Забутий спадок Скліфосовського: маєток видатного хірурга у Полтаві ганебно занепадає

Яківці — колишнє село, історична місцевість у Київському районі Полтави, на північно-східній околиці міста — тісно пов’язані з іменем вихідця з України, науковця, видатного хірурга ХІХ століття, котрий одним із перших запровадив асептику та антисептику в хірургічній практиці, проведення операцій під місцевою анестезією, якому належить низка інших досягнень у медицині, Миколи Скліфосовського, у жилах якого текла українсько-молдовська кров.

 

Сюди, до маєтку своєї другої дружини Софії Олександрівни (його перша дружина Єлизавета померла дуже молодою — у 24-річному віці — від тифу), що мав назву «Відрадний» і займав площу понад 600 десятин землі, Микола Васильович, професор Московського університету й завідувач клініки, яку перетворив на один із найкращих лікувальних закладів у Європі (нині це НДІ швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського), а потім, працюючи в Петербурзі, спочатку (з 1871 року) щоліта приїжджав у відпустку, аби відпочити на лоні природи. Та, будучи безнадійним трудоголіком, і тут продовжував лікарську практику: приймав хворих селян, проводив операції в земській лікарні.

 

Недаремно в 1884 році його обрали почесним членом Полтавського товариства лікарів. А в останні роки свого життя, які були затьмарені тяжкою хворобою, й зовсім повернувся на Батьківщину — перебрався до Яківців і оселився тут. На жаль, йому судилося прожити в цьому мальовничому куточку природи лише чотири роки — із 1900-го по 1904-й.

 

Моїм гідом в екскурсії колишнім маєтком «Відрадний» люб’язно погодився стати полтавець Валерій Моцар, котрий володіє іконописом і, до того ж, цікавиться історією, старовиною.

 

«Мій прадід був скарбником у Запорозькій Січі, — повідає про свій родовід чоловік. — Коли за наказом російської імператриці Катерини ІІ Запорозьку Січ ліквідували, він приїхав до Полтави і, купивши землі на Павленках, до кінця життя займався вирощуванням тютюну. Під час революції ці землі націоналізували. І якби в нас можна було так, як, скажімо, у Латвії, Естонії, повернути їх, я б неодмінно скористався цим правом, адже в нас збереглися всі документи».

 

Втім, радянська влада позбавила багатьох не лише землі, а й пам’яті. Удома в пана Валерія є справжній скарб — речі, які колись належали Миколі Скліфосовському. Це, зокрема, товста книга «Руководство в частной терапии» (автор — А. Робен, переклад староруською з французької мови), а ще настінний годинник, начебто подарований світилу медицини російським воєначальником, а також ученим-географом Миколою Столєтовим, життєві дороги яких перетиналися під час російсько-турецької війни 1877—1878 років, після чого вони листувалися. Чудово збереглася й лампадка, що висіла перед іконами в будинку, де мешкали Скліфосовські.

 

— Усі ці речі дісталися нам у спадок від бабусі моєї дружини Олени — Валентини Труби. А тій їх передала її мати Марія Погорєльська, — пояснює Валерій Моцар. — Свого часу Микола Скліфосовський, котрий лікував селян безоплатно, нібито врятував її брата, тож на знак вдячності вона раз чи двічі на тиждень навідувалася до садиби великого лікаря й допомагала по господарству.

 

Так продовжувалося й тоді, коли Миколи Васильовича не стало. Після того ж, як до влади прийшли більшовики й загін червоноармійців, який нагрянув до «Відрадного», не пощадив хворої дружини видатного хірурга й доньки, котра доглядала за нею, жорстоко розправившись з обома, маєток почали розграбовувати. От тоді прабабуся моєї дружини Олени й винесла звідти те, що змогла врятувати. Звісно, місце цих речей — у музеї Миколи Скліфосовського. І якщо колись нарешті сподобляться створити такий музей, я готовий їх туди передати.

 

 

Найперше навідуємося до могил Миколи Васильовича та його сина Володимира, котрий покінчив життя самогубством 1901 року в 16-річному віці. Нині вони впорядковані, на зведеній не так давно цегляній стіні — одна з цитат професора: «Народ, який уміє шанувати своїх великих предків, має право спокійно дивитися в майбутнє». Як докір нам усім...

 

— Колись тут стояла церква, біля якої було невелике кладовище, де хоронили знатних людей. Прабабуся дружини розповідала її бабусі, що, коли більшовики позбавили життя Софію Олександрівну й Тамару, селяни таємно поховали їх разом поміж могил Миколи Васильовича й Володимира — як бачите, на цьому місці навіть просідає грунт, — розповідає пан Валерій. — Варто згадати, що розграбували представники нової влади тоді не лише маєток, а й надгробні пам’ятники — очевидно, злодіїв привабило те, що вони були з рідкісного на ту пору білого мармуру. 

