Поет Петро Засенко: Система вимагала знати, що в колеги у портфелі

09.10.2020
Поет Петро Засенко: Система вимагала знати, що в колеги у портфелі

Петро Засенко і Григір Тютюнник. 1973 р. (Архівне фото Володимира БІЛОУСА.)

Цьогоріч у березні минуло 40 років, як пішов із життя неперевершений прозаїк Григір Тютюнник.
 
 
Найближчим його другом і побратимом по духу був знаний поет Петро Засенко.
 
 
Саме в нього вдома багато літ зберігалися рукописи оповідань майстра, завдяки чому побачила світ збірка відновлених від цензурного втручання творів Тютюнника «Холодна м’ята». 
 
Мені не раз випадало бути свідком виступів Петра Петровича в школах Києва, коли він ділився проникливими спогадами про товариша, влучно описуючи ту трагічну добу, двобій з якою не кожен витримав.
 
На цю зустріч з поетом я приїхав у його рідні Любарці на Бориспільщині, до хати, яка зустрічала Максима Рильського, Остапа Вишню, Андрія Малишка, Василя Швеця, Миколу Вінграновського, Дмитра Павличка. Аби поговорити про літературу і дружбу...

«Не звертайте на нього увагу — він дурний!»

—Петре Петровичу, поезії прийшли до вас із дитинства?
 
— Десь у п’ятому класі я написав найпершого вірша про переростка (хлопець залишився на другий рік):
 
Всім відомий наш Микола
Нічого й казати
Він зайняв аж перше місце 
По партах стрибати!
 
У школі видавали стінну газету, де й помістили той вірш за підписом «Учень», після цього дебюту я став редактором шкільної газети. З часом написалися більш серйозні рядки: «Вже зорі світяться туманно// В безодні неба голубій...»
 
—І був перший гонорар?
 
— Гонорар був пізніше: в 1947-му намалював гасла для колгоспу, і мені дали півтора пуда збіжжя. Родина вижила, а навколо гуляла смерть.
 
—Кажуть, ви всі книжки в школі перечитали.
 
— І в шкільній, і в сільській бібліотеці. На церковищі (більшовики ж храм знищили) збиралися діти і гукали: «Петре, розкажи щось цікаве». І я починав про Тома Сойєра, про індіанців, про «Наутілус». Слухають, аж роти пороззявляють. І досі дехто згадує мої «лекції» просто неба. 
 
— Ваші вірші високо оцінили Малишко і Сосюра, чи не так?
 
— Андрій Самійлович якось нас із Василем Діденком побачив на вулиці й запросив до дому. Ми напівголодні, а там обід, чарка із самим Малишком. Це було щастя! Частенько ми зустрічали в Малишка Миколу Шеремета. Якось вони послухали нас, а потім Шеремет почав критикувати молодих поетів, не лише нас — усіх! Коли ж той пішов, Малишко каже: «Не звертайте на нього увагу — він дурний!» 
До речі, коли приймали молодь у комсомол, на бюро інколи запитували: «Хто найперший комсомольський поет в Україні?» — «Леонід Первомайський» — «Правильно. А хто другий?» — «Павло Усенко» — «А третій?» — «Микола Шеремет». І тут така характеристика Шеремета з вуст класика! Я Малишкові цитую з вірша Павла Тичини «За всіх скажу, за всіх переболію» рядки: «Я дійшов свого росту і сили, і побачив ясне в далині, товариство, яке мені діло, чи я перший поет, а чи ні?». А Андрій Самійлович: «Це ж Тичина й відповів на нікчемно пронумерованих поетів!»
 
—Хіба міг Тичина — колишній семінарист — бути комсомольським поетом?
 
— Звичайно! А Сосюра на студії читав власні вірші, потім просив нас почитати свої. І лагідно оцінював: «Не все, що записано в риму, є поезією! Ось у Засенка про «золоті відерця» і в Діденка «я цілую синій дощ губами» — ото поезія. 

«В світлі положень товариша Сталіна про мовознавство...»

