«Зi стелi» — на п’єдестал: криве дзеркало соціологічного ракурсу «Рейтингу»

26.05.2020
«Зi стелi» — на п’єдестал: криве дзеркало соціологічного ракурсу «Рейтингу»

Президент Володимир Зеленський та експрезидент Леонід Кучма: інтриги й маніпуляції — наше все... (Фото з сайта biz.ua.)

Є карткова гра покер і є її правила, тобто те, що дозволяє людині сісти й почати гру.
 
 
Але в жодних правилах не записано можливість блефу.
 
 
Однак якби не було блефу, то не було б сенсу грати. Роздали карти, подивились, кому прийшли кращі, і поділили банк.
 
 
«Правила покера», як їх пояснюють новачку, — це правила для програшу. Їх так спеціально і пояснюють, щоб грати він міг, а виграти — ні.
 
І так із більшістю правил нашого життя. Обман завжди починається з пояснення правил.
 
«Дивіться за руками», — каже наперсточник. — «Вправність рук проти пильності очей». Насправді, чим уважніше ви дивитесь за руками, тим непомітніше від вас вислизає найголовніше. У покері дозволяють блефувати, але не дозволяють піддивлятись та грати крапленими картами. Але є й інші ігри.
 
Коли зустрічаються шулери, вони шахраюють, і правила цього не забороняють. Бізнес, політика — все це ігри, в які грають люди. І тут уся відмінність у рівнях та бар’єрах. Якого рівня гравці, хто вони і що за бар’єром. 
 
У політиці правила шулерства особливо цінні й застосовувані під час виборів. Адже в українських реаліях, говорячи «вибори», ми маємо на увазі «технології». Технології збирання голосів. Окрім загальновідомих — вдало побудованої реклами, адміністративного ресурсу, — є ще чимало. Зокрема, соціологічні рейтинги.

Кухня пропаганди

Чим ближче вибори в Україні, тим більше соціологічних і рейтингових опитувань, які так чи інакше впливають на думку виборця. 
 
І дедалі більше з’являтиметься соціологічних опитувань про електоральні вподобання українців. Їх роблять соціологічні компанії на замовлення того, хто за них платить. Часто такими опитуваннями маніпулюють, зрозуміло, ті, хто їх замовляє.
 
Тим більше якщо йдеться про вибори до місцевих рад, де владі треба переламати усталений хід життя еліт у регіонах. З одного боку — потрусити місцевих «князьків» — свята справа. З іншого — шило на мило — результат той самий. 
 
І от зараз першою шеренгою захисту і піднесення до небес нечуваних і небачених досі «успіхів» влади пішли рівним строєм окремі соціологи, котрих правильніше було б назвати псевдосоціологами. Та й привід для опитування виявився неабиякий! Цілий рік правління Зе-президента!

Просте шулерство

Про віртуозне застосування соціологами різних хитрощів, маніпуляцій писано-переписано чимало. Вважається, що найпоширеніший спосіб «соціологічного шулерства» полягає в тому, аби опитування окремих груп людей подавати як повний національний соціологічний зріз або всеукраїнське опитування, щоб у виборця склалося хибне уявлення про партію та її вплив.
 
Це не нова технологія. Її застосовували в Україні давно. Наприклад, у 2010 році одна із соціологічних компаній наполегливо «пророкувала» тодішньому кандидату в президенти Сергію Тігіпку друге місце на президентських виборах.
 
При цьому опитування громадської думки ця компанія проводила лише у містах, де проживає понад 50 тисяч людей. А відповідно, у такому опитуванні брали більше участі індустріальні східні регіони і менше — західні області, де нижча щільність населення. При цьому дане опитування подавалося, як думка «всієї України». Тож справжні соціологи радять уважно придивлятися до вибірки соцдослідження: чи є вона справді репрезентативною. 
 
Потреба в намальованому «зі стелі» потрібному рейтингу клієнтів за останній час породила цілий ринок сумнівних результатів. Реальні опитування та дійсний стан справ тонуть у хвилях брехні. 
Отже, різні аналітики називають різні види маніпуляцій, однак вочевидь заміс у них один — брехня, перемішана з правдою.
Найперше, прикре, що впадає у вічі в цих туманних соціоісторіях, це те, що, накручуючи умисно (бо проплачено)  відсотки певному замовнику, «дослідники» забувають про відповідальність перед громадянами й українською державністю.
 
Чого варті останні так звані дослідження «Рейтингу», де, за їхнім опитуванням, найкращим президентом України за часи незалежності був Леонід Кучма. «Загалом серед усіх президентів незалежної України 20% респондентів вважають найкращим Л. Кучму. 16% відповіли, що найкращим президентом є В. Зеленський... Відносно часто, як епоху розвитку в Україні, опитані охарактеризували часи правління президентів Л. Кучми та В. Зеленського».
 
Ну що скажеш, обійняти та плакати. Зеленський же сам каже, що нічого не встигне зробити із запланованого за один президентський термін. То у чому наш сьогоднішній розвиток? Питається: «опитування» саме в такому розрізі й із такою постановкою питання потрібне було, щоб що? Для чого? Для кого? Чи проти кого? 
 
Соціологічна група «Рейтинг», яка наялозила таку картину олією, уже потрапляла під артобстріл ЗМІ. У тому числі діставалось і від «УМ». Скажімо, в процесі останніх президентських виборів її звинувачували в накручуванні відсотків на користь лідерки однієї з відомих партій. Хто без гріха, хай першим кине камінь, — напевне, може сказати будь-хто з соціологів, але ж не до тієї міри (як у свіжому опитуванні), де патріотизм стає недоліком і затоптується на догоду небезпечним антидержавним іграм, нещадно луплячи по Україні як державі. І це в період війни! 
 
