Хвороба мстивості: як Москва переслідувала мазепинців

26.05.2020
Хвороба мстивості: як Москва переслідувала мазепинців

Гравюра, присвячена Андрію Войнаровському. (Автор Іван Мигура, 1702 р.)

Нещодавно чеські ЗМІ повідомили про те, що меру Праги Зденеку Гржибу та керівнику одного з районів міста надано персональну охорону у зв’язку з появою відомостей щодо планів російських спецслужб отруїти згаданих осіб.
 
 
Нагадаємо, що Москва має до керівництва чеської столиці претензії у зв’язку з демонтажем тамтешнього пам’ятника радянському маршалові Івану Конєву.
 
 
Із цього приводу широкий загал традиційно розділився на тих, хто каже «Опять рускіє віновати? Сколько можно врать?» та тих, хто здивований нахабністю московської агентури.
 
Перші — жертви пропаганди найсвятішого в історії «народа-богоносца», других більше — це майже весь світ за межами РФ. Але не праві ні ті, ні інші. 
 
Бандитські розправи останніх років над своїми опонентами за кордоном з боку московської влади масова свідомість сприймає як дещо шокуюче та небувале.
 
Проте це не більш ніж ілюстрація до приказки «Ніколи такого не було, і ось знову». Насправді ж такий стиль поведінки Москви має глибочезну історичну традицію.

Гетьманський небіж Андрій Войнаровський

Україна та її народ чи не найчастіше стикалися з подібними діями Росії. Серед жертв московської мстивості — представники всіх поколінь борців за волю України.
 
Не були винятком і козацькі урядовці-емігранти, які після знищення Батурина, Полтавської битви та поразки визвольного повстання Івана Мазепи опинилися в різних європейських країнах.
 
Безумовно, найвідомішою є історія полювання на племінника гетьмана Мазепи, сина його сестри Олександри, Андрія Войнаровського.
 
Гетьманський небіж активно допомагав дядьку під час повстання проти Москви, брав участь у боях проти її військ в Україні. Цікаво, що перед самим початком виступу виконав наднебезпечне доручення Мазепи та особисто відправився до табору московського генерала Олександра Меншикова, щоб повідомити тому про неможливість гетьмана з причини хвороби приєднатись до російського війська, як того вимагав цар Петро. 
 
Гетьману потрібно було приспати пильність московітів та виграти час, щоб підготуватись до повстання. Найближчий родич гетьмана фактично своєю головою гарантував Москві відсутність будь-яких таємних задумів з боку Мазепи.
 
Войнаровський полишив табір Меншикова останньої можливої хвилини, виконав завдання, надав дядьку такий необхідний час. Можна уявити, як бісився цар Петро, дізнавшись про цю операцію!
 
Після смерті дядька у 1709 році Андрій Войнаровський успадкував величезні кошти по ньому, яких було більш ніж достатньо для безбідного життя в Європі. Проте не полишив української справи. Активна дипломатична діяльність Войнаровського, спрямована проти Москви, лише додавала ненависті до нього з боку Петра I, який наполегливо займався «викорчовуванням» усього, що було пов’язане з іменем гетьмана Мазепи. 
 
Влітку 1716 року Войнаровський прибув до Гамбурга — тодішньої економічної столиці Північної Європи — задля встановлення контактів із місцевою англійською резидентурою. Джерела щодо переговорів Войнаровського з британцями зберегли, зокрема, й такі його слова: «Англія знає, яке це страждання для цілої нації бути в неволі, тим більше, що козацька нація є нацією волелюбною». 
 
Німецькою оплачуваною агентурою московського царя було організовано цілодобове стеження за Войнаровським. Петро I планував викрасти або — в разі невдачі — вбити його. Задля реалізації плану до Гамбурга прибув Олександр Румянцев, який менш ніж за рік «уславиться» подібною операцією з викрадення власного сина Петра I, Олексія, що, врешті-решт, призведе до страти останнього.
 
11 жовтня 1716 року на вулиці Гамбурга агенти царя схопили Войнаровського та в закритій кареті доправили до російської амбасади. Така нахабна акція посеред суверенного міста викликала жваве обговорення як у кулуарах європейської політики, так і на шпальтах провідних газет.
 
Одна з них писала: «Споконвіку Гамбург був вільним містом... Тепер його вольностям прийшов кінець». 
Своє обурення тоді висловили всі провідні європейські держави. Близько місяця точилась війна дипломатичних протестів. Але все це, по суті, було не більш ніж «висловлюванням глибокого занепокоєння».
 
Треба сказати, що саме в цей час неподалік Гамбурга перебував і сам Петро I, а російські війська стояли в сусідньому герцогстві Мекленбург, яке було звільнене від шведів. Але «московські визволителі», як завжди, не поспішали йти.
 
Наявність збройної сили сприяла переконливості царського ультиматуму — випустити з міста його агентів разом із захопленим українцем. 
 
Європа вчергове обрала шлях умиротворення агресора, нечуване навіть на ті часи свавілля відбулося, Войнаровський опинився в руках Москви. Щоправда, «найчесніші у світі» російські історики описують згадані події таким чином: «Магистрат города из особого уважения к его величеству выдал Войнаровского». Спочатку в Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, а потім у Якутії: ув’язнення Войнаровського тривало понад чверть століття, до самої його смерті.
 
Клятва Івана Мазепи на вірність Україні. 
Художник О. Полтавець-Гуйда, 2011 р. (Із фондової колекції НІКЗ «Гетьманська столиця»).

