Спалах імені Тамара Горіха Зерня — мов комета, хвіст котрої породжує неймовірні припущення.
Роман «Доця», підписаний псевдом, виявився настільки несподіваним на тлі усіх дотеперішніх рефлексій на війну, що мимоволі зринали конспірологічні запитання: що це? хто? звідки? як?
Найелегантніше пройшовся поміж крапель Ростислав Семків: «Перший значний текст про ситуацію на сході після «Інтернату» С. Жадана» (ЛітАкцент, 19.01.2020). А от Оксана Забужко, що спробувала розібратися з параметрами цього «тексту», потрапила у пастку.
У пастку майстерної жанрової містифікації. Інформація про авторку та її власне переднє слово у книжці «Доця» ніби навмисне сконструйовано за маніпулятивними політтехнологічними приписами.
Чомусь пані Оксана на те не зреагувала, попри власні влучні інвективи супроти такої специфічної діяльности: «Політтехнолог — професія, що не має відповідника в жодній європейській мові... Дурисвіт? системний шахрай? маніпулятор масовою свідомістю?.. Годі уявити собі, щоб хтось офіційно рекомендувався: «Х., фальшивомонетник», — а «політтехнологами» пишуться» (І знову я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016).
Мабуть, не зважила на те, що літературні містифікатори цілком тотожні політичним, лише без негативного знаку «мінус».
Коли захоплено читаєш «Доцю», неоднораз потрапляєш, як на волосся в супі, на «погану редактуру». Аж раптом спадає на думку: що, як це не брак досвіду в молодого київського видавництва «Білка», а свідома стилізація «під спогади»?
Чом би й ні, коли навіть супердосвідчена читачка пані Забужко пише: «Я би внесла «Доцю» Тамари Горіха Зерня (атож, це псевдонім, авторка — волонтерка з Донецька, нині мешкає в Києві) у список обов’язкової до читання мемуаристики — і не тільки української.
Мемуаристики — тому що, як попереджає авторка в передмові, «Доця» є документальною книгою настільки, наскільки це можливо для художнього твору»: всі герої мають прототипів, всі події траплялись насправді, хоч і не всі є тими самими героями. По-англійськи цей жанр називається faction (поєднання «факту» і «фікшн»)» (Німецька хвиля, 16.07.2019).
Отой згаданий «фекшн» — зовсім не нововідкритий жанр, навіть не термін, а журналістський «бантик». Поєднання «факту» і «фікшн» — явище, відоме не одну тисячу років під звичною назвою «література». Або, як мовить француженка Дельфін де Віґан, — «роман, спроба наблизитися до правди». Роман самої пані де Віґан зветься симптоматично: «На реальних подіях» (Х.: Віват, 2018) — і ця назва є цілковитим синонімом «фекшну».
Власне, той французький роман є інтелектуальним детективом, що розслідує масові злочини масової свідомості. Зокрема, опіумний вплив на пересічний мозок облудної налички «на реальних подіях» («фекшн», коли хочете).
Зрештою, далі пані Забужко пристає на ту саму тривожну думку: «Можна не сумніватися, що саме «фекшну» належатиме мейнстрім у добу наростаючої інформаційної перенасичености — коли не треба, ради Бога, не треба нам нічого більше вигадувати й додавати до реальности, аби зробити її захопливішою, а дайте хоч якось упоратися з тою, що є, бо так уже, блін, захопила, що не продихнути...».
Як там у Керроловій «Алісі»: «— Та в мене й думки не було... — У цьому й уся біда!». Але це вже про інше, про соціопсихологію сучасної України, де половина електорату зі злочинною регулярністю обирає для іншої частини суспільства ватажків за власним образом і подобою — Кучму, Януковича, Зеленського. Володимир Рафєєнко у минулорічному романі «Мондегрін» навіть сформулював раціоорієнтир такого «народу»: «А краще нічого й не розуміти (ми зрештою ніякі не Декарти)».
Археологічні розкопки земляцької ментальности віднаходимо чи не в усіх літературних вихідців із Донбасу. Олена Стяжкіна: «Діма був із тих щасливих чи нещасних (Ревазов не знав про це точно), які не ставлять, а тому і не відповідають ані собі, ні решті на питання «навіщо?» (Мовою Бога. — К.: Дух і Літера, 2016).