Тож давайте не ховати голову в пісок, а ввімкнемо пам’ять. Бо насправді це опитування зірвало пласт, глибший за арифметику початкової школи, скільки за кого сьогодні, а проти кого завтра. 

Формула Кучми

Поділяй i володарюй — принцип ордену єзуїтів — був ключовим у діяльності президента Леоніда Кучми. Ексгарант досить уміло нацьковував виконавчу владу проти законодавчої; клан проти клану; народ проти всіх, окрім себе.
 
Розкол партій та рухів, ініційований адміністрацією президента Кучми, так і не дав сформуватися дієвій багатопартійній системі. Поле, таким чином, було ретельно розроблено й підготовлено до засіву ворожнечі. І вже на парламентських виборах 2002 року, як генеральній репетиції президентських перегонів, почалося протиставлення національно-патріотичних сил України.
 
Схоже, цим лекалом продовжують користуватись і зараз. Це може здатися абсурдом, бо як можна протиставляти українського патріота Україні? Виявляється — можна! 
Упродовж усього свого правління Леонід Кучма спекулював на питаннях мови, вибору між Росією та Європою, СНД І НАТО; протистоянні московської та української церков; протиставленні Східної та Західної України; ветеранів Радянської армії та УПА...
 
І починаючи з 2003 року тодішні провладні телекомпанії «Інтер», «УТ-1», «1+1», ICTV переконують Україну в небезпеці відродження фашизму, носієм котрого є патріотичні партії. Залякування, сіяння страху, нагнітання абсурдних тверджень щодо небезпеки розквіту патріотизму в Україні, що фашизм буде державною політикою, — стали офіційною точкою зору української влади.
 
Зазначимо, не якогось там штабу чи кандидата, а офіційною точкою зору, що тиражувалася усіма провладними ЗМІ. Оскільки опозиція не мала змоги так само потужно вести контрпропаганду, прояснити свою позицію, брехня мала величезний вплив на виборців у Луганській, Донецькій, Харківській областях та Криму. Результат — у сьогоднішньому анексованому Криму та окупованому, охопленому війною українському Донбасі — очевидний. Хтось колись дасть оцінку справжній точці поштовху істинного початку здачі України? Вона була закладена ще в той час, про який ми наразі згадуємо. 
 
Якщо ж офіційний курс нинішньої влади такий самий, тоді у свіжому згаданому рейтингу для неї все «правильно». 
 
Ось що ще важливо. Гуманітарні проблеми — від мови до естради — в Україні насправді були. Вони були створені бездіяльністю кучмівської влади. 
 
І пізніше влада Януковича, вірна послідовниця Кучми, досягла успіху. Російськомовні, а насправді денаціоналізовані регіони повірили у вороже ставлення до них україномовних співвітчизників. Антиамериканська істерія, що її нагнітали сателіти «Єдиного», російське втручання у вибори й безцеремонна підтримка Януковича — від російських маргіналів до російського президента — зробили свій внесок у розбрат, посилення напруженості у зовнішніх стосунках України. 

Інформаційний бум народжує блазнів

А тим часом реально, що кажуть люди про Зеленського-президента: від «блазень» до «крихітка Цахес», який погано закінчив, — зараз можна легко знайти в «Ютубі». 
 
Є ще й інший бік медалі. І він також доволі небезпечний. Навіть бачачи реальну картину життя, більшість місцевих лідерів обнародуватимуть будь-які сумнівні провладні рейтинги, бо розпрощатись із керівним кріслом, тим більше в селі, сприймається рівнозначно вироку. Масштаби хоч і не міські, та все ж можливостей більше, ніж у сусіда, котрий перебивається сезонними роботами у місцевого латифундиста. Нелегке життя у більшості сільських мешканців України. Тому хто ж добровільно, навіть із маленького владного крісла, на нього підпишеться? 
 
Можна, звісно, кивати на бунти, що відбувались за кордоном, і розв’язувати ребус: чи то ми такі терплячі, чи пасивні? Бо в докарантинні часи й Ізраїль, і Великобританія, і Китай показували приклади зростання протестного потенціалу.
 
Він не носить ні політичний, ні загальносоціальний характер. Він має психологічне походження. Усе було схоже на початок епохи неконтрольованої агресії, спричиненої інформаційною перевтомою. Те, що світ і людство під час сидіння на карантині ще краще адаптується до інформаційного буму і гостріше відчуватиме соціальну несправедливість, — образа за неможливість жити хоч приблизно так, як живе більш успішний однокласник чи, скажімо, троюрідний брат, — матиме своє відображення у новому порядку після виходу з коронавірусної резервації.
 
Після карантину кількість злиденних і агресивних збільшиться у рази. Є у влади план дій? Ну, окрім прихованих репресій від правоохоронців та театрального виходу першої особи на подіум перед журналістами? 
 
Користуючись активним ковтанням усієї інформації викинутими з активного життя людьми, — саме той час, щоб давати будь-який неекологічний харч. Але, з огляду на ймовірні наслідки прозріння від реальності, може, декотрим соціологам варто все-таки особисто опитати народ, а не вимальовувати в стилі «я художник — я так бачу»? Ну хоча б заради власної професійної цікавості. Проте й професійною її можна назвати з великою натяжкою.