—Чи були в університеті дисидентські рухи в той час?
 
— Я став студентом у 1954 році і моє навчання припало на «хрущовську відлигу», тому дисиденства не було. А в 1952 р. на філфаці викрили «націоналістів»: Волошенюка, Лисенка... Був процес. Про це в спогадах «Стежками-дорогами» написав прекрасний поет Іван Гнатюк. 
 
На першому курсі була викладачка порівняльної граматики Сарнацька. У 1952-му вона закінчила кандидатську з мовознавства, в основі якого, як завжди, — вчення Марра. І раптом виходить стаття Сталіна на цю тему. І вже Марра відкинули, а всі лекції починалися словами: «В світлі сучасних положень товариша Сталіна про мовознавство...». Сарнацька змушена була переписувати дисертацію наново.
 
В 60-ті роки репресії знову повернулися. І вже на нашому факультеті, як мені розповідали, проводять збори щодо заарештованого студента і головуюча допитується в співмешканця: «Як це ви жили в одній кімнаті і не знали ворожих настроїв сусіда? Не знали, що в нього в портфелі?!»
 
—Після навчання довелося стати газетярем?
 
— Працював у газеті «Київська правда», пізніше у «Колгоспному селі» (зараз це «Сільські вісті»). Аж потім потрапив у потужне молодіжне видавництво «Молодь». Там існувала студія, якою керував блискучий поет, а найважливіше — педагог, Дмитро Білоус. Саме з його долонь випурхнуло талановите покоління «шістдесятників».
 
Пощастило на колектив однодумців: Іван Дзюба, Дмитро Чередниченко, Сергій Плачинда, Юрій Банзьо, Віль Гримич. Відразу ж я впрягся в боротьбу с графоманством і неохайністю в слові.
 
—Ви були прискіпливим редактором?
 
— Так. Доходило до того, що відомі письменники брали мене за барки, а потім ще скаржилися керівництву. Одного разу прийшла скарга аж на 4 аркушах! Читаю: «Я стою на утьосє, с которого мєня хочет свєргнуть Пєтро Засєнко» (сміється). Траплялися часом люті графомани. Один каже: «Да я вас зараз вдавлю оцими руками», а друга: «Да кто ви такой? Я оставіла в літєратуре очень глубокій слєд! Моі повєсті чітал сам Шолохов!». Запитую, що саме він читав? «Ето нє ваше дєло!». 
 
За більш ніж десять років праці в «Молоді» я навчився говорити й ладити з людьми. Це помітили і почали… вербувати в «стукачі»!
 
—Оцінили ваш комунікативний талант?
 
— (Сміється). Ні, просто я був секретарем комсомольської організації. Приходив на збори офіцер iз КДБ — знайомився з анкетами членів студії. Пізніш призначили зустріч біля кінотеатру «Орбіта» і — в авто. Повезли на Річковий вокзал, відкрили якийсь кабінет.
 
Було їх двоє. «Вчора ввечері ви були в буфеті на залізничному вокзалі», — і кажуть хто ще зі мною чаркувався. «Що за анекдоти розповідав Василь Гінчак?» — спантеличи, буцімто все про мене знають.
 
І пропозиція співпрацювати: «Вам не треба буде нічого писати. Лише коли будуть приїжджати українці з діаспори, потрібно з ними побути. Потім розкажете. Ви ж прекрасно вмієте розмовляти з людьми, ми знаємо». Як не пресували — відмовився.
 
Потім було продовження. Поет Володимир Мардань нагадує мені: «Ти казав Олександру Завгородньому, що досить уже віршів про Леніна писати». А це ж рік тому було! Ну, я вже на гачку, думаю. І 1969 року заборонили і вилучали з книгарень мою збірку «Князівство трав». Це була помста з боку системи.
 
—Який же «діагноз» приліпили книжці?
 
— Хуторянство, зневажливе ставлення до колгоспів, націоналізм.

«У партію не піду — вона вбила мого тата»

—Партія і цензура обмежували творчий політ?
 
