Крім тополі і калини, сало — символ України: полтавські підприємці торгують найдорожчим стратегічним продуктом
«Найдорожче сало в Україні» — це такий собі їстівний «сувенір», який придумали Віталій та Марина Мостові з Полтави. >>
Містер Щастя: комп’ютер і олівець у зубах — усе, що потрібно хлопцю з ДЦП для творчості
21.10.2020
Володимир із земляком — відомим фотохудожником із Кобеляк Костянтином Бобрищевим. (Фото автора та Костянтина БОБРИЩЕВА.)
21-річний Володимир Малуха із селища Білики Кобеляцького району від народження хворіє на дитячий церебральний параліч, внаслідок чого прикутий до інвалідного візка («Гепа в кріслі — спосіб життя», — так він жартує над самим собою в одній зі своїх проб пера). Через це все життя для нього — суцільна боротьба.
Не в змозі самостійно пересуватися, середньої школи тямущий хлопчина не відвідував — навчався вдома за індивідуальною програмою і в підсумку отримав золоту медаль.
А ще він пише реп, причому як тексти, так і музику. Із чого розпочалося це захоплення, розповідає сам Володимир:
«У мене, вважай, уся родина творча. Зокрема, мама пише вірші, дідусь малює. Від них ці таланти, мабуть, передалися й мені. У дитинстві я почав малювати, пробував писати дитячу поезію, казки. А якось до мене навідалися місцеві хлопці й запропонували послухати реп у виконанні Ярмака, музичного гурту «АК-47». Після цього й сам почав писати реп-тексти. Але ж реп — це не тільки ритмічна поезія, тут не обійтися без музики. Постало питання: а як писати музику? У мене ж не було навіть комп’ютера...»
«У моїй голові весь час звучить музика»
Виручив мамин старенький ноутбук. В інтернеті хлопець знайшов навчальні програми для майбутніх композиторів — отак із їх допомогою й почав освоювати музичне ремесло.
«Нотною грамотою на ту пору взагалі не володів — і це ускладнювало навчання. Довелося за допомогою інтернету освоювати і її. Тепер багато хто стверджує, що в мене вже народжуються цілком непогані мелодії, — хвалиться наполегливий парубок. — Можна сказати, у моїй голові увесь час звучить музика. А от пишеться мені найкраще вночі, оскільки я «сова»: буває, творю й до 4-ї, і до 5-ї години ранку».
Бабуся Володимира — Наталія Войткевич — пригадує, що, аби підтримати захоплення онука музикою, якось запросили додому вчителя музики: «Ну, звичайно ж, у Володі практично не працюють не тільки ноги, а й руки, тобто навіть простий рух для нього є складним для виконання. То вчитель, подивившись на таку безрадісну картину, тільки руками розвів: «Який із нього музикант? Що тут вдієш? Нічого не вийде». Але, як бачите, таки вийшло».
У цьому, за словами Володимира Малухи, значну роль відіграв один інтернетівський друг — доволі цікавий репер Ілля «Танк» Шилов. Якось житель Біликів написав йому повідомлення в соцмережі про те, що слухає його реп і є поціновувачем його творчості. Репер відповів — отак і зав’язалося це знайомство.
«Я розповів Іллі, що також є композитором-початківцем. А він, у свою чергу, попросив скинути якусь музичну композицію — описує деталі спілкування Володимир. — Звичайно, на ту пору мої музичні твори були іще слабенькими, але Ілля, аби «не обламати» мене, ні словом про це не обмовився. На Новий рік він надіслав мені тепле відеопривітання.
Допомагав і матеріально: підкинув кошти на студійні колонки, навушники. Завдяки цим пристроям моя музика набула зовсім іншого звучання. Коли торік надіслав на суд Іллі свої нові твори, він не лише похвалив мене, а й замовив одразу 10 треків. І навіть скинув передоплату в розмірі 150 доларів.
Це мене підбадьорило, адже давно мріяв вийти на якийсь заробіток. Практично на одному подиху десь за місяць написав вісім мелодій. Двох завершити не встиг, оскільки мій старенький ноутбук, що давно вже на ладан дихав, урешті-решт «гавкнув».
Оскільки в родини Володимира (його мати працює в Ліщинівському психоневрологічному будинку-інтернаті, а дідусь із бабусею — пенсіонери) особливих заощаджень немає, хлопцеві не лишалося нічого іншого, як написати пост у «Фейсбуці» про те, що йому конче потрібен комп’ютер, бо без нього він зовсім безпомічний — нічого не може робити.
