Від Миколи Амосова до Олеся Гончара: що бажали Києву діячі, які отримали медаль «1500 рокiв Києву»

20.10.2020
Від Миколи Амосова до Олеся Гончара: що бажали Києву діячі, які отримали медаль «1500 рокiв Києву»

Як тебе не любити... (Фото з сайта bykvu.com.)

Вiдкрив поштову скриньку i витяг папiрець iз такою пропозицiєю: «Колекцiонер київської старовини купить дорого медаль «1500 рокiв Києву». Далi — низка телефонiв.
 
Набираю перший-лiпший, запитую: «Скiльки даєте за медаль?» Вiдповiдь: «Якщо чиясь — 46 гривень, якщо ж ваша, та ще й із посвiдченням — 146 гривень».
 
Чи розумiв цей «колекцiонер», як спаплюжить вiн пам’ять найкращих iз кращих — тих, кому 8 червня тепер уже далекого 1982 року голова Київського мiськвиконкому Валентин Згурський i секретар мiськвиконкому Василь Зернецький в урочистiй обстановцi — на спецiальнiй Ювiлейнiй сесії — вручили цю пам’ятну нагороду?..
 
За традицiєю, кожен, отримавши медаль, пiдходить до мiкрофона, висловлюючи побажання Києву, тi побажання, якi не втратили актуальностi й сьогоднi, коли столиця готується обрати нового очiльника мiста (почеснi звання, титули й посади нагороджених подано на дату їх вручення).
 
Микола Амосов, Герой Соцiалiстичної Працi, академiк АН УРСР, лауреат Ленiнської i Державної премiй СРСР, науковий керiвник клiнiки серцевої хiрургiї:
 
— Я приїхав до Києва 30 рокiв тому i через це, напевно, ще не можу вважатися корiнним киянином. Проте Київ став для мене найрiднiшим мiстом пiсля мого Череповця Вологодської областi, де я народився. Але саме в Києвi я змiг зробити найбiльше цiнного i потрiбного для людей, а також i для себе: тут я став справжнiм хiрургом, хоч почалося це ще в Брянську. І саме в Києвi я створив клiнiку, в якiй роблять за рiк пiвтори тисячi операцiй на серцi.
 
Неважко зрозумiти, як мiцно й глибоко це пов’язує мене з дорогим мiстом i його людьми, що так високо оцiнили мою скромну працю, про що свiдчать високi та почеснi звання, у тому числi й сьогоднiшнє, i це змушує мене працювати зi ще бiльшою вiддачею.
 
Люба моєму серцю краса київських пейзажiв, неповторну чарiвнiсть яких становлять сади та парки, бульвари та сквери, зелене намисто каштанiв, тополь, лип. Я побував у багатьох мiстах свiту, об’їздив майже тридцять країн, але кращого мiста, нiж Київ, я не бачив.
 
Для мене  як лiкаря мiрилом ставлення до рiдного мiста є цiннiсть життя людини, тож у майбутньому Київ уявляється менi як мiсто здоров’я, i вже зараз я виразно бачу нашу новозбудовану клiнiку, обладнану за останнiм словом медичної технiки, що дало б змогу довести кiлькiсть операцiй до трьох тисяч пацiєнтiв на рiк, переважна бiльшiсть з яких повернеться до життя i творчої працi. Цьому значною мiрою сприятиме кiбернетика, яка теж постає перед моїми очима як дiєвий медичний засiб.
 
Якщо ж вiдкинути суто медичний аспект, то Київ майбутнього я бачу мiстом, усi громадяни якого життєрадiснi, бадьо­рi, добре натренованi завдяки регулярним вправам iз фiзичної культури та спорту. Кияни ввижаються менi найщасливiшими у свiтi, громадянами-творцями, тож Київ — це мiсто майбутнього. Воно, звичайно, з часом змiниться, але завжди буде iндивiдуально неповторним, пам’ятатиме i шануватиме свою iсторiю. Майбутнiй Київ буде ще кращим, нiж сьогоднi, мiстом-пам’яткою старовини, мiстом-садом, мiстом здоров’я i творчої працi.
 
