» в Африці, ніби й не існували, їх, як правило, не нагороджували медалями й орденами, про їхні подвиги не писала радянська преса. У військових квитках учасників африканських війн не було ніяких записів про відрядження на Чорний Континент, їх «не бачила» офіційна статистика.

«Якщо потрапите в полон,ми вас не знаємо»

Перед відправленням в африканські країни військове командування попереджало військовослужбовців: «Майте на увазі, якщо потрапите в полон, ми вас не знаємо, вибирайтеся самі, як зможете. Тримайтеся «легенди», що ви фахівці цивільних професій: інженери, механіки, моряки, пілоти цивільної авіації, будівельники, які прибули в країну на роботу. А краще — куля в голову...» Для «легенди» видавали документи прикриття, у яких значилися видумане прізвище і «цивільна професія».

Тих, кого відправляли в Анголу, «інструктували» ще жорсткіше: «Потрапите в полон до «юарівців» — вас викупають у сірчаній кислоті, а у «заїрців» будете плавати з крокодилами». І ніхто не відмовлявся від невідомого небезпечного спецвідрядження на Чорний Континент.

За офіційними даними, за час війни в Анголі в полон потрапив лише один радянський військовий (звільнений за дипломатичними каналами), за неофіційними — три. Були випадки, коли хлопці підривали себе гранатами, щоб не потрапити в полон.

Розшифрую, хто такі були в той час «юарівці» і «заїрці». Перші — це військові частини ПАР (російською — ЮАР), другі — військові частини, а також найманці Республіки Заїр (з 1997 року — Демократична Республіка Конго). Ці країни відкрито вторглися в Анголу і воювали на боці двох ангольських військово-політичних організацій ФНЛА (Національний фронт визволення Анголи під керівництвом Холден Роберто) і УНІТА (Національний союз за повну незалежність Анголи під головуванням Жонаса Савімбі) при підтримці США проти Радянського Союзу і Куби, які підтримували Народний рух за визволення Анголи (Партія праці — МПЛА) на чолі з президентом Нето.

Довгий час офіційна позиція керівництва Радянського Союзу була незмінною: в Анголі немає жодного радянського військовослужбовця! У 1989 році МЗС СРСР, відбиваючись від звинувачень Заходу про участь радянських військових у бойових діях в Африці, Азії і Латинській Америці, офіційно заявило, що «радянські військові радники в бо­йових діях за кордоном участі не беруть».

Тим часом лише по лінії 10-го Головного управління ГШ МО СРСР з 1975 по 1991 рік через Анголу пройшли 10 985 військових (генералів, офіцерів, прапорщиків, сержантів і рядових), 54 з них загинули. В Ефіопію за цей період було відправлено 11 143 радянські військовослужбовці. Думаю, що ця офіційна радянська статистика не є повною.

В особових справах абсолютної більшості радянських військових, які виконували «інтернаціональний обов’язок» в Анголі чи інших африканських країнах, ніяких записів або документів про проходження ними там служби не було.

Лише на особових справах старших офіцерів і генералів (і то не всіх) стояв, наприклад, штамп «Службове відрядження в НРА» або непримітний штамп із номером військової частини, за якою «ховалося» 10-те Головне управління ГШ МО СРСР, про що знали лише кадровики штабу.

Картки обліку заохочень і стягнень особового складу, які були відправлені в «африканське відрядження», були заборонені. Така конспірація пояснювалася міркуваннями таємності перебування радянських військових в африканських країнах.

Партійні організації і їхні збори називалися «профспілковими», комсомольські — «спортивними». Військові Анголи, які були обізнаними в цьому, жартували: «Радянські товариші дуже просунуті, у них навіть є воєнна профспілка».

Загиблих і померлих від поранень у цих «невідомих» африканських війнах оформляли як «померлих від природних причин» (інфаркт, інсульт, «тропічні» захворювання: жовта лихоманка або «нещасний випадок»). На обелісках похованих воїнів-інтернаціоналістів був стандартний напис: «Загинув при виконанні службового обов’язку».

Коли ж учасники ангольської війни почали звертатися у військові комісаріати, щоб отримати статус УБД, їм відповідали: «Вас там бути не могло!». Але ми там були... Свою участь у бойових діях в Африці потрібно було ще довести, проходячи не одне коло пекла вітчизняної бюрократії.

Поранення отримав,нагороди — ні

Рядовий Василь Гунько був водієм у складі спецгрупи особливого призначення КДБ СРСР. Перед Новим роком, в ніч із 27 на 28 грудня 1975 року, під обстрілом, під прикриттям військових Куби, з групою радянських військових зв’язківців Гунько брав участь у перевезенні і встановленні в міжнародному аеропорту в Луанді станцій урядового зв’язку. Операція була успішно виконана.