— Вони за нами стежили, ще й серед колег були «навуходоносори». Друкарську машинку можна було купити лише записавшись у чергу. Володимир П’янов у Спілці складав ці списки й попередив мене — в універмазі машинки з міченими літерами.
 
Тому машинки один одному не позичали. Мене просив дисидент Василь Рубан продати свою, я не погодився. Бувало в Ірпіні, в Будинку творчості, письменники пішли на обід, а агент пройшовся по номерах, на машинках «клац-клац» і папірець із собою. Або насічки на літерах робили. Так ідентифікували автора.
 
—Багато письменників були партійними і з радістю користалися з того. Чи вас не спокушали часом партійною перспективою?
 
— Пропонували й не раз. Доводилося викручуватися, мовляв неготовий. Пам’ятаю відповідь Григора Тютюнника на пропозицію вступу до КПРС від Богдана Чалого: «Бодю, я в твою партію не піду — вона вбила мого тата». Та я й не вірив тій партії.
 
—Тому, може, у вас всього п’ять книжок i вийшло? А були ж такi, що й вірили, і служили...
 
— У Тичини одна із збірок називалася «Комунізму далі видні». Симоненко був комуністом, але ж віршів про Леніна в нього немає. В родинах Олійників і Драчів свято вірили в комунізм, а в нашій — ні. Я їх не суджу. «Шістдесятники» стояли обома ногами в різних човнах — а море бушувало. І треба було встояти! Деякі були партійними, тобто на прив’язі. І всі під наглядом! 
 
Хіба можна людину судити за страх? Мали помилки, а хто їх не мав?! Але, водночас, вони не могли не сказати правди. Борис Олійник писав: «Я гордий тим, що українець зроду». Це промовиста декларація власного націоналізму. 
 
—Одним треба навчитися каятися, а іншим — прощати... І врешті-решт написати правдиву історію радянської літератури без купюр. В інтернеті «гуляє» лист 1973 року про засудження дій Світличного, Стуса, Сверстюка, Караванського, братів Горинiв, Чорновола та інш. Адресований голові КДБ СРСР Юрію Андропову і голові Спілки письменників СРСР Георгію Маркову. Підписали лист усього троє: Павличко, Драч, Яворівський. Як до цього ставитися сьогодні?
 
— Чув я про той лист... Не можу сказати, як це сталося... Але переконаний, усі троє — талановиті митці і великі патріоти України. Власним життям довели це. Ці листи не перекреслять їхню творчість. Зараз чимало з’являється «браконьєрів», які, позираючи на негативні явища в нашій культурі, готові викосити всю культуру. Було вже занесли ніж над творчістю Андрія Головка — стаття 2017 р. в «Літературній Україні» «Трудний письменник». Хто ви такі, аби так нищівно судити талант? 
 
Панас Рудченко писав під псевдонімом Панас Мирний, мав проблеми з охранкою, за ним стежили. Але ж служив імперії чиновником високого рангу! Коли в нього запитали царські нишпорки: «А гдє же Панас Мірний?» Він відповів: «Так єго кості уж давно згнілі в Сібірі». Теж жив подвійним життям!
 
Тому краще ми самі проаналізуймо діяльність письменників і хто де навколішки ходив iз партквитком, потураючи владі. Такі письменники, як Собко і Вільний, нічого не підписали, але на питання художньої вартості їхніх творів вже відповіла історія і, напевно, ще скажуть літературознавці. Я за відкритя архівних даних, але не для того, щоб глумитися над письменниками, а для аналізу доби. Хворі не завжди винні у своїй хворобі...
 
—Під архівними даними ви маєте на увазі доноси?
 
— Наприкінці 60-х років на зборах я виступив з іронічною промовою. Мовляв, раніше багатотомники складалися з творів письменника і його листів. А сучасним творцям треба добавити ще й томи доносів. Багатьох стукачів ми знали, а Григір навіть в обличчя одному сказав: «В тебе очі, як дві повії з Хрещатика».
 