Олесь Гончар, Герой Соцiалiстичної Працi, академiк АН УРСР, лауреат Ленiнської i Державної премiй СРСР, Державної премiї УРСР iм. Т. Г. Шевченка, письменник:
 
— Чим менi дорогий Київ? Улiтку 1941-го в напрямку Києва мчали ешелони з харкiвськими студентами-добровольцями. Багато хто з нас тодi нiколи Києва не бачив i вважав, що ось нарештi буде нагода помилуватися його дивною красою. На станцiї «Дарниця» нас уперше бомбили. За кошмаром нiчного бомбардування ми так i не змогли побачити нашу золотоверху столицю, праматiр мiст руських.
А далi довелося  менi боронити Київ і бути пораненим на одному з тих палаючих рубежiв, де нашi мужнi воїни до останнього стримували навалу фашистської броньованої орди. Тож чи треба говорити, як дороге тобi мiсто, що за нього пролита кров, мiсто, що стало для тебе рiдним, де ти вiддаєшся вже стiльки рокiв улюбленiй працi? Київ для мене — це й «Прапороносцi», що вперше тут побачили свiт, i «Людина i зброя», i «Тронка», й «Циклон», i «Берег любовi»...
 
Не можу надивитися на святi київськi пагорби у веснянiм цвiтiннi чи в осiннiх багрянцях, на пам’ятки багатющої нашої iсторiї i звитяги народної, що втiлились i в Золотих воротах, i в стiнах святих Софiї та Лаври.
 
А ще дороге для мене це мiсто тим, що стiльки зустрiв тут чудових незабутнiх людей, чиї iмена стали гордiстю нашої культури, — Рильський, Яновський, Сосюра, Головко, Малишко, Бучма, Петрицький, Галина Кальченко — це ж усi нашi кияни, це тi, кого ми й нинi почуваємо, як живих, яких от-от зустрiнеш серед прекрасних киян.
 
А кого залишать байдужими золоте гроно старовинних бань, архiтектурнi шедеври Растреллi, люстри травневих каштанiв, стрункi квартали Лiвобережжя? Усе це — образ нашого мiста, де сива давнина й новiтнi творiння поєдналися гармонiйно, радуючи людину, тiшачи її зiр, пробуджуючи високi почуття.
 
У майбутньому Київ хотiлося б бачити таким, яким вiн є, та тiльки ще, ясна рiч, кращим, досконалiшим в усьому. Хочеться, щоб нiчим не порушувалася його архiтектурна цiлiснiсть, вiкова гармонiя природи й рукотворних дiянь людських. До лиця буде мати Києву ще бiльше яскравих квiтiв, ще бiльше привiтних усмiшок, мелодiйних пiсень, талановитих книг. І талановитих людей.
Борис Патон, двiчi Герой Соцiалiстичної Працi, академiк, президент Академiї наук УРСР, лауреат Ленiнської i Державної премiй СРСР:
 
— У ставленнi до свого мiста я, мабуть, нiчим не вiдрiзняюся вiд будь-якого «старого» киянина. Я назавжди закоханий у красу Києва, тут народився, вчився, з Києвом пов’язанi мої першi кроки в науцi. Тут стало зрозумiлим почуття великої вiдповiдальностi перед Батькiвщиною у вирiшеннi великих винаходiв державної ваги, адже тiсний зв’язок науки з виробництвом став магiстральним завданням моїм i моєї сiм’ї. Пошлюся на конкретнi приклади.
 
1934 року мiй батько, Євген Оскарович Патон, заснував у системi Всеукраїнської академiї наук Інститут електрозварювання, який одразу ж став в авангардi науково-технiчного прогресу, без нього ми не досягли б таких вражаючих успiхiв в iндустрiалiзацiї країни.
 
Та от, прийшла вiйна. І серед iншого (не побоюся цих слiв) країну врятувало електрозварювання: розробленi нами зварювальнi автомати АСС i САГ запровадженi в цехах евакуйованого Харкiвського тракторного заводу, який перейшов на випуск танкiв, збiльшили продуктивнiсть працi у шiсть (!) разiв. Якщо фашистська Нiмеччина, спираючись на мiлiтаризовану економiку поневолених країн Європи, постачала фронту 800 танкiв на рiк, то ми, запровадивши автоматичне зварювання танкової бронi, поставили фронту двi тисячi бойових машин.
 
