До чого ми дожилися... Десь ото візьметься на нашу голову якась напасть — як не зе-пошесть, то коронавірус.
І скільки нещасть, людських життів уже покладено на терези історії.
Хотіли ж бо як краще, а воно респектабельний Голобородько з наполеонівськими амбіціями виявився банкрутом Голохвостим.
Це ж треба було у воєнне лихоліття довірити державне кермо людині, в котрої «у голові немає війни».
А щоб подивитися у вічі загарбникові, мовляв, годиться перестати стріляти, відвести війська з укріплених позицій. Та ще для певності демонтувати клістрони з бойових ракет. Тільки б не зобидити агресора.
Отака, бачте, воєнна стратегія. В економіці також, виявляється, усе просто: побільше наштампувати банкнот, та й тільки діла. Головне — як би його запроторити за ґрати Порошенка, щоб не муляв очей своєю компетентністю у державних ділах. Тоді нічого нарікати, що хтось там із телеглядачів «Прямого» запримітив на його тлі посміховисько.
Видно Богові й людям, як занепадає держава, нищаться її засади, зводяться нанівець закони і паплюжиться духовність.
А те, що Україна дрейфує на узбіччя цивілізованого світу, на жаль, турбує небагатьох. Значний відсоток співвітчизників інфікований бацилами «руского міра».
Прикро, що в умовах повзучої експансії «Просвіта», якій, як на мене, годилося б бути заспівувачем нашого прозріння, по суті, усунулася від активного супротиву.
Далебі, як кажуть військові, «ізучайтє матчасть», першоджерела тобто. Та тільки, Боже борони, — не кремлівські. Аби не опинитися в невіданні. Гірше того — в пітьмі тиранії.
Ще за часів римського імператора Діоклетіана хапали письменників і страчували як таких, що втручаються у розмисли про державні справи, авжеж, вірнопіддані не повинні спокушатися вільнодумством.
Щось подібне досі твориться в Московії та Білорусі. Остерігаємося, що призначення генпрокурором представниці прекрасної статі може обернутися посиленням паралічу свободи й ейфорією покірності й на наших теренах.
Де таке бачено, щоб істинні патріоти ставали вигнанцями, а запроданці правили балом? Хіба, приміром, не відіпхнули від президентського крісла учасника АТО Руслана Кошулинського?
Хоча саме він наголошував, що до державної служби слід допускати лише тих, хто пройшов військову службу.
Такий порядок існує, приміром, в Ізраїлі. Тому й міцна у них держава, бо хто, питається, як не вояки, найкраще репрезентують єдність сили духу і мудрості, по-справжньому дорожать бойовим побратимством? Отож у нинішньому хаосі, душевному сум’ятті, затятості до ватного кокона чи не єдина надія саме на них.
Не втомлюємося повторювати, що були у смутні часи полководці, нагадаємо, представники титульної нації, як Пілсудський, Бен-Гуріон чи навіть Скоропадський.
Кожен із них самовіддано служив ідеї відродження своєї національної держави. Плекали її міць і соборність, завдяки чому утверджувалися омріяні свобода, рівність і братерство.
І тільки в нас наносна соціалістична цвіль усе зіпсувала. Нам наче пороблено тягнути лямку безталання, «щоб пельку залити неситому» (Т. Шевченко).
То чи не почалося, бува, все відтоді, як відцуралися власної духовної ідентичності — поглумилися над язичеськими богами?
Не пам’ятаю — десь читав, занепокоївся Ісус, що не мир він приніс на землю, а меч. Почали ж збуватися зловісні пророцтва мудреців, і зірвалися степовики, жорстокі й неприкаяні, котрі бродять по землі лише з метою грабежу. Та замість згуртованої відсічі настали княжі міжусобиці. Це й погубило нашу древню державу — Київську Русь.
Отож на заваді споконвічні сутички між русичами і хозарами — осілими хліборобами та кочівниками, що зазіхають на чуже.
Вочевидь, це й сформувало ментальність — набожність чи демонічність. Згодом це виразилося у тяжінні, з одного боку, до демократії, а з другого — до абсолютизму. Осмілимося припустити, що саме монотеїзм і став його предтечею.
Адже на руїнах античної рабовласницької республіки постала Римська імперія. Шедеври матеріальної і духовної культури потіснилися культам сили та могутності держави. А воля громадянина — послушництвом раба.
Тоді на запитання, хто до кого вдерся за ясиром — бандерівець до москаля чи, може, навпаки, відповідь очевидна.
А з ким ти, ясновельможний пане, — з тими, хто живе чесним трудом, чи грабіжниками? Думай! З відповіддю не зволікай — завтра може бути пізно, не зчуєшся, як опинишся холопом.
Невже таки Господь обділив нас затятістю до свого, рідного? Спробуємо звіритися, наскільки щиро плекаємо святості українства, його минувшину та чи вправні в сьогоденні. За нашими плечима заповіді пращурів, їхні звичаї та обряди, мудрість і волелюбність.
Благоденство під синім небом, посеред золотих просторів. І понад усе — шанобливість до людини, божественного творіння природи.
Лише у деяких наших правителів зовсім інші пріоритети — ненаситність, зверхність, свавілля. А вибирали ж наче кращих із кращих! Чужинці — ось вони хто. Нерідко — ворожі агенти. І в цьому вся наша біда. Хіба не казав Сам: як порушу закон — піду, як у тій пісні «пожартую трішечки та й піду…» Тому пора і честь знати. Якщо ні — назріє імпічмент.
Станіслав ОЛІЙНИК
с. Михнівці, Лубенський район, Полтавська область
