Він не просто унікальний поет — єдиний такий на весь світ!
Не лише тому, що пройшов страшний концтабір Бухенвальд, як і мій покійний батько, а потім ще й інші «оази сталінського щастя» разом із підневільними донецькими шахтами, отже, бачив пекло як на землі, так і під землею, та при всьому тому був і залишається у свої 95 (!) живим, діючим, молодим поетом!
Бо він досі наповнений духом і плоттю, на відміну від його гнобителів Леніна зі Сталіним. Маяковський помилився, коли написав: «Ленин и теперь живее всех живых...».
Бо «живее всех живых» якраз Микола Петренко, а не ті вожді...
Співавтори його пісень — видатні композитори Мирослав Скорик («Намалюй мені ніч»), Анатолій Кос-Анатольський, Володимир Івасюк, Ігор Білозір...
У сім років першокласник Микола отримав перший «гостинець» від радянської влади — Голодомор, а коли підріс, до «подарунків» сталінців додалися «щедроти» нацистів — Бухенвальд та інші концтабори... Колись мене навіть лякала проспівана громовим голосом Мусліма Магомаєва пісня «Бухенвальдский набат»: «...Сотни тысяч заживо сожженных / Строятся, строятся в шеренги к ряду ряд»...
Коли я собі уявляв, як там було батькові, ставало моторошно... Петренко пережив і те, і пізніші лісоповали, шахти, лісорозробні та рибні промисли Камчатки... Тож і зачин у цієї книжки відповідний, бо виходить «картата карта України»:
Чим плачу за щирість, за довіру,
За твої надії, за руїни?
Це коли б із серця здерти шкіру —
Ось тобі і карта України...
Уже пізніше уродженцю Лохвиці посміхнувся Львів, а там йому ще й посміхнувся... Стус: це було на Різдво 1972 року, коли Василь Семенович в обладунках лицаря у Петренка колядував. Ще раніше йому посміхнулися Максим Рильський, Малишко, Сосюра, Тичина, Ліна Костенко, молодий Богдан Ступка, Вінграновський (про ці зустрічі є пронизливі вірші у його ювілейній книжці «Адамові брати», яку буде презентовано у Львівському палаці мистецтв у понеділок 21-го вересня (початок о 14 год.)
Микола Петренко для мене — живе свідчення того, що Небо над нами не порожнє! І те, що мені спала на думку ідея видати нетрадиційним чином до ювілею поета його блискучу збірку «Адамові брати», — теж підтверджує, що Небо над нами світле. За це ще одна моя подяка Миколі Петренку, бо ця справа стала своєрідним лакмусовим папірцем і перевіркою для колег і шанувальників поезії на справжність — благодійниками «Адамових братів» стали добрі й благочестиві люди — «найдуховніша сотня Майдану».
Усі їхні прізвища будуть названі у цій книжці, яка, можливо, й допоможе створити... «новую историческую общность — АНТИсоветский народ» (на відміну від брежнєвської доктрини, озвученої на одному зі з’їздів КПРС, про створення «новой исторической общности — советский народ»).
Душа Миколи Петренка не озлобилася, попри всі поневіряння, підкинуті на його шляху радянською й гітлерівською владами, — душа його не просто жива, це — душа Переможця, душа Творця! Ті поети й прозаїки, які творили щось у літературі «під проводом» КГБ й компартії, нехай, власне, самі розбираються з Богом, точніше — Бог, якому видніше, хто є хто, нехай розбирається з ними!.. А нам своє робить — ніби говорить сучасникам і нащадкам усією своєю творчістю Микола Петренко.
Львівські гостини
Ліні Костенко
Львів сам розстеля ліжники голубі,
І буде терплячим, і буде ласкавим.
Львів руки простягне назустріч тобі
З маленькою чашкою чорної кави.
Не бійся обіймів — вони кам’яні,
Не бійся барочної ласки-нестями:
Ти вірша запишеш на древній стіні
Супроти дубової чорної брами.