Та от перемога, наш iнститут повернувся у вщент зруйнований Київ. Насамперед треба було з’єднати обидва береги Днiпра, що на них розкинувся Київ. І тут мiй батько — академiк Патон — залишив по собi рукотворний пам’ятник — цiльнозварювальний мiст небаченої довжини — 1 тисяча 543 метри, в якому майже 11 тисяч зварних швiв! Мiст проєктувався в єдиному екземплярi, а сталося так, що iнститут закидали замовленнями, що змусило колектив «варити» такi ж мости для Волги, Неви, Москви-рiки, Дунаю.
 
Пiсля того як у 1962 роцi мене обрали президентом Академiї наук УРСР, коло моїх наукових iнтересiв значно розширилося, вийшло за межi електрозварювання, вiдтак з’явилася можливiсть зробити бiльше для рiдного мiста, i я гордий iз цього.
 
Хочеться, щоб швидке зростання i забудова Києва не позначилися негативно на його природнiй красi, неповторних пам’ятниках iсторiї та архiтектури, його квiтучiй рослинностi, чистотi навколишнього середовища. І головне: хай i надалi мiсто розвивається як великий науковий центр.
 
Наталя Ужвiй, Герой Соцiалiстичної Працi, лауреат Державної премiї СРСР, народна артистка СРСР:
 
— Театр — моє життя. А Київ — мiсто, в якому я, двадцятирiчною, вперше вийшла на професiйну сцену, в якому почалася моя дружба з такими видатними дiячами мистецтва, як Лесь Курбас, Іван Мар’яненко, Гнат Юра, Юрiй Шумський, Амвросiй Бучма, Мар’ян Крушельницький, Олесь Сердюк, Дмитро Мiлютенко, Валентина Чистякова.
 
Київ... Коли я чую це слово, хвилююсь душею, не намилуюсь ним. Я сказала театр — моє життя, можу сказати, що й Київ — моє життя: тут я зустрiла Євгена Пономаренка, який став моїм другом, першим партнером на сценi, супутником у життi. Тут, у Києвi, до мене прийшло визнання глядачiв, i я вiдчуваю цю повагу до себе не тiльки як до актриси театру й кiно: у Києвi розпочалася й моя громадська дiяльнiсть.
 
Київ... Менi дорогi кожна твоя тополя, кожен каштан, кожна трепетна гiлочка в парку, так само до болю дорогi менi неповторна краса днiпровських круч, переплетiння вулиць, золотi банi соборiв, привабливе свiтло нових житлових масивiв.
 
У Києвi я знайшла свою особисту любов, а в знаменитому театрi iменi Івана Франка — своє професiйне щастя, на сцену якого впродовж 60 рокiв я виносила улюбленi образи. Це велика радiсть для мене, i хочеться думати, що глядач радiв разом зi мною.
 
Окремо — про киянок. Із давнiх-давен, iз часiв княгинi Ольги, вони в нас прекраснi, славнi красою, розумом, благородством.
 
А в майбутньому дуже хочеться, щоб люди, якi змiнять нас, бачили Київ у всiй його сьогоднiшнiй i грядущiй красi. Рости, наше мiсто, покращуйся, вiдкривай дверi нових театрiв, аби день за днем множилися поколiння закоханих у театр глядачiв.
 
Олег Антонов, Герой Соцiалiстичної Працi, академiк АН УРСР, лауреат Ленiнської i Державної премiй СРСР, Дер­жавної премiї УРСР, генеральний авiаконструктор:
 
— Моя професiя — найкраща у свiтi — створення лiтакiв. Новий сучасний лiтак конструюють на межi можливого й неможливого, в безперервному пошуку оптимальних рiшень. Лiтаки створює великий колектив, тож конструктори, якi зiбралися у моєму КБ «Антонов», — це низка талановитих людей, що шукають i висувають iдеї, розв’язують проблеми, якi ще вчора здавалися нерозв’язними.
 