Під безпосереднім керівництвом полковника Василя Гавриловича Трофименка у перших числах січня 1976 року Василь Гунько у складі двох зведених груп, командиром однієї з яких був майор Єрмолаєв («Батя»), брав участь у бойовій спецоперації у провінції Кабінда.

У боях Гунько отримав поранення: 6 січня 1976 року в провінції Кванза — легкі осколкові поранення в голову та шию; 8 лютого того ж року в районі військового аеродрому Лобіто — два вогнепальні поранення: в нижню частину правої лопатки, а також поранення в праву ногу вище коліна з втратою крові; а за два тижні — 28 лютого — внаслідок прямого влучання в автомобіль заряду із гранатомета від вибухової хвилі Гунько отримав тяжку контузію і ураження голови з переломом кісток носа, лівої ключиці, вивихи правого плеча та правого тазостегнового суглобу, перелом виличної (дугової ) кістки голови з втратою свідомості (слуху, зору, мовлення) та великою втратою крові. Медичну допомогу Гуньку надавали кубинські лікарі у медчастині кубинських військ, що базувалась у Луанді. Під час лікування захворів гепатитом.

Зі слів командира групи майора Єрмолаєва, Василь Гунько за проявлену мужність і відвагу при виконанні бойових завдань був представлений до державних нагород — медалі «За відвагу» і ордена «Червона Зірка», які так і не отримав.

Подання десь «загубилися» в ін­станціях. Зауважу, що під час виконання «інтернаціонального обов’язку» в країнах Африки подання про нагородження досить часто не доходили за призначенням, «відкладалися в довгий ящик» або взагалі не розглядалися «на верху» (знаю по собі).

Представлення до нагород підписував начальник радянських воєнних радників і спеціалістів (з березня 1976 року ця посада офіційно стала називатися головний воєнний радник — друга за значимістю після посла) полковник Василь Трофименко, з яким я особисто знайомий і пам’ятаю його «африканську» бороду.

Він добре знав по службі свого тезку — водія Василя Гунька, який часто возив його на автомобілі у службових справах.

Наприкінці березня 1976 року, по завершенні лікування і виписці зі шпиталю, Гуньку стало відомо, що замість Трофименка в Анголу прибув генерал-майор Ілля Пономаренко, з яким він особисто не знайомий. Пономаренка ми називали «Пономарь» (родом він з Білорусі). Я бачив його пару разів, коли він був разом із полковником Трофименком.

Позивний у Трофименка був незвичний — показ середніх трьох пальців правицею, як нинішня символіка партії «Свобода». Наскільки мені відомо, родом він з Івано-Франківської області. Коли хтось приходив і показував цей знак, то ми знали, що ця особа від полковника Трофименка.

Не думав, що доля зведе мене з ним через 28 років — влітку 2004 року, під час президентських ви­борів. В Івано-Франківську на зустрічі з виборцями, серед яких були і ветерани війни в Афганістані, під час розмови саме через пароль Трофименка («тризуб із трьох пальців») ми і впізнали один одного.

У розмові він тепло згадував про свого «земляка — тезку Василя», який був у нього водієм в Анголі. Нас тоді було лише «два Василі-українці», жартома говорив уже генерал-майор Трофименко (якого я знав ще полковником). Він пригадав, що його «тезка Василь» був мовчазним і сміливим, брав з ним участь у бойових операціях, був декілька разів поранений, лікувався у кубинському госпіталі.

Пам’ятаю, як генерал Трофименко говорив, що він відправляв у Москву документи на нагородження «водія Василя» медаллю «За відвагу» і орденом «Червоної Зірки». На той час це був неординарний випадок, який засвідчував про неабияку мужність і відвагу, проявлені при виконанні бойового завдання. Трофименко бідкався, що не може знайти свого «тезку Василя», бо знав лише його позивний...

Хіба я міг тоді уявити, що через 13 років (у серпні 2017-го) водій Василя Трофименка — його тезка Василь — сам знайде мене. Він прийде в офіс Спілки офіцерів України (я тоді був заступником голови) по допомогу в отриманні статусу УБД! Мені було достатньо поставити Гуньку декілька запитань, щоб переконатися, що він дійсно був у Анголі в першій половині 1976 року.

Коли ми удвох почали пошук «його тезки» — Василя Трофименка, то дізналися, що «анголець-афганець», кавалер орденів «Червоної Зірки», «Червоного бойового прапора», «Жовтневої революції» генерал-майор Василь Трофименко в 2009 році відійшов у вічність. Світла йому пам’ять...

Повернення додому

Після виконання спецзавдань в Анголі Гунько у першій половині червня 1976 року літаком Ту-154 був відправлений з Луанди в Москву. Йому повернули документи, військову форму і направили у свою військову частину урядового зв’язку, де він був призначений на попередню посаду водія.