 

Це підтверджує й житель Дублянщини — історичної місцевості в Подільському районі Полтави — Віктор Марголін: «Моя бабуся жила в селищі Вакуленці, тож у дитинстві я проводив там багато часу.

 

Пригадую, із такими ж, як і я, хлопчаками часто грався в піжмурки побіля старих комор, що стояли на узвишші. А за підвищення їм слугували різні камені, включаючи й могильний пам’ятник Миколі Скліфосовському — я чітко запам’ятав це прізвище, викарбуване на ньому. До речі, за часів горбачовської «перебудови» в одній із місцевих газет був надрукований нашумілий матеріал про те, як той пам’ятник виймали з-під комори. А от куди його потім поділи, не знаю».

 

Речі, що належали Миколі Скліфосовському.

На жаль, живу легенду медицини увесь час переслідували трагічні події: з семи його дітей, яких він вважав своїм земним безсмертям, до зрілого віку дожила тільки донька Тамара, та й тій доля уготувала мученицьку смерть. Неподалік могил розташоване досить добротне приміщення колишньої початкової школи, побудоване за кошт Миколи Скліфосовського в пам’ять про сина Бориса, який помер у дитинстві.

 

— У цій школі навчалися багато яківчан, її відвідував навіть мій тесть, — зауважує Валерій Моцар. — Біля неї був шкільний садок, землю під який також виділив Микола Васильович. Подейкують, що й дерева для посадки він дарував зі свого саду, сам же й учив школярів доглядати за ними. 

 

Нині у приміщенні живуть люди, дехто, очевидно, розширюючи житлову площу, уже примудрився з одного боку звести сучасну добудову. Далі прямуємо до місцевої бібліотеки, яка також розташована в одній із будівель маєтку «Відрадний».

 

Вважається, що свого часу це був мисливський будиночок, хоч мій супутник наполягає на тому, що Микола Скліфосовський ніколи не захоплювався полюванням. Найімовірніше, за словами Валерія Моцара, то був гостьовий будинок. Відомо, що в ньому гостював із родиною науковець і філософ Володимир Вернадський.

 

До речі, Микола Васильович приятелював із багатьма відомими людьми минулої епохи: іще одним світилом медицини Миколою Пироговим, композитором Петром Чайковським, художниками Григорієм Мясоєдовим та Василем Верещагіним, котрий був двічі поранений під час російсько-турецької війни і якого Скліфосовський щоразу повертав у стрій, тощо. 

 

— Усередині цього приміщення вже неодноразово робили ремонт, — інформує бібліотекар Світлана Городинська. — А от знадвору стіни збереглися такими, якими були й за життя Миколи Скліфосовського. До речі, кладка тут унікальна тим, що поміж цеглою, напевно, для зміцнення конструкції, як бачите, вставлені великі гвіздки (костилі) — і так по всьому периметру будівлі. Цікавим є й те, що простінки всередині мають пустоту (мабуть, це зроблено для того, щоб повітряна «подушка» зберігала тепло).

 

Світлана Іванівна порадила нам поспілкуватися з місцевим знавцем історії родини світила медицини — 83 річною Майєю Койнаш — і навіть провела нас до будинку, в якому мешкали колись Скліфосовські. Нині серед його мешканців і Майя Іванівна із сином та невісткою. І от ми вже розмовляємо з нею на га ґанку під хлюпання дощу. 

 

— Я проживаю в Яківцях із 1957 року, — повідомила літня жінка. — Якось познайомилася з однією місцевою бабусею, котра повідала мені історію видатного і при цьому надзвичайно скромного хірурга Миколи Скліфосовського, який був людиною з відкритою й доброю душею — ніколи не відмовляв у допомозі нужденним, і мене це настільки вразило, що я почала по крупинках збирати будь-яку інформацію стосовно нього.

 

Працюючи в Інституті свинарства і агропромислового виробництва НААН України, у 1973 році ще й отримала житло в цьому унікальному будинку. Відтоді мені здається, немовби дух самого Миколи Скліфосовського мене підтримує. Існує напис, що цей будинок зведений 1902 року, та насправді, думаю, його побудували ще раніше. Свого часу в місцевій бібліотеці була навіть домова книга (чи паспорт домоволодіння) Скліфосовських (нині її немає, вона як у воду канула), що містила детальний план усіх забудов маєтку, а оскільки я завжди була дуже активною читачкою, бібліотекар видала мені ту книгу всього на добу, тож я встигла її лише переглянути.