Але, попри все, були спалахи геніальних поезій, і це справжній скарб нашої літератури. В ХХ столітті таких скарбів набагато більше, ніж у ХІХ-му.

«Вказівка, щоб ім’я Григора Тютюнника більше не згадувалося» 

—В боротьбі з системою ламалися долі і життя...
 
— Доля Григора Тютюнника є однією з найтрагічніших ілюстрацій цього двобою. Десь у 1974 р., коли ми з Тютюнником працювали у видавництві «Веселка», терміново запрошують усіх на збори. Кажуть, буде цензор! А Григора в той день не було. І ось цензор iз трибуни каже: «Ми всі з вами працюємо в галузі літератури. Ви пишете, а ми здійснюємо нагляд.
 
Бо є два погляди на нашу Україну: радянський і ворожий, націоналістичний. Так от, є вказівка, щоб ім’я Григора Тютюнника більше не згадувалося ані як перекладача, ані як автора. А хто порушить це, буде відповідати місцем роботи». 
Переповідаю Григору. Він змарнів: «Так що ж получається? Я написав лише напівправду, й за це мене викидають iз літератури. А як написав би всю правду? Мене що, вбити треба?!» 
 
—Пане Петре, а Григора попереджали про можливі репресії?
 
— Якось підзиває мене Віталій Коротич: «Ти чув, які запитання ставив на зборах Тютюнник?» — «Чув, а що?» — «Так скажи йому, що в Ленінському райкомі партії про це вже знають. І якщо він так буде поводитися надалі, то це буде не на його користь» — «Віталію, так ти сам скажи!» — «Ні, ми вирішили, що ти мусиш сказати, бо ти найближче до нього стоїш!». Розповів я це Григору, а він: «Да пішли вони під три чорти!»
 
—Ви з Григором були друзями «нерозлийвода». Розкажіть про цю дружбу.
 
— Майже щодня спілкувалися. Я на вихідні їздив у село — мати ж сама в хаті. Підходжу й чую — співає. Душа спокійнішає. А колись приїхав — на два голоси співають: «Ой ти місяцю, я зіронька ясная, ой ти парубок — я дівчина красная...». Захо­джу, а то мати з Григором співають. Йому захотілося мене побачити — приїхав аж у село! До речі, ця пісня була записана саме на Бориспільщині Миколою Лисенком. 
 
Декого з моїх односельців Григір увічнив у своїх новелах. Наприклад, в оповіданні «Нюра» він пише про мого сусіду Петра, який працював у колгоспі рахівником. Обережний, полохливий, «как би чего не вишло», в селі його називали «Нюра». Жив собі чоловік і раптом хтось тупнув і сказав: «Цить!». І людина зламалася, стала рабом, навіть хода змінилася. 
 
Якось iз Григором iдемо селом, а назустріч сусіда. «Диви, Нюра йде!» — каже до мене Гриць. «Впізнав?» — сміюся. Це ж він його вперше побачив! «А ти знаєш, як його прізвище?» — запитую. Григір знизує плечима. «Гай-да-ма-ка!» — кажу. Розумієте, аби Тютюнник ввів це прізвище в текст, цензура не пустила би в друк.
—Чому?
 
— Бо це ж драматизує злам національного характеру. Апофеоз національного падіння. Читачу відразу стане зрозуміло, що це радянський лад довів людину до такого.
У нашому селі Григір чимало назбирав слів. У незакінченій повісті «Житіє Артема Безвіконного» його герой до діла й без діла тулить слово «понімаш». Це елемент сільського суржика. Через 20 років після Григора я зустрів це слово в романі Віктора Астаф’єва «Прокляті й убиті». Чи автор запозичив його у Гриця, чи дійсно десь чув? До речі, роман прекрасний і правдивий — так ніхто про Другу Світову не написав.

Чому він вчинив самогубство?

—Коли читаєш його оповідання, відчуваєш пекучий біль за просту людину, як він iз таким болем жив?
 