Отак, завдяки невпинному пошуку, ми створили лiтаки свiтового рiвня — «Антей», «Руслан», а з «Мрiєю» сталося «неподобство» — її запросили на представницький авiасалон Ле Бурже, поблизу Парижа, але дуже скоро лiтак повернувся на наш заводський аеро­дром. Рiч у тiм, що в Ле Бурже не знайшлося злiтно-посадкової смуги, здатної прийняти повiтряний лайнер, який може взяти на борт кiлька танкiв.
 
Хочу сказати й про таке: на жаль, час, коли конструктор сам випробовував свої лiтаки, минув. По-доброму заздрю братам Райт, Луї Блерiо, Антонi Фонкеру та iншим конструкторам-авiаторам, якi самi пiднiмали в повiтря свої творiння.
 
Не можу не згадати й юного Сергiя Корольова, який, будучи студентом КПІ, сам будував i сам випробовував свої планери. Щодо мене, то менi доводиться задовольнятися польотом, сидячи на мiсцi другого пiлота, i я вiдчуваю нестримний потяг перетворитися на першого пiлота, аби сiсти за штурвал i вiдчути, як гiгантська машина пiдкоряється тобi. І коли чую популярну пiсню «Если б ты знала, если б ты знала, как тоскуют руки по штурвалу», то мало не плачу, бо ця пiсня — про мене.
 
Справдi, нiякi рапорти й доповiдi, нiякi схеми, дiаграми, розрахунки не можуть замiнити неповторне вiдчуття того, хто власноруч веде власну машину.
 
Але поки що доводиться пiднiмати в небо «Бджiлку» — мiй особистий лiтак. Тут штурвал у моїх руках, i я дивлюся згори на мiсто, яке справляє чарiвне враження: на лiвому березi Днiпра, де ще зовсiм недавно були самi лише пiски, тепер виросла Київська Венецiя — Русанiвка.
 
А ось пряма, наче стрiла, магiстраль — Брест-Литовський проспект. Дивлюся на нього i не впiзнаю — майже зруйнований по вiйнi, проспект збагатився цiлим каскадом свiтлих багатоповерхових будинкiв, а зелень заливає його, проривається мiж будинками, кучерявиться у скверах i парках.
 
Трохи далi виблискує дзеркалом Днiпро, яким мчать судна на пiдводних крилах, а пляжi вкритi засмаглими тiлами тисяч вiдпочивальникiв.
 
Мiсто здорового психологiчного та фiзичного клiмату, гарне, впорядковане, зразкове — таким уявляється менi Київ у недалекому майбутньому.
 
Євгенiя Мiрошниченко, спiвачка, народна артистка СРСР:
 
— Кожна людина прагне вiдшукати в життi своє щастя. Особисто я знайшла його в Києвi: приїхавши сюди п’ятнадцятирiчною дiвчинкою, я одразу закохалася в його неповторну красу. Крiм того, в Києвi я знайшла свiй театр, а кияни щедро подарували менi свою любов. Менi радiсно було працювати з такими видатними майстрами оперної сцени, як Іван Паторжинський, Борис Гмиря, Зоя Гайдай, iз багатьма iншими знаменитостями.
 
І хоча де б я спiвала — в оперних чи концертних залах Італiї та Америки, Францiї та Канади, Іспанiї та Куби, всюди вiдчуваю пiдтримку моїх наставникiв, а також пiдтримку моїх землякiв-киян, тепло i силу рiдної землi. І це наснажує мене, бо коли в залi сотнi людей затамувавши подих слухають мене, слiдкують за кожним рухом, мене переповнюють незвичайнi почуття, iм’я яким — щастя, гордiсть за нашу українську культуру.
 
Київ невiддiльний вiд мого життя, вiн увiйшов у мене фiзично i духовно, вiн безмежно дорогий менi, як рiдний дiм, як Батькiвщина. Усi радощi юностi та зрiлого вiку — в особистому життi й творчостi — дав менi Київ, у Києвi я пiзнала щастя материнства.
 
Хочеться, щоб наше прекрасне мiсто в майбутньому було таким же неповторним, як i сьогоднi, адже Київ за довгi роки вже виробив свiй стиль, характер, неповторнi риси — оригiнальну неповторну архiтектуру, яка вдало поєднується з природним ландшафтом.
 
