Мистецтво творити і вчити: таємниці рисунків і прізвища художника Бориса Піаніди у рік століття

24.06.2020
Мистецтво творити і вчити: таємниці рисунків і прізвища художника Бориса Піаніди у рік століття

Борис Піаніда проводить заняття в художній студії. (Архівне фото.)

Пристоличний Ірпінь дарував натхнення багатьом митцям.
 
 
А Борис Піаніда належить до тих небагатьох художників, які щедро віддячували цьому місту своєю працею.
 
 
Борис Микитович влаштував тут приватний меморіальний музей свого вчителя Матвія Донцова у 1975(!) році, де організував дитячу художню студію, в якій безплатно навчав мистецтва.
 
Стараннями Бориса Піаніди в Ірпені було встановлено пам’ятник-стелу біля будинку, де прожив останній рік свого життя видатний український живописець Федір Кричевський.
 
Коли в Ірпені міська бібліотека отримала нове приміщення, Борис Піаніда подбав, щоб його прикрасили дипломні роботи випускників художнього інституту. Коли в місті організовували Ірпінський історико-краєзнавчий музей, Борис Микитович надав для нього матеріали про ірпінських художників.
 
Художнику, кандидату ми­стецтвознавства, доценту Київ­ського державного художнього інституту Борису Микитовичу Піаніді цьогорічного 30 травня виповнилося б 100 років. З нагоди ювілею в історико-краєзнавчому музеї міста Ірпеня на Київщині відкрилася виставка «Життя і твори художника Б. М. Піаніди». 
 
На виставці експонується графіка і живопис художника. Він був чудовим графіком. Дивишся на портретні замальовки Бориса Микитовича — і бачиш людей, їхні характери.
 
Не була для нього кон’юнктурою тематика Другої світової війни, яка обірвала його навчання в Харківському художньому інституті. Загинув на війні старший брат Олександр, офіцер радянської армії, який багато розповідав молодшим братам Борису і Володимиру про творчість Тараса Шевченка, Іллі Рєпіна та інших митців, заохочуючи цим хлопців до мистецтва. 
 
Експонатами є і фронтові малюнки Бориса Піаніди. У 1942 році поранення і контузія вивели його, солдата-десантника, з лав бійців. Він повернувся до навчання. У 1947-му закінчив з відзнакою Київський державний художній інститут, де навчався на живописному факультеті в майстерні професора Олексія Шовкуненка.
 
У 1951 році Борис Піаніда захистив кандидатську дисертацію з мистецтвознавства. Протягом наступних років написав і опублікував понад 250 мистецтвознавчих статей, зокрема, в журналі «Народна творчість та етнографія» та періодичних виданнях. Найвизначнішою з його друкованих праць є монографія про художника Матвія Донцова, видана в 1962-му. 
 
Одночасно з викладацькою діяльністю Борис Микитович проводив у художньому інституті громадську роботу. Був деканом факультету громадських професій, головою осередку товариства «Знання» при Київському державному художньому інституті, головним редактором інститутської газети «Мистецтво», секретарем кафедри рисунку та живопису і дружинником. Окрім Ірпеня, він навчав дітей і молодь у двох художніх студіях у Києві.
 
І все ж передусім Борис Піаніда — художник. Широкий його творчий діапазон — від тематичних картин, портретів, пейзажів до монументально-декоративних розписів, мозаїк, вітражів, випалювання.
 
Свій протест художника проти нищення гітлерівцями творів мистецтва Борис Піаніда виразив картиною «Варвари ХХ віку». З гіркотою змалював митець руйнування, вчинені німецькими загарбниками на українській землі. 
 
Художник також відтворив у своїх картинах багато мальовничих куточків рідної природи та історичних пам’яток. У складі творчих гуртів архітекторів, художників, скульпторів Борис Піаніда виконав низку монументально-декоративних робіт у містах Донбасу, на Херсонщині, на батьківщині Тараса Шевченка, в селі Моринці, у Ксаверівці на Київщині, в селі Піщаному на Черкащині, у спорудах житлового і громадського призначення в Києві. 
 
Борис Піаніда був ерудованою людиною. Згадують, що добре знав творчість репресованих комуністичним режимом художників. 
 
Картини Бориса Піаніди зберігаються в художніх, історико-краєзнавчих та меморіальних музеях у Києві, Полтаві, Дніпрі, Миколаєві, Сумах, Лебедині, Бердянську, Горлівці, Каневі, Яготині, Ірпені та інших. Його творчість відзначали нагородами і грамотами. 
 
Борис Піаніда помер 8 березня 1993 року. Він прожив би довше. Але якось, коли Піаніда повертався пізно вночі з Києва, де навчав юних мистецтва, знайшлись виродки, які побили старого вчителя. Внаслідок побиття ребро художника вперлося в його легеню.
 
Останні роки Борис Микитович дуже страждав. Він ходив зігнутий і не міг випрямитися. Він не міг лягти на ліжко і спав, сидячи у кріслі. Перед смертю художник заповів поховати його в українській вишитій сорочці біля могили свого вчителя Матвія Донцова. Останню волю митця виконали.
 
На жаль, після смерті Бориса Микитовича створений ним меморіальний музей Матвія Донцова припинив свою роботу. Колишня завідувачка відділу культури Лідія Токарська, скориставшись певним психічним станом вдови Бориса Піаніди Любові Іванівни, продала будинок і привласнила гроші.
 
Але Ірпінський історико-краєзнавчий музей зберігає пам’ять про видатного земляка. Режисерка Ліна Агаркова створила два фільми про Бориса Піаніду. На жаль, у кінострічках відеозображення художника немає. Використано фото, картини та спогади людей, які його знали. 
 
Мені розповідали, що Борис Піаніда пояснював своє прізвище італійським походженням. Переповідали й те, що справжнє прізвище Бориса Микитовича — П’янида. Оскільки воно схоже на «п’янюга», то художник обрав милозвучне Піаніда. 
 
Відома замітка в газеті, яку написав учень 9-го класу полтавської школи Борис П’янида. На Будянському фарфоровому заводі працювали художники — двоюрідний брат і небіж Бориса Микитовича Борис і Юрій П’яниди. Тобто друга версія має документальне підтвердження. 
 
Утім, можливо, рід походить із Італії. Ця версія потребує окремого дослідження. Борис Микитович писав, що його мама була домогосподаркою. 
 
Коли я згадую художника Піаніду, то в моїй пам’яті зринає спомин про відкриття Ірпінського історико-краєзнавчого музею у 1987 році. Очільники міста рушили до книги відгуків і раптом відразу відійшли вбік. Виявилося, що на першій сторінці книги відгуків червоніє якась пляма. Я до цих пір не знаю, чи то був якийсь випадковий дефект, не помічений художником, що купував альбом для книги відгуків, чи хтось навмисно зробив капость.
 
Виручив Борис Микитович. Він спокійно витяг із кишені лезо бритви, зчистив червону пляму і зробив перший запис. Написав у нижній частині сторінки. Верхню він залишив, очевидно, для очільника міста. 
 
Борис Піаніда був скромною людиною. І в цьому випадку проявилася його сутність. Він — кандидат мистецтвознавства, доцент Київського художнього інституту, засновник і завідувач меморіального музею. Інша людина на його місці покритикувала б мене, тоді ще новенького директора музею, вказала б на хиби. А Борис Микитович знав, що на відкритті можуть трапитися якісь негаразди. 
 
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею