Хто ж автор «Слова про похід Ігоря»,

29.07.2020

Хто ж автор «Слова про похід Ігоря»? Відповідь — у моїй щойно виданій книжці «Слово про антського короля Божа».
 
Ходина, як довільно називають його деякі дослідники, не вказав ні свого імені, ні прізвища з тієї ж причини, що й автор «Історії Русів», який остерігався розправи від царських слуг. Відділяли першого від другого чимало віків, але не могли говорити прямо, відверто.
 
Наприкінці ХІІ ст. панувала «візантійська ортодоксія». Лише анонімно можна було заявити: «Се вітри, Стрибожі онуки», «гинуло добро Даждьбожого онука», «кликнули Карна і Жля», «Із Києва добігав до півнів у Тмутаракань, Великому Хорсові вовком путь перебігав» «Світлеє і Трисвітлеє Сонце!». Бо ж усе те проклиналося як «поганське».
 
Ходина успадковував духовні здобутки українського роду з розквіту Трипільської культури, відлуння від якої доносять до сучасності чарівною українською мовою колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств.
 
Скористався «піснетворець Ігоря» народнопоетичним із V ст., щоб нагадати про страшне лихо, яке спіткало антів на чолі з незабутнім Божем. Трапився для втілення задуму й привід — згубний похід проти половців чернігівського князя, котрий у кровопролитній битві на річці Каялі зазнав нищівної поразки.
 
Ясно, що Ходина наражався на небезпеку, розворушуючи спомин про Божа, а понад усе — воскрешаючи «поганських богів»: Стрибога, Даждьбога, Хорса. Мова рідного роду для нього природна.
 
І вона зблискує, як золоті вкраплення у нав’язаний Візантійською імперією солунський діалект болгарської, з якого лише фахівцям доступне старослов’янське й церковнослов’янське:
 
На Немизі снопи стелять головами,
Молотять ціпами харалужними,
На току життя кладуть,
Віють душу од тіла.
Немиги криваві береги не добром були засіяні —
Засіяні кістьми руських синів.
Таке ж, як і в колядках та щедрівках, відчуття рідного слова нащадком одвічних рільників, хліборобів. Окрім того, з якого ж дива несподіваний заспів геніального твору:
Хіба не гоже було нам, браття, почати
старими словами трудних повістей о полку Ігоревім,
Ігоря Святославовича?
 
Доводжу у своєму виданні «Слово про антського короля Божа», надіюсь, переконливо, що Ходина звертається до первозданного народнопоетичного, створеного в п’ятому столітті по свіжих слідах трагедії, яка спостигла антів, котрих М. Грушевський визнає предками українського народу.
 
В ХІІ ст. гірка недоля одноплемінників була на слуху в їхніх нащадків. Нагадування про вікопомне Ходина зумів усупереч несприятливим обставинам увічнити на всі прийдешні віки.
 
У головному творі візантійсько-готського історика Йордана, доведеному до 551 р., скупі рядки обпікають серця синів українського роду:
 
«З цього самого острова Скандзи (тепер Готланд у Балтійському морі навпроти гирла річки Вісла. — Авт.), як нібито з майстерні, що виготовляє племена, або, точніше, начебто з утроби, яка народжує племена, вийшли, як доносять перекази, готи з королем своїм на ім’я Беріг».
 
Спадкоємець його влади Амал Вінітарій «двинув військо в межі антів, і коли вступив туди, в першій битві був переможений, але в подальшому став діяти рішучіше і розіп’яв короля їхнього Божа із синами його та з сімдесятьма старійшинами для залякування, щоб тіла розіп’ятих подвоїли страх підкорених».   
 
«Слово о полку Ігоревім» — плід не одного, а двох невідомих авторів. Причому обидва — сини народу, який з VІІІ ст. н. е. заявляє себе на міжнародній арені українським. До спадщини загребущого північного сусіда геніальний твір — шедевр світової культури — не має ніяковісінького стосунку.
 
Це надбання сповідників правічних вірувань українського роду. Обидва — виразники пам’яті про такі ж золоті, як і в еллінів, віки Трипільської цивілізації. На превелике лихо, після хрещення киян 988 р. усе одвічне ганьбилося  як «поганське».
 
Після понад тисячолітнього приниження чи не переродилася українська еліта, окрім видатних особистостей, на безпам’ятних Іванів, котрі не знають і не хочуть знати: «що ми?.. чиї сини? яких батьків?».
 
Ходині вдалося розворушити невмирущу пам’ять не лише про Божа, а й про осмислення українськими пращурами таїн світу десь так, як це відображено у збереженій для всього людства давньогрецькій міфології. 
 
Вадим ПЕПА, письменник
Київ