Станіслав Асєєв: «Тут завжди конкретність витісняла абстракцію... Наївність, що не має меж... Принципово інша реальність... Такі різні, що часом лише карта й робить нас чимось одним» (В ізоляції. Дописи про Донбас. — К.: Люта справа, 2018). Іван Дзюба: «Переважно ситуативне, а не перспективне чи прогностичне мислення... Моторошна атмосфера якоїсь гібридної недоцивілізації» (Донецька рана України. — К.: Кліо, 2018; Чорний романтик Сергій Жадан. — К.: Либідь, 2017).
Виразно «донецький» роман Тамари Горіха Зерня — ніби оболонка, що всотує-об’єднує-трансформує подібні розмисли. Інколи авторка відверто натякає на джерело: «Здавалося, я потрапила у фантастичний роман. Може, над ними всіма розпилили психотропний газ і тільки у мене є імунітет? Або навпаки, це я збожеволіла і тому ніяк не вловлю логіку і смисл оточуючих? Чи сплю, і це затяжний сон? Або наслідки аварії, раптом мозок після струсу так і не зібрався докупи... Всі змінилися. Я перестала впізнавати тих, з ким жила і працювала останні десять років. Більше того, я їх відверто боялася» — це ж редукований до краю синопсис попереднього Рафєєнкового роману «Довгі часи» (2017), чи не так? А коли вже згадали про «Мондегрінового» Декарта, то неодмінно вигулькне «Доцине»: «Це жопа. Ідеальна, як у Конфуція».
І тут — стоп-увага! По декількох місяцях, що минули від публікації Оксани Забужко, відкрилася «страшна правда». В інтерв’ю Ользі Герасим’юк Тамара Горіха Зерня зізналася: «Я була в усіх околицях Донецька, в усій прифронтовій зоні. А бути безпосередньо в Донецьку у мене не було потреби, мені люди розповіли» (ВВС, 23.12.2019).
Ось тобі й «мемуаристика» — такий собі «феномен Жуля Верна», котрий уславився «документальними» романами-мандрівками, хоча насправді подорожував лише довкруж дачі на березі Луари.
Це не про слабкість «Доці», а про її силу. Не варто вивищувати мемуаристику — навіть найвищого штибу, вона програватиме талановитій прозі за означенням. «Хай би що було написано, воно завжди залишатиметься в рамках художнього вимислу», — як формулює Дельфін де Віґан добре знану у філософських колах тезу.
Натомість «вимисел», збагачений спогадами, нехай і чужими, — це бонус до читацького успіху. Письменниця Тамара Горіха Зерня — а вона, безперечно, є письменницею уже в дебютному творі, — уповні скористалася такою преференцією.
Вигадала собі біографію: нібито юнкою переїхала жити з Волині до своєї донецької баби і за десять років зжилася з тутешнім людом — як ото вийти заміж із необхідності та й звикнути.
І це не випадково-довільна диспозиція. Такий розклад дозволив романістці не піддатися емоційному фаталізмові та інтелектуальній анемії, що виразно струмить із творів реальних донбаських літераторів. Як-от у Маргарити Сурженко: «Ми пізнали трішки пекла... Програли... Уже нічого не поробиш... Мені було соромно через те, що я підсвідомо хотіла, щоб Луганськ залишився у зоні АТО навічно» (АТО. Історії зі Сходу на Захід. — Брустурів: Дискурсус, 2014). Натомість Доця, проживаючи сепаратистську вакханалію 2014-го з типовою, назагал, реакцією — «між панікою і апатією», — таки спромоглася на організацію навколо себе осмисленого спротиву. Ні, не збройного (хоч наприкінці до того і йде), а, радше, просто тверезого, нетерпимого до моральних переступів.
Про нетверезість Донбасу-2014 є в Олени Стяжкіної: «Революція скінчилась, ба навіть з горя запила». Є і про моральні переступи — сказати б, навіть, про гігієнічний кодекс колаборанта: «Коли «ці» взяли місто, біль і порожнеча минули. Він не одразу це зрозумів. А коли зрозумів, то раптом додумався до «вчасно» і «навіть ліпше».
А потім і геть до дитячого слова «пощастило». А далі світить он що: «На ринку шепотілись, що скоро за хороші доноси даватимуть талони на їжу». Перспектива! Головне за таких координат буття — не замислюватися («ще здохнеш тут від думок...»).