— Якось він показує мені на одного: «Бачиш, отой хоче бути письменником. Але скаржиться, що в нього болить серце... То я тебе спитаю, чи може в українського письменника не боліти серце?» 
 
—Чому він вчинив самогубство? І чи ви могли це попередити?
 
— Аби ж я тоді був у Києві — цього б не сталося! Був у відрядженні... Йому бракувало підтримки в родині. Якось гостив у них удома на Раєвського, 28 (досі меморіальної дошки немає!), і Людмила Василівна до нас: «Ви чули, Женя Гуцало нову книжку видав?» Це про збірку «Хустина шовку зеленого». Григір мовчить. Жінка зібралась і пішла на роботу, а він услід показує: «Ото Люда — всі мої ненаписані твори».
 
Я почав його заспокоювати, мовляв, жінкам завжди потрібні гроші. А Григір відповідає, що не може за гроші писати. До речі, йому й теща колись казала: «Ти, Грицю, пиши, як Собко. Он скільки написав томів!» 
 
Григір знав, що в Гуцала тисяч cім карбованців є. А тут знову нова книжка! Підходить до телефона, набирає номер: «Женя, в тебе ж гроші є..» А той запитує, мо’ тобі позичити? «Та ні! Ми ж iз тобою домовлялися тримати планку в літературі? Більше мені нема з ким домовитися! В «Мертвій зоні» ти її тримав. А зараз що написав?» Гуцало виправдовується. Григір: «Женя, так ми ж домовлялися з тобою... Женя... да пішов ти!» Й поклав трубку.
 
Розмови про те, що начебто Григір хотів Шевченківську премію, а йому дали ім. Лесі Українки, і в такий спосіб він помстився — брехня! Він навіть готувався до промови про творчість Лесі, просив у мене книжки про неї.
 
—Ви стали на захист Тараса Шевченка, коли його паплюжив Олесь Бузина, і разом iз Сергієм Плачиндою та іншими судилися з кривдником. Чим закінчився суд?
 
— А нічим. Немає такої статті, аби покарати автора за його ненависть до Кобзаря. Отак сказав суддя. Олесь приходив особисто на засідання і все торочив: «Я Шевченка с дєтства нє любіл. Кто мнє запрєтіт висказивать свойо мнєніє? Еслі би нє Енгельгарт, со врємєнєм, гдє-то на хуторє погіб би от алкоголізма нікому нє ізвестний маляр Тарас». Я йому кажу: «Що значить «єслі би»? Історія не знає умовного способу. Шевченко відбувся і його знають у світі!»
 
—Що вам болить у сучасній українській літературі?
 
— Різкий спад у художній літературі. Неохайність у письмі. Нечасто побачиш якісно виписаний характер або образ. Роздувають популярність Жадана. Але живого мовного тла в його творах я не знайшов. Для існування повноцінної художньої літератури сучасної лексики замало. Колись менше було мовного сміття і народ сам творив мову.
 
Збиралися на посиденьки й балакали так щиро й блискуче, приповідками, прислів’ями наче перлами пересипали. Сучасна мова твориться людьми, одірваними від села, від колиски тієї мови. І якщо раніше хоч якась пуповина єднала соціальні прошарки, бо ж сім’ї були великими, то тепер зросійщені містяни — батьки й учителі, втративши зв’язок із селом, намагаються прищепити дітям суху й безбарвну лексику.
 
Телевізор та інтернет наповнили говірку покручами, росіянизмами, сленгом, аморальними темами. Те, що вважалося гріхом, тепер приклад для наслідування. А скільки неправильних наголосів, закінчень, граматичних форм! Та що казати, як села того, яке вміло по-справжньому працювати й веселитися, не-ма-є...
 
Але треба надолужувати, вчитися! Добре, що можна відкрити класиків і почитати, зануритися в справжнє мовне буяння. 
 
—Петре Петровичу, чи побачать читачі ваші нові поезії? Чи плануєте «вибране» і спогади?
 
— Хотілось би. А ще видати збірники літературознавчих статей і перекладів.