Відтак на нову техніку скинулися люди з усіх усюд — кошти надсилали не лише з України, а навіть зі Швейцарії, Канади. Завдяки цим пожертвам у Володимира Малухи і з’явився новенький комп’ютер, який він наразі налаштовує й до якого потроху призвичаюється.
«Я ж рукою не можу взяти комп’ютерну мишку, бо руки мене не слухаються, тому натискаю на чутливий елемент або сенсор носом — отак і керую електронним пристроєм. А текст набираю в такий спосіб: беру в зуби олівець або ручку й натискую на клавіші клавіатури. Суто технічно це не так уже й складно», — запевняє Володимир, хоч у мене це твердження викликає великі сумніви.
Усе життя Володимира Малухи — суцільна боротьба.
«Головне — знайти першу ноту»
Загалом, як стверджує композитор-початківець із Біликів, у нього вже понад 300 «мінусівок» — він свідомо збирає їх із самого початку. Звісно, вони різного рівня. Володимир ділиться, що час від часу прослуховує свої старі роботи, аби порівняти їх із новими й таким чином відчути творче зростання, що його надихає.
«До речі, спілкуюся з допомогою інтернету з іще одним професійним музикантом та звукорежисером Сергієм Баликом, котрий понад 20 років проживає в Німеччині, має там чотири професійні студії, дуже розуміється на музиці. Він іноді вказує на мої помилки, що для мене як самоука дуже важливо», — наголошує Володимир Малуха.
Відповідаючи на запитання, чи є в нього якісь секрети творчості, життєрадісний і весь час оптимістично налаштований Володимир посміхається: «Головне — знайти першу ноту. Буває, напишу її, потім слухаю звук кілька секунд, далі піднімаю його на півтона вище — і отак шукаю ноту, що відповідає моєму настрою. Коли знаходжу, далі все йде як по маслу».
Талановитого хлопчину, безпосереднього та щирого, уже встигли полюбити журналісти. Володя зізнається, що навіть звик до такої уваги й не боїться їхніх запитань та телекамер. А зйомки в телепередачі «Стосується кожного» узагалі сприймає як цікаву пригоду у своєму здебільшого одноманітному житті.
«Спочатку знімальна група, приїхавши до Біликів, три дні знімала мене тут, удома, — відтворює хід подій Володимир Малуха. — Потім у Києві, куди я прибув із групою підтримки: мамою, бабусею, двоюрідною сестрою й моєю колишньою вчителькою, телевізійники влаштували для мене справжній сюрприз: я побував у професійній студії, якої наживо ніколи в житті не бачив. Більше того, у цій студії записали трек «Запам’ятай одне: я тебе кохаю».
Це мій авторський текст, щоправда, музику до нього створили свою, бо я написав «мінусівку» до цих слів іще три роки тому — на ту пору навіть музичної грамоти не знав. Наступного дня відбувалися зйомки програми в телевізійній студії, де були присутні кілька гостей, зокрема співак Олександр Кривошапко, члени рок-гурту The Hardkiss, музичний продюсер Юрій Фальоса. Таким чином, я мав змогу поспілкуватися з відомими особистостями, почути від них поради.
Усі вони тепер серед моїх «фейсбучних» друзів. Був іще один сюрприз, на який я аж ніяк не очікував: телевізійники зв’язалися з Іллею Шиловим, котрий нині тимчасово живе в Голлівуді, на той час там була четверта година ранку, попри це, він вийшов на зв’язок у «Скайпі». Тож я був дуже вражений. Та й на цьому сюрпризи не закінчилися, бо потім мій трек прозвучав у виконанні репера Вови зі Львова. І знову я був просто шокований. Аж тут із-за лаштунків вийшов сам реп-виконавець...»
Окрім усього, за словами Володимира, Юрій Фальоса пообіцяв вирішити наболіле питання з ходунками (їх виготовляють аж в Італії), аби парубок міг самостійно хоч якось пересуватися.
«У мене торік зламався електричний візок, тож от уже цілий рік гуляю тільки в тому разі, якщо хтось із місцевих хлопців згадає про мене й забере, а так сиджу вдома», — пояснює головний герой цього матеріалу.
А ще, як уже згадувалося, він мріє про постійний заробіток, аби не бути тягарем для рідних людей.
«Принаймні я все для цього роблю: розвиваюся, працюю над собою, — зазначає. — І як-не-як уже маю замовлення на написання треків. Іще дуже хотілося б бодай одну кімнатку переобладнати під студію. Бо ця кімната в хаті дідуся й бабусі, в якій нині пишу музику, узагалі для цього не придатна. І це просто диво, що я все ж якось примудряюся це робити».