Генеральний осавул гетьманського уряду у вигнанні 

Подібного зазнав ще один емігрант-мазепинець — син полтавського полковника, генеральний осавул гетьманського уряду у вигнанні Григорій Герцик. Представник родини українізованих євреїв, колишніх Герців, а тепер Герциків, Григорій був одним із перших «жидомазепинців» — таких ненависних Москві в усі часи українських патріотів іноетнічного походження.
 
Герцик неодноразово їздив від гетьмана Пилипа Орлика з дипломатичними завданнями до донських козаків, до Криму, до запорожців, на Кубань, брав участь в перемовинах із Туреччиною. До речі, саме Герцик, за його власними словами, займався організацією за півроку після смерті перепохованням тіла Івана Мазепи у місті Галац (тепер територія Румунії).
 
Наприкінці 1719 року Орлик відправив Герцика у Варшаву з листами до урядовців Речі Посполитої. Той завдання виконав і мав рушити далі, до Запорізької Січі. Але цьому завадила хвороба.
 
Невдовзі про його перебування у Варшаві дізналися московські нишпорки з місцевої резидентури. Річ Посполита в цей час фактично мала статус васала Москви, на її території начебто задля протидії шведській загрозі постійно перебували російські війська.
 
Тому в цьому випадку все склалось для російського посла достатньо просто. Він висловив полякам ультиматум, ті його виконали — хворого Герцика було видано. Далі його шлях проліг до Петербурга, попереду було дев’ятирічне ув’язнення у Петропавлівській фортеці.

Починав префектом Старшої студентської конгрегації Могилянки

Ще підліше доля обійшлася з Григорієм Іллічем Новицьким. Представник видатного козацького роду, ще будучи студентом Києво-Могилянської академії, зумів звернути на себе увагу найяскравіших представників української еліти: сам митрополит київський Варлаам Ясинський дякував його батькові за добре виховання сина.
 
Недарма Григорій був префектом Старшої студентської конгрегації, тобто лідером тодішнього українського студентства. Потім за розум і таланти був наближений до гетьмана Івана Мазепи і на момент виступу проти Москви перебував як резидент при великому коронному гетьманові Польщі Адамові Синявському — не першій, але й не другій людині в тодішній Речі Посполитій. 
 
Синявський довго вагався, кого підтримати: московського царя чи українського гетьмана, і тому тримав посланця Мазепи при собі аж поки не стало остаточно ясно, хто переможе. А після того, як чітко позначилась перевага Москви, без усілякого опору виконав чергову вимогу царського уряду видати мазепинського соратника, який, до речі, був іще й свояком наступника Мазепи на гетьманстві Пилипа Орлика. 
 
У результаті Григорій Новицький опинився у в’язниці в Москві, а у 1712 році був відправлений на заслання до Сибіру. Втім і там не занепав духом, а навіть знайшов можливість для реалізації власної творчої енергії — до нашого часу дійшла його наукова робота «Короткий опис про народ остяцький» (остяки — староросійська назва хантів). Цікаво, що в передмові до своєї роботи Григорій Новицький вказував, що взявся за неї не через допитливість мандрівника, а через скрутність обставин неволі, де прагнув відчути себе вільним, а волю цю міг знайти тільки у творчості, свободі розуму та пізнання.

Пилипа Орлика не дістали

Як бачимо, і у часи Петра I Росія, кажучи словами його сучасного спадкоємця, «ніде не мала меж». Але, на щастя, така мстива активність Москви часто не отримувала успішного результату. Прикладом того є десятки мазепинців-емігрантів, що зуміли не потрапити до тенет московських агентів та провадили активну дипломатичну, розвідувальну та іншу діяльність на користь майбутнього визволення України. 
 
Яскравий приклад — діяльність Мазепиного спадкоємця в еміграції Пилипа Орлика. Більше тридцяти років він присвятив боротьбі за інтереси України, встиг пожити в більшості країн Центральної, Північної, Південної та Східної Європи. Весь час за ним полювала російська агентура. Але, як одного разу занотував Орлик у своєму щоденнику, йому було відомо про московські домагання та розшуки, і тому він чітко дотримувався законів конспірації.
 
Іноді ж таке переслідування мазепинців не тільки не давало результату, а й навпаки, викликало новий опір. Приклад цього — доля Івана Мировича. Його батько, переяславський полковник, мав шестеро синів.
 
Старший син Федір став активним діячем еміграції. Молодші ж були репресовані, вислані до Тобольська. Саме тут пройшло дитинство наймолодшого, Івана. Він народився 1703 року, під каток репресій потрапив у шестирічному віці. Московська влада вважала, що таким чином виховуються добрі холопи, і тому Івана Мировича було прийнято на службу до російського війська. 
 
За декілька років нащадок славної козацької родини став драгунським капітаном. Але зробити з нього холопа так і не вдалося — скориставшись зручною можливістю, він втік до Речі Посполитої. Пізніше оселився в Кримському ханстві і навіть був представником Криму в Пруссії, увесь цей час підтримуючи активні контакти з українською еміграцією. 
 
Іван Мирович став емігрантом-мазепинцем «другої хвилі». Московська агентура полювала й за ним, але, на щастя, невдало, незважаючи навіть на особистий указ цариці Єлизавети «во что бы ни стало схватить и в наши границы наисекретнейшим образом привесть».
 
Можливо, комусь здасться, що подібні методи є проявом сили, але яка ж сила в маніакальній мстивості, що застеляє собою все на світі? Про міжнародне право, закони та мораль нічого й казати...
 
Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» 
Батурин