Останнім часом багато хто береться трактувати історію України, особливо сусідній «царь-государь».
Тож хочу дещо розповісти про чомусь забутого Миколу Аркаса (Микола Аркас — історик , композитор, поет, просвітянин, автор «Історії України-Русі», грек за походженням. Його син, також Микола, був командиром полку армії УНР. — Ред.).
Ось що про нього писала вчителька молодших дітей родини Аркасів: «Как родители, так и дети, особенно старший сын Микола, большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссию».
Микола Аркас належав до заможної родини, але не накопичував багатств, а спрямовував на розвиток української мови, на збереження української культури.
Непохитна Шевченкова віра у краще майбутнє України передалася і Миколі. Для нього прикладом слугували сотні постатей історії України, які своє життя ставили нижче за долю Батьківщини, за її свободу й незалежність.
Ці імена знайшли своє відображення в «Історії України-Русі», яку він написав. Крім того, перу Аркаса належить історична поема «Гетьман Пилип Орлик», яка була опублікована 2 лютого 1933 р. в газеті «Радянське Прибужжя», а відтоді більше ніде й не друкувалася. Але її рядки варті того, щоб нащадки славного гетьмана згадували його справу, його діла*.
«У Солониках раним-рано,
Над морем сонечко зійшло,
Своїм промінням ясним, теплим
Весь берег й гори залило.
На березі крутім, високім,
Де море синєє шумить,
Чужинця постать самотняя
Над кручею похмурая стоїть.
Щодня тут сонечко стрічає,
Щодня чогось тут вигляда,
І думка смутная й тяжкая
Одна тіснить його щодня:
«Минають дні, минають роки,
Мине життя, і нічого
Не здолаю я заподіять
Для краю рідного мого.
Мій рідний край, чудовий раю,
За тебе тут тепер конаю,
За волю вільную твою,
За твоє щастя, твою славу,
Ввесь вік свій тяжку і кріваву,
Уперту вів я боротьбу...
Скінчилась боротьба важка...
Без булави та ще й без слави,
Без товариства і без друзів
Я тут конаю... Боже правий!
Невже отут на чужині
Життя ти відбереш мені?
* * *
«Богдане, Богдане, коли б то ти встав,
Устав, подививсь на Вкраїну свою,
За яку ти кров пролив, як теє море,
Для котрої щастя шукав ти... В чому?
В кайдани закуту,
Сльозами умиту,
Її, рідну неньку,
Залишив ти нам.
Досталась ще й люта,
за волю святую, тяжка боротьба,
Якої, здається, і краю нема».
Ні! Певен я, що встане правда,
Що знов Вкраїна оживе,
Зітхне свободно, вільно, радо,
Криваві сльози обітре!
Ге, устань же, Україно,
Як колись вставала,
І борись за ті права,
Що ти утеряла!
Так старий Гетьман — Орлик сивий,
Над синім морем прогукав,
І поміж скелями чужими
Могутній поклик залунав,
І море його підхопило,
На Україну понесло
Із ранку до ночі клекоче
І нам шепоче за його.
Гетьман Орлик, як і Микола Аркас, не втрачав надію, що Україна здобуде незалежність, чим автор і завершує свою поему:
«Гей,устань же, Україно,
Як колись вставала,
І борись за ті права,
Що ти утеряла!»
Дуже сумно, що сьогодні мало хто може дорівнятися з Миколою Аркасом (і, звісно ж, з гетьманом Орликом) у його патріотизмі і вірі в свою Батьківщину. n
*Після програшу Полтавської битви гетьман Пилип Орлик вимушений був перебувати за межами України, щоб не потрапити до московських застінків. Останні 18 років перебував у Салоніках (Греція), не полишаючи надії на звільнення України від московського ярма. Там і похований у 1728 р. — Ред.
