Зробив усе, що міг: не стало легендарного професора медичної академії Максима Дудченка

16 вересня на 102-му році життя перестало битися серце легендарного професора, найстаршого викладача Української медичної стоматологічної академії, що в Полтаві, засновника полтавської терапевтичної школи, наставника не одного покоління лікарів, видатного лікаря-клініциста, ученого, доктора медичних наук Максима Дудченка. 26 серпня Максиму Андрійовичу виповнився 101 рік...

 

Він мав завидну старість — чи не до останніх днів працював на кафедрі внутрішньої медицини №1 (яку свого часу сам же й організовував, а потім 31 рік очолював), здійснював клінічні обходи хворих, з особливим задоволенням і натхненням проводив практичні заняття зі студентами (зізнавався: «Серед молодих не почуваюся старим»), займався науковими дослідженнями.

 

За будь-якої погоди пішки ходив на роботу (2,5 кілометра в один бік), при цьому зазвичай несучи в руках палицю, а не спираючись на неї. Як правило, уже о 8-й годині ранку його можна було застати на кафедрі. «Сидіти без діла — то не для мене», — так пояснював професор свою відданість роботі.

 

Працювати Максим Дудченко розпочав дуже рано: був рахівником у сільській раді, старшим піонервожатим, завідувачем бібліотеки. А оскільки за свою працю отримував копійки, вирішив, що, аби покінчити з бідністю, має неодмінно здобути вищу освіту й вибитися в люди. Максим Андрійович зізнавався, що обрав лікувальну справу не за покликанням, а за матеріальним забезпеченням, та згодом уже не уявляв без неї свого життя.

 

Хоч доля дарувала професорові довгий вік, він мав нелегку життєву дорогу. Якось запитала в Максима Андрійовича, в який період свого життя йому хотілося б повернутися. Це запитання виявилося для нього складним.

 

«У 1932—1933 роках через голод змушений був покинути навчання в шостому класі школи й піти працювати рахівником у сільраду. Повернутися в ті роки нізащо не хотів би, — зітхнув професор. — Навчався в Ленінградській військово-медичній академії в роки Другої світової війни. Пригадую, нам видавали по сто грамів хліба на добу. А коли німці йшли в наступ, ми здавали підручники, брали до рук зброю — і в траншеї. Повернутися в той період також не хотів би...»

 

Розповідаючи про участь у Другій світовій війні, професор пригадував:

 

«Постійно був на волосині від смерті, проте небезпеки не відчував — мені ж на ту пору виповнилося лише 24 роки. Можна сказати, хлопчисько.

 

У ході Корсунь-Шевченківської наступальної операції був поранений бригадний лікар, тож мене призначили на цю посаду замість нього. А через два місяці викликали до санітарного управління фронту й повідомили про моє призначення дивізійним лікарем. У 1944 році мене нагородили орденом Бойового Червоного прапора — така нагорода рідко знаходила медиків...

 

Після війни у зв’язку з хворобою дружини (вона також була фронтовичкою) попросився на роботу до Трускавецького військового клінічного санаторію, де пропрацював 10 років, потім поїхав у Казахстан організовувати Актюбинський медінститут...

 

У Полтаві прожив понад 45 років. Усе б нічого, якби не одна прикра історія. Мій син Олександр (нині професор, доктор медичних наук) разом зі своєю дружиною закінчили аспірантуру в Москві, захистили кандидатські дисертації.

 

Звичайно ж, я хотів, аби вони працювали разом зі мною. Коли сказав про це ректору, той навіть зрадів: нам, мовляв, так потрібні висококласні спеціалісти. Та через негласну вказівку високого партійного керівництва про ліквідацію сімейності серед викладацького складу дотримати обіцянки не зміг». 

 

Син із дружиною лишився працювати в Москві — так рідні люди жили на великій відстані одне від одного. Із плином часу Максим Дудченко з цим змирився. Тоді ж уся ця історія добряче попсувала чоловікові нерви й закінчилася для нього інфарктом. А загалом він переніс три інфаркти. 

 

Відповідаючи на запитання, яка риса характеру найбільше заважала йому в житті, Максим Андрійович зізнавався, що найчастіше страждав через власну принциповість, бо ніколи не йшов на компроміс зі своєю совістю, при цьому завжди жив у злагоді зі своїми переконаннями й вірив у торжество справедливості.

 

Головною причиною свого активного довголіття вважав сприятливі гени. До того ж, стверджував, що, попри складні життєві перипетії, завжди лишався оптимістом, а оптимісти, як відомо, живуть довше.

 

«Я зробив у житті все, що міг, — ніби підбив підсумок свого земного шляху професор. — Маю багатьох вдячних пацієнтів. Написав чимало наукових робіт, посібників для студентів, допоміг підготувати 9 докторських дисертацій, 30 кандидатських. Понад 15 тисяч моїх вихованців стали хорошими лікарями, чи не всі нинішні викладачі академії включно з ректором є моїми учнями».

 

Незадовго до свого століття Максим Дудченко написав автобіографічну книгу «Сто років життя в боротьбі», яку поспішив видати наперед, пояснивши: «А раптом до ста років не доживу».

 

Зазначав, що описати своє життя його попросив син Олександр. Надрукувавши замість передмови наше з ним інтерв’ю, Максим Андрійович сам приніс один із примірників свіжого видання до редакції — то було дуже зворушливо.

 

Професор пишався тим, що до його столітнього ювілею одній зі студентських аудиторій вишу, якому він віддав так багато років життя, присвоїли його ім’я, про що засвідчувала пам’ятна дошка. «Зазвичай пам’ятні знаки встановлюють посмертно, а я дочекався такої відзнаки за життя», — хвалився Максим Андрійович.

 

Не так давно він був удостоєний громадської відзнаки за професіоналізм і милосердя «Ордена святого Пантелеймона» в номінації «Взірець служіння суспільству» (про що «УМ» улітку цього року писала).

 

Минулого року під час урочистої церемонії нагородження номінантів цієї відзнаки в Києві полтавському професору вручили ікону святого Пантелеймона, що є копією фрески ХІ століття зі стін Софійського собору. Проводжаючи тоді Максима Андрійовича зі сцени, всі присутні аплодували йому стоячи.

 

У виданні «Золоті сторінки української медицини» один із розділів присвячено династії професора Максима Дудченка. Не тільки його син Олександр, а й онук Максим — професор, доктор медичних наук. Професію лікаря обрала і правнучка Варя.

 

«Тобто всі пішли по моїх стопах», — радів Максим Андрійович.

 

Світла пам’ять світлій людині.