Хаос насолоди і пізнання: рецензія на роман Володимира Єшкілєва «Унія»

26.05.2020
Хаос насолоди і пізнання: рецензія на роман Володимира Єшкілєва «Унія»

Снилося мені, що читаю я книжку і вона тягне мене лабіринтом, у якому просіяні мої сумніви, довічні міражі місця й незбагненності вибору.
 
 
Мандрував країною, де народився, живу й житиму. Снилося чи таки читав?
 
 
Роман Володимира Єшкілєва «Унія» (Х.: Фоліо, 2019) — про вічний український пошук свого шляху, про митарства і втрати вже ніби досягнутого.
 
 
Роман про нас із вами, що жили у ХVII столітті. Бо, схоже, не змінилися ми за ті 350 років — такі самі, як і за часів Богдана Хмельницького; знову обираємо собі подібного, а не розумного. А чи можливе інакше?
 
Цією містикою переткано роман, і ти насолоджуєшся нею, кохаєшся в ній,  потрапляючи до світу філософічних міркувань автора, категорій пізнання і  просвітлення.
 
Та водночас не відпускає історична канва, володіє тобою — і вже не знати, чого більше потребуєш: містики, екшну, правдивої минувшини? Історії, якої не знав, але здогадувався; вірив, що вона існує не у паралельному світі, а у твоєму-реальному. Варто тільки відхилити завісу, лишень зробити зусилля.
 
Ти поклав на автора місію провідника, відмикача заборон. А відтак і віриш йому. Може, ще й тому, що герої роману інакші, не схожі на нав’язаних нам попередніми літпоколіннями: вони не іконно-стереотипні, вони з живої  дійсності свого-твого часу. І втрати їхні від того ще болючіші, і переживаєш їх, як власні-особисті.
 
А вони такими і є, бо саме тоді, у ХVII столітті, сформувалося українське буття сьогоднішнє. Тоді постав священний вибір дороги, і було його зроблено так, як було. Бо не виросли ми — ані тоді, ні тепер, — щоби випасати «білих биків».
 
Автор заводить  нас у задзеркалля політичних інтриг, де кубляться всі: короновані принци, гетьмани, царі, нишпорки, пияки, лицедії. Усі при ділі, творять історію — хутчіш, ніколи чекати-думати, нумо святкувати ще не здобуте! І хилиться вежа, як у славному місті Піза... Чи вже як у Вавилоні?
 
Оте ХVII століття постає в романі, ніби величезна поштова скарбниця — листи, діаріуші, донесення, доноси. Де ми між ними загубилися? Де звернули на манівці? На що розтратили ментальний спадок?
 
Отак і борсаємося у цьому романі — між імпульсивною авантюрою й інтелектуальним розслідуванням. Між гурманним смакуванням проминулих деталей і зачаєним подихом в алхімічній лабораторії, де постає крихка ідентичність. Між пізнанням та насолодою. «Немає простору, який був би недосяжний для Хаосу», — значить Єшкілєв.
 
...снилося мені, що читаю я книжку...
 
Сергій ГРАБАР