 

Схоже на те, що отут, де я мешкаю, був центральний вхід до будинку. Мені дісталася найбільша кімната — площею понад 60 квадратних метрів (ми з неї зробили трикімнатну квартиру). За інформацією з домової книги, це була гостьова кімната. А далі йшли робочий кабінет господаря, спальні тощо. Стеля тут висотою понад 3 метри: коли її білила, довелося на стіл ставити ще й стілець.

 

Від будинку до альтанки, що стояла на якійсь відстані від нього, вела липова алея, обабіч якої були встановлені лавочки. Загалом Микола Скліфосовський перетворив свій маєток у Яківцях на полтавську Швейцарію: окрім усього, чоловік був іще й дуже прогресивним, талановитим господарем. 

 

За словами Майї Койнаш, хоч вона й має про сім’ю Миколи Скліфосовського чимало інформації, їй хочеться знати все більше й більше. Зокрема жінці дуже цікаво, ким була дружина Миколи Васильовича Софія Олександрівна, адже це саме їй належав маєток «Відрадний». 

 

— До речі, після смерті сина Бориса Микола Скліфосовський суворо заборонив його так називати, — стверджує Майя Іванівна. — А ви знаєте, за яких обставин Микола Васильович познайомився із Софією Олександрівною? Під час російсько-турецької воєнної кампанії 1877—1878 років, де виходжувати поранених лікарям-чоловікам допомагали жінки. Однією з них якраз і була Софія Олександрівна. До речі, після цього Микола Скліфосовський першим виступив за те, аби медичну освіту могли здобувати й представниці слабкої статі. 

 

Як відомо, Микола Скліфосовський був учасником багатьох воєн. Коли в 1866 році розпочалася австро-пруська війна, він сам попросився на фронт, аби надавати допомогу пораненим воякам.

 

Після укладення миру повернувся до Одеси, проте ненадовго, бо почалася франко-пруська війна, а Микола Васильович бачив своє місце там, де вкрай потрібна була його допомога. Незабаром лікаря запросили викладати до Петербурзької медико-хірургічної академії — єдиного навчального закладу в Росії, де готували військових лікарів.

 

Після п’яти років викладацької діяльності він знову попросився на балканську, а потім і російсько-турецьку війну, де оперував поранених пліч-о-пліч з іще одним нашим видатним співвітчизником — Миколою Пироговим.

 

Після важких боїв Микола Васильович, бувало, працював безперервно по кілька діб, причому брався за найскладніші каліцтва. За підрахунками, через його руки пройшли понад 10 тисяч поранених.

 

— Від оцього будинку пролягала мощена дорога аж до тодішніх околиць Полтави, якою Микола Васильович упряжкою напряму їздив до свого приятеля Григорія Мясоєдова, котрий жив на Павленках, де мав великий фруктовий сад, парк та озеро. І оскільки обидва зналися на садівництві, то завжди не тільки хвалилися, а й ділилися новими сортами дерев та кущів. До слова, Микола Васильович першим посадив у цій місцевості виноград, — запевняє Майя Койнаш, — а ще займався бджільництвом. Широті його інтересів можна тільки подивуватися. 

 

— У садибі мого тестя росте хміль. Той стверджує, що розвів його в Яківцях саме Микола Скліфосовський, — додає пан Валерій. — Як відомо, він уперше в Україні почав вирощувати хміль на березі викопаного озера і, привізши з Баварії обладнання, варив пиво. На честь доньки Тамари заклав дендропарк, у якому дотепер збереглося й двоповерхове дачне приміщення (воно теж заселене людьми).

 

Поряд із будинком, де мешкали Скліфосовські, стоять іще одні мовчазні свідки тих далеких подій — віковічні дуби. На одному з них більшовики нібито й повісили доньку Миколи Скліфосовського Тамару, перед цим познущавшись із неї й убивши її неньку (заради справедливості варто зазначити: дехто вважає, нібито розправилися з двома беззахисними жінками члени загону «махновців» під проводом Бібікова — втім і більшовицькі, і махновські повстанські загони були формою революційної боротьби проти влади поміщиків — спільність ворога не могла не підштовхнути до спільних дій, хоч стосунки Нестора Махна з більшовиками й були непослідовними та навіть драматичними).

 

Роздратував бандитів начебто портрет Миколи Скліфосовського, на якому він був у мундирі офіцера царської армії. Ті не знали, що генеральське звання було дароване лікарю за участь у війнах, порятунок поранених. За іронією долі, вдова й донька Миколи Васильовича мали охоронну ленінську грамоту, в якій зазначалося, що сім’ю знаменитого хірурга не можна чіпати, проте так і не скористалися нею…

Тест на зрілість суспільства: чи здатне воно оцінити і зберегти спадщину видатного хірурга?