Звісно, з такого навколишнього контингенту не рекрутуєш спільників для скільки-небудь колективного опору. Усе, що лишається головному персонажеві, — індивідуальний антитерор: «Ревазов не вірив у партизанські загони, тому що знав про себе: людина — слабка, і тричі слабка, коли поруч інша. Множачи учасників, ти множиш лиха». Відтак 120-сторінковий, а проте повноцінний роман «Мовою Бога» — про «сполучені посудини лиха». Невеличка, але містка алюзія на біблійні мотиви і майже так само непрозора.
У «Доці» все простіше й від того зловісніше: «Ми вийшли на майдан переконувати, вони прийшли убивати, от і все». Це з експозиції роману, а ближче до кульмінації вже так: «До цих людей треба ставитися як до хворих, одурманених, тобто ні грама не довіряти і ні на що не надіятися. Дай Боже, скоро це закінчиться і їх якимось чином вилікують. Ну або пристрелять, мені вже байдуже».
Якось Павло Загребельний надіслав листа до членів Шевченківського комітету: «Прочитавши «Дарусю», хочеться: або когось зарізати, або самому повіситись, або... Ну ж бо згадайте ще якесь читання, що подвигало б вас на такі не зовсім традиційні дії!» (див. у кн.: Марія Матіос. Вирвані сторінки з автобіографії. — Л.: Піраміда, 2010). Відтоді асортимент наденергетичного читання не надто збільшився: плюс «Чорний ворон» Шкляра, «Букова земля» тієї ж Матіос та оце «Доця».
«Ця брехня правдива?» — у полемічній позакоректності запитує одна персонажка, що обстоює вищість літературної інтерпретації над випадковістю факту, в іншої, апологетки «документа» (де Віґан, «На реальних подіях»).
Остання, зрештою, мусить погодитися: висока проза правдивіша за найвправнішу мемуаристику. Змушена визнати, але не простити — аж до замаху на вбивство своєї опонентки. Дуже схоже на спостереження репортажистки-емігрантки з Донбасу Єлізавети Гончарової у потязі, що прямує з Донеччини на Дніпропетровщину: «З обох боків вагонних окопів уже готові вбивати заради пам’яті героїв цієї війни» (Десь поруч війна. — К.: Темпора, 2017).
Книжка пані Гончарової — про українців зі сходу, що «рятувалися від страхів, від образ, від слабкостей, від сорому». Та про «донецьких»: «Можливо, хтось із них робив різні погані вчинки, хтось був байдужою людиною, хтось потім ще наробить лиха чи дурниць. Тому що звичайні люди. Але вони потрапили у величезний форс-мажор».
Так, форс-мажор, про це писано багато, зокрема й Іваном Дзюбою (чи не найточніше): «Української влади, по суті, там ніколи не було... Чи доречно говорити про захоплення влади на Донеччині «сепаратистами»?.. За великим рахунком, вона не змінилася, вона тут і була, просто тепер вийшла з-під будь-якого контролю». Та й у «Доці» про це є: «Політика по відношенню до місцевих — це політика батога і батога».
Але з чим годі погодитися — з означенням «звичайні люди». Якось Іван Дзюба зауважив: «Моє дитинство в робітничому селищі на Донеччині дихало повітрям, гігієнічно вільним від матюка. Матюк зайшов туди лише в середині 1930-х років із босотою, що приліпилася до індустріалізації».
Зайшов не лише матюк, а і весь «рускій мір». І що тепер? «Нескінченно-кривава комбінація... Кінця жертвам, крові, руїнам поки що не видно... І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависти. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яти... Здається, виходу з цієї дилеми немає».
А Тамара Горіха Зерня каже: «До кожної людини можна достукатися, якщо добряче стукнути». До речі, якби Росія не накинула «тему» — бути б їй супергумористичним письменником.
«Некультурна ти істота, Лідо. Треба казати не «гівна», а «життєвого досвіду». Або — «як Інь і Янь, як сапка і буряк». Хто ще так у нас може? Хіба Марина Мєднікова до її переходу у сценаристику.
У книжці Є. Гончарової є таке: «Ви можете не вірити, але книги — це друге, після маскувальних сіток, про що просять бійці». Чомусь здається, що вони просять «Доцю».