Хочу, щоб у нашому мiстi було бiльше монументальних споруд, якi б звеличували українця, його силу i духовну красу. В мене немає сумнiву: в майбутньому Київ буде ще прекраснiшим, а кияни — ще щасливiшими.
 
Василь Бородай, скульптор, народний художник СРСР i УРСР, дiйсний член Академiї мистецтв СРСР та Академiї мистецтв УРСР, депутат Верховної Ради УРСР:
 
— Пiвторатисячний ювiлей Києва — то справдi велике свято. І я гордий iз того, що напередоднi на мальовничому березi Днiпра було урочисто вiдкрито мiй пам’ятник нашим славним предкам Кию, Щеку, Хориву i сестрi їхнiй Либедi.
 
Якщо ж озирнутися назад, то сьогоднi киян i гостей мiста неодмiнно познайомлять iз пам’ятником Лесi Українцi, що в Марiїнському парку, Батькiвщинi-Матерi бiля музею Великої Вiтчизняної вiйни i з багатьма iншими моїми витворами, якими пишаюсь по праву.
 
Але в кожного скульптора неодмiнно знайдеться щось настiльки значуще, що сам митець назве «справою всього життя». Особисто для мене справою всього життя стало спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку в Нью-Йорку.
 
Цю iдею висунули такi вiдомi американцi українського походження, як професор Юрiй Старосольський i доктор Смаль-Стоцький. Нiхто з американських президентiв, до яких зверталися названi особи, iдею спорудження пам’ятника на американськiй землi не вiдхилив, але справа зрушила з мiсця лише тодi, коли до США мав прибути радянський лiдер Микита Хрущов.
 
В Америцi є багато талановитих скульпторiв, але iнiцiатори вирiшили запросити скульптора з України, де народився i творив Шевченко. Я тут же отримав письмове запрошення вiд постiйного представника УРСР в ООН Леонiда Кизi, який i показав менi вiдведене для пам’ятника мiсце, до речi, неподалiк будинку ООН.
 
Перш нiж узятися до роботи, довелося зламати низку стереотипiв. Найголовнiший: чомусь вважали правильним на полотнах i скульптурi зображувати Шевченка лiтньою людиною з лисою головою та високим чолом в убогому селянському вбраннi. Я ж виходив iз того, що Шевченко був академiком i носив так звану крилатку — модне вбрання дворян i рiзночинцiв тих часiв. Таким вiн i вийшов у мене — молодий, енергiйний, спрямований у майбутнє...
 
І от урочисте вiдкриття. Американець українського походження Теодор Царик у газетi «Уоллстрiт джорнел», яка публiкацiю про Шевченка подала українською, зазначав: «Тут було близько ста тисяч народу — зi Сполучених Штатiв, Канади, Австралiї, Європи та навiть з Африки. Усi були в одностайному захватi, i це пiдсилювало почуття бути українцем у вiльнiй країнi — Америцi».
А ось оцiнка найвищих посадових осiб. Вiце-президент Лiндон Джонсон: «Нам випало велике щастя вiдкрити пам’ятни Тарасу Шевченку, який дав моральну силу в боротьбi з тиранiєю. Сам факт наявностi у США такого пам’ятника запалюватиме новий рух свiту за незалежнiсть i свободу всiх пригноблених нацiй».
 
Президент Дуайт Ейзенхауер: «Шевченко був бiльше, нiж українцем. Вiн є державним мужем i громадянином свiту, а також вiн був бiльше, нiж поетом, — вiн сприймається свiтом як безстрашний борець за права i волю людей».
 
Із причин вiку я не можу поїхати до США, але тi неповторнi митi згадую щоразу, коли кладу квiти до пам’ятника Шевченку в Києвi...
 
Платон Майборода, композитор, народний артист СРСР, народний артист УРСР, лауреат Державної премiї УРСР iм. Шевченка:
 
— У Києвi, на вулицi Ярославiв Вал, 23, а це неподалiк Львiвської площi, є музична школа. Влiтку, коли вiкна школи вiдчиненi, то навiть на протилежному боцi вулицi можна почути чарiвнi мелодiї Гайдна, Шуберта, Вiвальдi. І нiхто з викладачiв школи, не кажучи вже про учнiв, навiть гадки не має про те, що тут, у стiнах цiєї школи, народилися пiснi, якi народ назвав народними, i були вони вiдзначенi найвищою в УРСР Державною премiєю, що носить iм’я Тараса Шевченка.
 