 

Іще один яківчанин Сергій Добродєєв мешкає в будинку видатного лікаря від народження.

 

«Я багато років пропрацював у Москві, де довелося побувати й у НДІ імені М. В. Скліфосовського. Коли сказав там, що мешкаю в будинку Скліфосовського, мені не повірили, — пригадує він. — У мене зала площею 36 квадратних метрів. Стеля з дранки, на ній свого часу була ліпнина. Цегла тут, як бачите, дуже дебела: за понад сто літ зовсім не розтріскалася. Мені говорили, що при кладці в розчин додавали курячі яйця. Стіни зсередини обкладені ще й рубленим деревом, а щілини між ним забиті кінським волосом. Я, коли робив ремонт, прокляв усе на світі — стільки інструментів «уграв». Дерево просто неможливо перепиляти. Якби всі мешканці стежили за тим, щоб усередину приміщення не затікала дощова й тала вода, воно б іще й тисячу років стояло!»

 

Наразі лише одна частина будинку лишилася такою, якою була за часів існування маєтку «Відрадний»: у ній мешкало літнє подружжя, яке не могло потягнути ремонту. Відтак збереглося до наших днів і одне-єдине оригінальне тристулкове вікно. Дивлячись на нього, мимоволі ловиш себе на думці, що, можливо, колись через нього дивився на дощ чи сніг великий учений, лікар і гуманіст Микола Скліфосовський, котрий так заслуговував на земне щастя й чомусь зазнав його дуже мало.

 

Якщо вже згадані будівлі маєтку «Відрадний» іще в більш-менш пристойному стані, то приміщення колишньої амбулаторії Миколи Скліфосовського, що ховається в густих чагарях, гине просто на очах. Усе тому, за словами Майї Койнаш, що використовували його бездумно: «Коли Інститут свинарства і агропромислового виробництва облаштував у цій будівлі лабораторію зі штучного осіменіння свиней, тут іще був порядок. Але згодом — десь у 2008—2010 роках — у цьому приміщенні почали виготовляти облицювальну плитку, а тоді й зовсім розводили свиней — городили його, як кому збрело в голову. Усе це і призвело до ось такої розрухи».

 

Така ж доля чекала й на господарське приміщення, де Скліфосовські утримували різну живність: воно стало складом для якихось шкідливих речовин, після того ж, як місцеві жителі таки добилися, аби їх вивезли, стоїть пусткою, ставши притулком хіба що для пацюків. З огляду на жалюгідний стан цих будівель один із місцевих підприємців нібито якось зібрався їх знести, маючи якісь свої плани на земельну ділянку, проте на заваді стали місцеві активісти, які забили на сполох.

 

«Готують до знесення приміщення колишнього маєтку Миколи Скліфосовського. Чи є в такої Полтави й такої країни майбутнє? — висловив обурення на своїй сторінці у «Фейсбуці» один із них — Дмитро Макуха. — Миколо Васильовичу, дякую за все, що ви зробили, але нинішнє суспільство не здатне оцінити і зберегти вашу спадщину». Після піднятого шуму зносити будівлі заборонили, однак чи надовго? Та й скільки іще вони отак протримаються?

 

— До мене часто звертаються люди, як оце ви, через те, що їм хтось сказав, що я збираю інформацію про Миколу Скліфосовського. Мене навіть зняли в одному з епізодів фільму місцевих авторів Віри Кумпан та Оксани Кравченко «М. В. Скліфосовський. Подорож крізь час». Так от, останнього разу прийшов чоловік, який має бронзовий бюст Вадима Скліфосовського нібито 1856 року (викупив у тих, хто знайшов його в селищі Крутий Берег, що в Подільському районі Полтави). Хтозна, хто це. Можливо, один із братів (як відомо, видатний хірург — виходець із багатодітної родини).

 

У біографії Миколи Скліфосовського багато білих плям. За радянських часів про цю непересічну особистість довго замовчували, навіть за могилою професора ніхто не доглядав — тільки я, було, все боролася з бур’янами, чому несказанно дивувалися інші жителі Яківців. Я ж завжди усвідомлювала, що ми заборгували перед цією видатною людиною, що вона не заслуговує на забуття.

 

Пару років тому в Полтаві проводили конгрес хірургів з усієї України. Привезли їх і до Яківців, аби показати колишні володіння знаного колеги, ім’я якого носить Полтавська обласна клінічна лікарня. Покликали й мене. Та, знаєте, мені було дуже соромно, що колишні будівлі маєтку «Відрадний» у такому занепаді, — зітхає Майя Койнаш.