Після закінчення строкової військової служби Гунько не отримав від командування жодних документів про своє перебування у відрядженні в Анголі та про отримані поранення і контузію.

Видавати в той час такі документи або робити відповідні позначки у військовому квитку було суворо заборонено. Гунько неодноразово був письмово попереджений КДБ СРСР про нерозголошення інформації про перебування в Анголі.

У 2012 році Гунько звернувся у військовий комісаріат, де перебував на обліку, з заявою про надання йому статусу УБД, щоб вийти на пенсію у 55 років. І почалися його «ходіння по муках» — неодноразові звернення в різні військові відомства України, щоб отримати підтвердження перебування в Анголі та участь у бойових діях. Отримував відписки. З архівних установ Росії відповідей на звернення Гунька не було взагалі, оскільки у 2014 році почалася російсько-українська війна.

«Чому ти сюди прийшов?»

Ветерану ангольської війни Василю Гуньку у київському військовому комісаріаті сказали: «Ти не наш! Чому ти сюди прийшов? Іди в СБУ». А чиновник юридичного відділу комісаріату цинічно зауважив ветерану: «Не факт, що ти отримаєш статус УБД, навіть, якщо матимеш довідку з архіву ФСБ РФ»... СБУ, в свою чергу, відправила Гунька в МО України. Так і «футболять» ветерана ангольської війни понад сім років!

Через незалежні від Гунька причини він не має можливості отримати документи, що підтверджують його участь у бо­йових діях в Анголі, які зберігаються в архіві ФСБ РФ (колишнє КДБ СРСР) або можуть бути в архіві СЗР РФ (колишнє ПГУ КДБ — зовнішня розвідка) чи в архіві Федерального агентства урядового зв’язку та інформації при президенті РФ, куди він неодноразово звертався, але відповіді так і не отримав.

Водночас факт перебування Гунька в Анголі та участь його в бойових діях підтвердили чотири учасники бойових дій у цій країні (їхні заяви завірені нотаріально). Слава Богу, ветерани ще живі! Міжрегіональна громадська організація «Союз ветеранів Анголи України», членом якої є Гунько, визнала його ветераном війни в Анголі й видала йому посвідчення.

У листопаді 2010 року Союз ветеранів Анголи Російської Федерації, у зв’язку з 35-ю річницею незалежності Анголи, запросив Василя Гунька як учасника бо­йових дій в Анголі на урочисті заходи, які проходили в Москві, де йому вручили медаль «Учаснику локальних конфліктів. Ангола».

14 листопада 2015 року Союз ветеранів Анголи України на заходах із нагоди Дня ветеранів Анголи та 40-ї річниці незалежності Республіки Ангола нагородив Гунька як ветерана війни в Анголі грамотою «за ратні і трудові заслуги та самопожертву при виконанні службового обов’язку...».

На сьогодні факти перебування Василя Гунька у відрядженні в Анголі у період із грудня 1975 року по червень 1976 року, участь його в бойових діях і отримання поранень є встановленими! Кілька громадських організацій України — «Союз ветеранів Анголи України», «Спілка ветеранів війни» і «Товариство ветеранів розвідки ВМФ» — звернулися в Комісію МО України з клопотанням визнати Василя Гунька ветераном війни, учасником бойових дій на території Анголи.

За наявності висновку спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи та нотаріально засвідчених свідчень чотирьох очевидців, які підтверджують, що Василь Гунько був у Анголі, брав участь у бойових діях, під час яких отримав поранення і контузію, комісія МО України мала всі підстави визнати його учасником війни на території Анголи і надати йому статус УБД. Проте в липні цього року комісія МО України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій і учасниками війни проігнорувала зазначені документи і відмовила Василю Гуньку в наданні статусу УБД на території Анголи.

Бездушність, черствістьі бюрократизм

Я вивчив документи, які були надані комісії, і зміст витягу з протоколу її засідання. Як правник (кандидат юридичних наук, народний депутат 2-6 скликань) зауважу, що комісія необґрунтовано і незаконно відмовила Гуньку в наданні статусу УБД.

Протокол був складений лише на підставі виступу заступника голови комісії Яцино О. В., який не ознайомив членів комісії зі змістом документів, які підтверджують участь Василя Гунька в бойових діях на території Анголи, а лише заявив, що «...до переліку документів залучено покази чоти­рьох свідків громадян: Сотниченка В. М., Машкова О. М., Олексюка Г. Л. та Колоярцева О. Я., які є учасниками бойових дій на території Анголи...» і що «зазначені свідки не проходили службу в одній військовій частині (спецгрупі) разом із заявником».

