У цьому листі зазначені громадяни, посилаючись на безособову формулу «громада православних українців Слобожанщини», дозволяють собі цитувати образливі вислови на нашу адресу, парафіян Свято-Дмитрівської церкви м. Харкова. Таврують нас до болі знайомими з часів СРСР штампами, як «іудине плем’я» і «купка пройдисвітів».
Незнайомі нам підписанти реально відмовляють нам, парафіянам храму, в суб’єктності. Ніби не ми самі, а замість нас церковне керівництво вирішує нашу долю.
Саме оцей спосіб оцінки, в якому вибудовують підписанти свій обвинувальний наратив, цілком вкладається в ментальну матрицю політичного російського православ’я.
Ми ж наголошуємо, що ні церковні зверхники, ні міфічна «громада православних українців», на думку яких посилаються автори листа, взагалі ніхто, крім нас самих, за законом, не має права диктувати, яку нам обирати стратегію розвитку. Бо це наш храм! Ми тут сповідаємося, приймаємо св.Тайни, доглядаємо, ремонтуємо і поступово реставруємо свій храм. І нам не треба щось розповідати про нашу історію.
Усі церковні документи з XVIII по кінець 20-х років XX століття, коли комуністи ліквідували храм, нами відскановані в архівах і вивчені. А нову історію храму з початку передачі його нашій громаді Української автокефальної православної церкви у 1993 році складено і хронологізовано в усіх подробицях.
Тому коли в суді розглядатиметься справа про образу честі і гідності нас, парафіян, і нашого правлячого архієрея, якого в листі дуже православні підписанти в дуже совєтській манері називають не інакше, як «розстригою», «шахраєм», «зрадником побратимів», — буде чудова нагода оприлюднити наявні в документах з історії УАПЦ 90-х факти: про те, хто, як і коли зраджував архієрейській присязі і в залежності від кон’юнктури змінювали юрисдикцію. Як насправді «Мертві мухи роблять масть мировара смердючою й гнилою» (Проповідник:1-7).
Тепер про причини, з яких наша Свято-Дмитрівська парафія вирішила змінити юрисдикцію. Зазначимо, що 18 березня наш правлячий архієрей архієпископ Ігор Ісіченко офіційно склав з себе повноваження.
А 14 червня 2020 р. на загальних зборах у присутності з 70 офіційних членів парафії 68 чоловік майже одноголосно (за одного парафіянина, який утримався з двох питань) було ухвалено:
1. Вийти зі складу Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (о);
2. Перейти в підпорядкування Харківського екзархату УГКЦ.
Отже, чому УГКЦ? Бо це природно, коли юрисдикційним об’єднанням завершується тривала і дружня християнська співпраця між конфесіями. Той же екзарх Харківський, преосвященний єпископ Василь Тучапець, ще будучи священником, настоятелем столичного василіанського монастиря, приїжджав до нас протягом 2006—2009 років викладати в Колеґії Патріарха Мстислава.
Більше двадцяти років наша парафія була місцем проведення спільно з УГКЦ богословських семінарів, наукових конференцій, фестивалів, презентацій книг. Нарешті з 2014 року наша парафія спільно зі студентською організацією «Україна єдина» УКУ (Львів) здійснює волонтерські культурно-освітні проєкти у військових підрозділах на лінії фронту та у прифронтових освітніх закладах.
І чому ж це ми не мали прагнути до об’єднання з тими, з ким діяльно близькі у християнській любові, але на догоду авторам листа і міфічній «громаді православних українців Слобожанщини» автоматом передатися у власність новоствореній ПЦУ, до якої, по-перше, нас ніхто не кликав, а по-друге, з боку колишніх УАПЦ і УПЦ КП до неї увійшли й ті, хто намагалися захопити наш храм і чинили протягом минулих років брутальні наклепи на нашого правлячого архієрея?!
Цими питаннями висвітлюємо, як відносно суспільної свідомості в релігійній сфері може використовуватися т.зв. «вікно Овертона» — трендова маніпулятивна технологія перевертання з ніг на голову ціннісних парадигм.
З тим, що на практичне застосування йдуть за методою 90-х зазвичай існуючі переважно на папері структури на чолі з реально дивними на вигляд діячами, здатними сприймати церковне життя хіба в майнових і предметних рамках, ще й зі своїми нутряними страхами і забобонами відносно «уніатів», типу як у москалів — «Правий сектор».
Звідси оцей рустикально звинувачувальний пафос і «до сліз» погрозлива в бік УГКЦ риторика з трактуванням зміни нашою парафією юрисдикції як «захоплення православного храму», «ворожого виклику» і (ух, як лячно !) обіцянки в разі нашого переходу переглянути своє ставлення до УГКЦ. Та куди вже переглядати?! Ніби весь цей лист не пронизаний агресивним несприйняттям братньої на словах конфесії!
Але є в ньому і величезна користь для людей Церкви Христової.
«Війна, мимовільними учасниками якої ми з вами стали, — це, власне, і є та гібридна війна, про котру попереджав апостол, Павло: «Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6:12). Ця війна вимагає мужности і правди. А ще випробовує нашу християнську солідарність, наше розуміння суті православ’я» (архієпископ Ігор Ісіченко).