Мимоволi пригадую, як у голодному 1946 роцi я, молодий викладач музики, прийшов сюди, на Ярославiв Вал, 23, i на чорнiй закiптюженiй стiнi вивiв уламком цегли «Музична школа». Нижче бiлiв папiрець, який роз’яснював, що кожен учасник має прийти з власним музичним iнструментом, бо в школi немає геть нiчого, навiть стiльця, лише порожнi холоднi класи. І, о диво, люди почали приходити: хто з бандурою, хто з гiтарою, хто зi скрипкою, а один принiс i таку розкiш, як баян. Звали його Андрiй Малишко. Коротко розповiв про себе i серед iншого повiдомив, що «хворiє» поезiєю i мрiє видати першу збiрку, яка поки що тут, у цьому зошитi.
 
Отак ми й познайомилися, i я одразу зрозумiв, що такого поета менi надiслала сама доля. Не змовляючись, не складаючи нiяких планiв, ми почали спiвпрацювати, i нашою першою ластiвкою став «Київський вальс», який, я певен, знають усi кияни: «Знову цвiтуть каштани: хвиля днiпровська б’є...» Пiсня мала приголомшливий успiх, її спiвали всi кияни, спiвали всюди.
 
Пам’ятна медаль до визначної дати.
 
Але ми — молодi й амбiтнi — прагнули створити таку пiсню, яку б заспiвала вся Україна, весь Радянський Союз. І от Андрiй дзвонить менi пiзньої ночi й каже майже урочисто: «Така пiсня є». Вранцi вiн уже був у мене i, схвильований, читав:
 
Рiдна мати моя,
Ти ночей недоспала...
 
Будь-який композитор знає: талановитий вiрш одразу «лягає» на музику, тож i я без особливих зусиль створив музику, i обидва ми зрозумiли, що вийшло в нас непогано. Вперше виконана в Києвi, пiсня облетiла Україну, Радянський Союз, а наш великий тенор Іван Семенович Козловський спiвав її й у Кремлi — для Хрущова, згодом для Брежнєва, i обидва вони не соромилися слiз.
 
На закiнчення хочу сказати: сама атмосфера Києва надихає митця, науковця, будь-яку творчу людину.
 
Вiктор Глушков, Герой Соцiалiстичної Працi, академiк, вiцепрезидент АН УРСР, лауреат Ленiнської та Державних премiй СРСР:
 
— Кiлька днiв тому я повернувся з Москви, де виступав iз лекцiями з кiбернетики перед студентами старших курсiв московських вузiв. Одразу звернув увагу на те, як важко навiть вони, люди освiченi, засвоюють кiбернетичнi поняття — електронно-обчислювальна машина, штучний iнтелект, штучний розум. І тодi я запросив їх у павiльйон «Україна» на ВДНГ СРСР, де наш iнститут демонструє три унiкальнi розробки: «електронний бухгалтер», «електронний перекладач», «електронний ерудит».
 
У перший треба ввести показники виробничої дiяльностi, i вже за хвилину (!) машина видасть у цифровому вираженнi дебет, кредит, сальдо, баланс. Машина-перекладач введений текст перекладе на будь-яку з iснуючих мов, а третя — «ерудит» — дасть ґрунтовну вiдповiдь на запитання iз замовленої галузi знань.
 
Не лише студенти — усi вiдвiдувачi павiльйону «Україна» сприймають нашi машини як фантастику, але з часом, я певен, людство без кiбернетики не обiйдеться.
 
Про Київ скажу так: кращi днi мого життя пов’язанi з ним — тут менi вдалося створити наукову школу, до якої належать сотнi обдарованих людей, вдалося створити iнститут, кiбернетичний центр. Коло нашої наукової дiяльностi широке й рiзноманiтне, i часто з вершини досягнутого озираюся назад.
 