Це правда — вони не проходили військової служби в одній частині, тому що в Анголі ніколи не було жодної стройової військової частини Радянського Союзу!

Крім того, Яцино не повідомив комісії, що всі четверо очевидців засвідчили ту найголовнішу обставину, що вони бачили водія Василя Гунька і розмовляли з ним саме у той час, коли він перебував у першій половині 1976 року на території Анголи, де йшла війна, і що їм відомо, що Гунько брав участь у бойових діях. Для цього необхідно було лише зачитати ці свідчення!

Наприклад, гвардії лейтенант Володимир Сотниченко, командир взводу мінометно-артилерійської батареї, у період із вересня 1975-го по квітень 1976 року був у спецвідрядженні в зоні бойових дій в Анголі. Сотниченко засвідчив, що в лютому 1976 року в порту міста Луанда він мав контакт зі спецгрупою, у складі якої був водій Василь Гунько, з яким він мав розмову.

Гаяз Олексюк заявив, що в період із 9 по 14 квітня 1976 року він перебував у порту міста Луанди (Ангола), на теплоході «Капітан Шанцберг», з якого розвантажували зброю. У порту він спілкувався з водієм автомобіля Василем Гуньком, який перебував на строковій військовій службі і в складі спецгрупи брав участь у бойових діях на території Анголи.

Олександр Колоярцев засвідчив, що з квітня 1976-го по липень 1977 року він працював у НРА штурманом літака, який забезпечував бойову діяльність військ. Саме у квітні 1976 року в Луанді, в секторі військового аеродрому, на стоянці літака він мав розмову зі спецгрупою, у складі якої був водій Василь Гунько.

«Під час нашого спілкування Гунько сидів за кермом автомобіля у військовій формі. Під час розмови з’ясувалося, що ми земляки», — зазначив Колоярцев,

Олег Машков стверджує, що в період з 10 травня 1976-го по 16 квітня 1977 року він працював у НРА спеціалістом із технічного обслуговування літаків і забезпечував бойову діяльність військ.

У травні 1976 року на військовому аеродромі Луанди, в секторі ангарів для розташування літаків, у нього була зу­стріч із спецгрупою, яка була на військовому автомобілі, за кермом якого у військовій формі перебував Василь Гунько. Після розмови з ним з’ясувалося, що водій Гунько — з України, проходить строкову військову службу і брав участь у бойових операціях, зазначив Машков.

Комісія також не врахувала документи, які були додані до заяви та опосередковано підтвер­джують участь Василя Гунька в бойових діях на території Анголи.

Зокрема, комісія не взяла до уваги висновок спеціаліста у галузі судово-медичної експертизи від 21 березня 2018 року, згідно з яким рубці на тілі Василя Гунька є наслідком загоєння ран, які виникли внаслідок розривної дії снаряду, могли бути спричинені в 1976 році. 

Комісія не повідомила Гунька про час і місце розгляду його заяви, не запросила на своє засідання ні його, ні свідків, не дослідила належним чином подані ним докази. Хочеться запитати членів Комісії: «А ви були на війні в Африці або Афганістані?».

«Своїх не кидаємо!».

Я звернувся з листом до міністра оборони України Андрія Тарана з проханням повторно розглянути заяву Василя Гунька і з урахуванням поданих ним документів надати йому статус ветерана війни — УБД на території Анголи. Сподіваюся, що генерал-лейтенант Андрій Таран не буде байдужим до долі ветерана і справедливість буде відновлено. 

Можливо, Василь Гунько після стількох років поневірянь і знущань махнув би на все це рукою і перестав добиватися правди. Але отримані поранення, контузія все частіше нагадують про себе.

Потрібні кошти на ліки і стаціонарне лікування. Статус УБД дає певні соціальні пільги. Пенсія у ветерана — 3300 гривень. Після повернення з армії Гунько весь час працював водієм. Останні десять років перед виходом на пенсію через погіршення здоров’я трудився механіком — водієм лікарі заборонили працювати.

Якщо ж комісія МО України повторно відмовить Василю Гуньку в наданні статусу УБД в Анголі, звернемося в суд, аби справедливість була відновлена. Адже принципом життя спецназу воїнів-інтернаціоналістів завжди було і є: «Своїх не кидаємо!».

Із 45-ю річницею Незалежності, далека, але близька серцю Анголо! З Днем ветерана Анголи, дорогі мої побратими-ангольці!

Viva Angola! Слава Україні!

 

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО
(Trovao — Trueno), Герой України,
кавалер ордена ООН «Діяння на благо народів», генерал-лейтенант, воїн-інтернаціоналіст
Присвячую бойовим побратимам —
воїнам-інтернаціоналістам.
(До 45-річчя незалежності
Республіки Ангола)