«Мова — це форма нашого життя»

07.10.2020
Шановна редакціє! Впродовж багатьох років моя сім’я передплачує «Україну молоду».
 
Спасибі вам за змістовні матеріали, особливо за публікації, що стосуються історії України та української культури.
 
Наприклад, дуже цікаво було прочитати про українців у Хабаровську і провести паралель із подіями, які відбуваються там сьогодні.
 
Сподіваюся, що всупереч тенденціям, ніби газети вмирають, «УМ» житиме і продовжуватиме виконувати свою важливу місію. Бажаю вам подальших успіхів.
 
Хочу висловити деякі думки з приводу української мови. «Мова — це форма нашого життя, життя культурного і національного. <...> І поки живе мова — житиме і народ як національність. Не стане мови — не стане й національності» — це слова не представника політиків, у яких на першому місці політична доцільність, а слова високодуховної людини Івана Огієнка, митрополита Іларіона, сказані ще в 1918 р. І відтинок часу в понад століття не позбавив їх істини.
 
Ясно, що Іван Огієнко, даючи це визначення, мав на увазі національність не тільки як етнічну категорію, а насамперед як категорію державну.
 
Сьогодні теоретично майже всі визнають, що єдиною державною мовою в Україні є українська. То чому ж вона не завжди визнається тією силою, що об’єднує народ у єдине ціле? Чому виникають пропозиції у низці областей ввести другу державну — російську, а також дозволити виступати нею у найвищому державному органі — парламенті?
 
Введення другої державної мови — це все одно, як пропозиція, щоб кожна область чи кожне місто шанували своїх героїв і на свій розсуд споруджували їм монументи та називали їхніми іменами вулиці. Це все одно, що закласти під соборність України міну.
 
Чому, говорячи про необхідність захисту мов, мають на увазі тільки мови нацменшин і насамперед російську? Так, вони потребують захисту і мають право на вільний розвиток — це гарантовано Конституцією.
 
Але державна українська мова також потребує захисту і піклування. Зараз інколи цитують давньокитайського філософа Конфуція, який на запитання, що б він найперше зробив, якби мав владу, відповів, що повернув би словам їх первісне значення.
 
У зв’язку з цим наведу низку прикладів невдалого переосмислення деяких слів у мовленні багатьох наших політиків. Так відбулося зі словом «люди».
 
Словники подають такі основні значення цього слова: 1) люди — вищі істоти, для яких характерне суспільне буття, які володіють свідомістю та розумовими та інтелектуальними здібностями. (Саме в такому значенні вжив це слово поет Василь Симоненко: «Ти знаєш, що ти Людина?»). 2) Простий народ, селяни (на відміну від поміщиків) (архаїзм). Чи не наближається до другого, архаїчного, розуміння цього слова в мові деяких політиків, депутатів, коли вони запитують: «Чого хочуть люди?».
 
І самі собі відповідають: «Зменшення тарифів, збільшення зар­плат і пенсій». Це так, але не тільки! Таким чином поняття «люди» стало означати примітивних істот, які рівень свого життя і діяльності влади вимірюють тільки вмістом холодильника.
 
Чи не таке тлумачення цього слова дозволяє деяким сучасним політикам під час чергових виборів купувати голоси «людей» за гречку, продовольчі набори, як за часів кріпацтва можна було купити людські душі (особини).
 
Узагалі в цьому контексті краще було б вживати слова «громадяни України» чи «українці», адже носіям цього гордого звання ніхто не насмілився б пропонувати продавати свої голоси.
 
А ось антонім до «осучасненого» поняття «люди» стало слово «еліта». Так чомусь стали величати всіх представників влади. Це слово походить від латинського eligo — вибираю. Але це взагалі не про вибори! Йдеться про людей вибраних, тобто найкращих, високоосвічених, високоморальних, що втілюють найкращі риси, совість, високу моральність.
 
Деякі слова переосмислились через невдалий, механічний переклад. Так сталося з перекладом iз російської виразу «новые лица» як «нові обличчя».
 
Але, на жаль, ніхто не звернув увагу, що українське «обличчя» вживається тільки стосовно зовнішнього вигляду людини або ще як «творче обличчя» — стосовно особливостей творчості. Російське ж «лицо», крім означення частини тіла, означає «особа» («Были приглашены важные лица»).
 
У такому випадку йдеться не про зовнішність, а про певну якість людини. Тому правильніше було б перекласти цей вираз як «нові особистості». Тоді було б зрозуміло, що Україна потребує не просто «нових облич», а високоосвічених професіоналів, що мають певний досвід державного управління, національно орієнтованих.
 
Якщо ми дійсно вважаємо, що українська мова — це велика національна мова, а не зі­псована російська, то давайте не будемо механічно перекладати російські вирази, вважаючи, що розмовляємо українською. Наприклад, російське «я считаю» (в розумінні «маю думку, погляд») не можна перекладати як «я рахую». Українською варто казати «я вважаю».
 
А ще — давайте правильно вживати прийменники, а також відмінювати числівники. Загалом — давайте по-справжньому захищати нашу державну мову і дбати про її чистоту і розвиток.
 
На мою думку, дуже збіднює українську мову відсутність у широкому народному вжитку форм звертання до певної особи, які є майже в кожній національній мові.
 
Офіційно прийняті форми «пан» та «пані» вживають у нас, на жаль, тільки в парламенті, на телебаченні та ще у західних областях. У решті регіонів у цьому плані спостерігаються наслідки пострадянського синдрому, коли можна почути звертання за статевою ознакою: «Мужчина!», «Женщина!».
 
І вже зовсім не таланить жінкам літнього віку, до яких звертаються «Бабуля!». Значно краще в цьому плані справи на Західній Україні, де незалежно від віку чи майнового стану до вас звертаються «пан» чи «пані». Хотілося б, щоб це звертання ввійшло у широкий вжиток по всій Україні, але як цього досягти — не знаю. Знаю одне: це дуже прикрасило б нашу мову і внесло в наше життя нотки поваги до людей і вишуканості.
 
Відомо, що в сучасному Євросоюзі в більшості країн плекають і підтримують національні мови як невід’ємна ознака тiєї чи іншої нації. Вважаю, що й українцям треба наслідувати цей хороший приклад. 
 
Світлана ІВАНЬКО-ЛЕНКІВСЬКА
Чернігів