Приїхав я до Києва як абстрактний математик, i Київ прийняв мене як рiдного. Усе найкраще, що було i що маю, пов’язане з Києвом, i академiком став тут. У перспективi хочу, щоб створений мною кiбернетичний центр перетворився на свiтовий центр кiбернетики, щоб до нас приїздили вченi з усього свiту, як до кiбернетичної Мекки.
 
Моє побажання: хай оберiгається київська природа й дарує ще бiльшi радощi людям.
 
Ігор Шамо, композитор, заслужений дiяч мистецтв УРСР, народний артист УРСР, лауреат Державних премiй iм. Тараса Шевченка та iм. Миколи Островського:
 
— Двадцять рокiв тому ми з поетом Дмитром Луценком створили пiсню «Києве мiй», яку офiцiйно та неофiцiйно називають гiмном Києва. Особисто я не погоджуюся з таким визначенням, бо пiсня ця глибоко лiрична, в нiй навiть натяку немає на урочистiсть i пафоснiсть, притаманнi гiмну. Першим виконавцем пiснi став неперевершений дует Костянтина Огнєвого та Юрiя Гуляєва, i вперше вона пролунала також двадцять рокiв тому, коли Києву вручали найвищу нагороду — орден Ленiна. Так були вiдзначенi подiї 1941 року, коли пересiчнi кияни на пiдступах до Києва вирили три лiнiї оборони й сформували народне ополчення, яке допомогло чиннiй армiї. У результатi нiмцi ввiйшли в Київ не за три днi, як планували, а за три мiсяцi.
 
А пiсля вiйни Київ розквiтнув буквально на очах, то як же не любити тебе, рiдне мiсто, в якому я народився, здобув освiту, знайшов улюблену жiнку, закохався в музику.
 
Сьогоднiшнiй Київ — одне з найкрасивiших мiст планети. У свiтi не знайдеться людини, яка, побувавши в Києвi хоча б один раз, не виявила бажання приїхати сюди i вдруге, i втретє.
 
Чим же приваблює Київ? Тим, що тут гармонiйно переплелися духовнi цiнностi сивої давнини з шедеврами архiтектурного ренесансу. Особисто я не в захватi вiд схожих один на одного житлових масивiв, якi оточили Київ з усiх бокiв.
 
Як i кожний корiнний киянин, я надаю перевагу старому Києву. Коли йду такими вулицями, як Ярославiв Вал, Золотоворiтська, Володимирська, Олегiвська, Ігорiвська, Ольгинська, Ірининська, Борисоглiбська, Почайнинська, Верхнiй та Нижнiй Вали, мимоволi наспiвую: «Як тебе не любити, Києве мiй...». 
 

КОРОТКА ПІСЛЯМОВА

Як автор довiдникiв «Вулицi Києва» я впродовж тридцяти рокiв був членом постiйної Комiсiї Київради з найменувань i перейменувань вулиць. Із плином часу рiзнi люди входили до складу Комiсiї — рiзнi за вiком, фахом, дiловими якостями. Але всi вони були одностайнi в одному: непересiчнi особистостi, якi уславили як Київ, так i Україну, мають бути увiчненi в пам’ятниках, меморiальних дошках, назвах мiських магiстралей. У результатi станом на сьогоднi в Києвi є:
 
— вулиця Миколи Амосова (Солом’янський район);
— вулиця Олеся Гончара (Шевченкiвський район);
— вулиця Євгена Патона (Подiльський район);
— вулиця Наталi Ужвiй (Подiльський район);
— вулиця Авiаконструктора Антонова (Солом’янський район);
— вулиця Платона Майбороди (Шевченкiв­ський район);
— вулиця Андрiя Малишка (Днiпровський район);
— проспект Академiка Глушкова (Голосiївський район);
— бульвар Ігоря Шамо (Днiпровський район);
— вулиця Дмитра Луценка (Голосiївський район);
— прижиттєвий пам’ятник Борису Патону встановлено в центрi Києва, поблизу очолюваної ним Академiї наук України;
— iм’я Євгена Патона присвоєно найпершому повоєнному мосту, який з’єднав у Києвi лiвий i правий береги Днiпра;
— меморiальнi дошки Василю Бородаю та Євгенiї Мiрошниченко встановлено на будинках, де жили митцi.