І вийдеш на площу, на ринок — у центр,
Де сто кам’яниць в небо здибились гордо.
В музеї-аптеці є мудрий рецепт,
Як вигнать з душі баламутного чорта.
Бо ж він ці докупи тасує слова
Любові і болю, наруги і слави.
А вже з-під каміння пробилась трава
І в чаші гранітній схолонула кава...
Стусова коляда
На Різдво 1972 року Василь Стус гостював у Львові, разом із друзями ходили вертепною громадою колядувати. Василь був сяючий — у обладунках лицаря. Завітали і до нас. Після короткого розговіння у нашому помешканні піднялися до Романа Іваничука, затрималися. За кілька днів Василя заарештували...
Забіліли згадки — ще натчем
На сорочку зболеній небозі...
Ти озвався — лицар із мечем! —
Колядою-співом на порозі.
І вже той вертепний переспів
Злине бла... -говісно і сяйливо, —
Щоб аж геть розпромінився Львів
Вісткою про Віфлеємське диво.
У вертепі — як велось одвіч —
Жид, і чорт, і все зухвальство юні.
Понад Львовом розкололась ніч:
Хто ж то, хто у лицарській парсуні?
Охоронець ангельських зачать,
Поводир крицевої залоги, —
Над щитом вже зводилась печать
Гордої стражденної дороги.
Ще сама запалиться свіча
Спалахом любові і відплати,
Ще свого звитяжного меча
Ти пощербиш об мордовські ґрати.
Тільки ж ти не чуєш осторог,
Шепоту відчайної зневіри,
Адже врешті народився Бог
В обладунку лицарської віри!
На вечорі Миколи Вінграновського
В залі, де багато вишиванок,
Де багато степу і Дніпра,
Дівчина, бентежна, як підранок,
Вірить, що кохання не вмира.
Вірить: ми не згиблі, не пропащі
У плиткій настирній маячні,
Вірить: ми закроєні на краще,
Бо ж серця — як бруньки весняні.
Правда й честь — вони ще будуть з нами,
А любов — о звісно, бо ж дива!
Вірші й вірші — кольорові плями,
Наче то веселка наплива.
Наче то купальським перебродом
Покликом у далеч пронеслось:
Ще не пісня — пісня буде згодом,
Буде щастя і незвісне щось.
Все б як слід — та серце нетерпляче
Пориває в безмір: гей, скоріш!
Дівчино вчарована, юначе,
Вслухайтесь — бо це направду вірш!
Батькова епоха
Нарвані м’язи, батькове сім’я,
Краплі червоні в тромбах трави...
...Ставили їх тім’ям до тім’я —
Щоб одним пострілом дві голови!..
Ні, так не завжди, це тільки символ,
Це стяг епохи, це знак на лобі...
...Ще батько юний — вже батько сивий,
І тяжко дихать людській подобі...
Там Азовсталі, там Дніпрельстани,
Там літаків яснозора хмара!..
...Приходила з обшуком, звивиста станом,
Чекістка із псевдо «Козачка Сара»!..
Батько з арешту та до арешту,
Батько з будови та на будову...
...А мати носить воду решетом,
А я малий ще — пасу корову...
Були неділі — зійшли на будні,
Були крилаті — стали безкрилі...
...Батько пророчив: «Все так не буде!..»
Батькові горло снігом забило...
Картата карта України
Чим плачу за щирість, за довіру,
За твої надії, за руїни?
Це коли б із серця здерти шкіру —
Ось тобі і карта України.
Все на нім криваві шрами, стигми,
Все на нім сльозить і мироточить;
І одвічним подивом застигли
Матерів від горя збляклі очі.
Все на нім обшарпане і рване,
Мов цькувала чорна доля псами,
Все на нім — немов Господні рани,
А чи доля, скута ланцюгами.
Навіть в мене, навіть в маловіра
Кров скипає зернями отрути...
Україно, здерта з серця шкіра,
Слово правди, Богом не почуте!..
Станіслав БОНДАРЕНКО,
лауреат міжнародних та всеукраїнських премій
