Захищав Україну до кінця: пішов із життя ветеран Другої світової війни генерал-майор Борис Лутін

15.05.2020
Захищав Україну до кінця: пішов із життя ветеран Другої світової війни генерал-майор Борис Лутін

Легендарний генерал-майор Борис Лутін. (Фото з архіву автора.)

7 травня, на 98-му році життя, перестало битися серце генерал-майора Бориса Лутіна, ветерана Другої світової війни, який брав участь в обороні Москви, звільненні від нацистів України (зокрема й Полтави), а також Західної Європи.
 
 
Він був єдиним в Україні генералом, який пройшов війну від першого дня до останнього.
 
 
Вона застала тодішнього курсанта Ленінградського танково-технічного училища в одній із танкових дивізій у Псковській області, куди його разом із побратимами направили для проходження курсу молодого бійця. 
 
«Ніколи не забуду першого нальоту німецьких бомбардувальників, — пригадував легендарний генерал. — Моє спотворене обличчя лишилося на згадку про нього: осколками посікло губу, ніс і навіть око, вибило всі зуби. Зі ста курсантів, які проходили курс молодого бійця,  живими лишилися тільки 17. Після того бомбардування ворожої авіації я одразу й посивів, хоч мені на ту пору виповнилося всього 19 років. Так що я сивий від першого дня війни. Відтоді весь час, дивлячись у дзеркало на свою сивину, згадую про початок війни й загибель 83 побратимів, котрі назавжди лишилися 19-річними».
 
Борис Лутін вважав себе по-справжньому щасливою людиною, адже йому поталанило вціліти в тій жорстокій війні. Гортаючи сторінки важких спогадів, Борис Васильович не приховував, що йому довелося воювати й у складі штрафбату.
 
«Гітлерівці розбомбили мої вантажні автомобілі, от мене як командира роти за те, що не вберіг техніку, і покарали штрафбатом, — пояснював. — У ньому було багато таких, як я, — по-справжньому відданих людей, і нас кидали в найнебезпечніші місця. А знімали судимість у тому разі, якщо тебе поранили чи вбили, або ж ти виконав надважливе бойове завдання й при цьому дивом лишився живим. Що й казати, штрафникам діставалося іще більше, ніж усім іншим. Я відчув це на власній шкірі». 
 
Цей мужній чоловік був неодноразово поранений і контужений, та, підлікувавшись у шпиталі, знову повертався на фронт. У відповідь на запитання, як йому вдалося вціліти, він стенав плечима:
 
«Хтозна. Мабуть, так розпорядився Господь. Війна непередбачувана: можна загинути в першому ж бою, а можна з усіх битв вийти неушкодженим. Під час боїв у районі Мишуриного Рогу, що на Дніпропетровщині, снаряд розірвався поряд зі мною. Тож мене не тільки поранило, а й засипало землею — по суті, поховало живцем. І якби не мої солдати, які мене відкопали, сам нізащо не вибрався б. Чесно кажучи, ніколи не думав, що пройду всю війну й лишуся  живим. Бо то була надзвичайно важка війна. Вона мені досі сниться. Тоді знову йду в бій, знов виявляю, що закінчилися патрони, знову дошкуляють холод і голод... Не доведи, Господи... Я просто дивуюся, як ми вистояли в тій війні».
 
Звістка про перемогу застала Бориса Лутіна при визволенні Праги. «Незважаючи на те, що вже був підписаний Акт про капітуляцію фашистської Німеччини, нам довелося добивати окремі німецькі гарнізони, визволяючи Західну Європу. Найобразливіше те, що й після проголошення перемоги в лавах наших бійців були жертви, — зітхав генерал. — Скажімо, у моєму дивізіоні того ж таки 9 травня внаслідок бомбардування колони наших військових ворожою авіацією загинули чотири бійці. Загинули, по суті, доживши до перемоги». 
 
Визволяючи 1943 року Полтаву, Борис Лутін не думав і не гадав, що колись житиме тут, майже в передмісті. Однак після війни його дружині-українці захотілося перебратися поближче до батьків,  так подружжя й осіло в селі Терешки, що неподалік від обласного центру. Уродженець Ленінграда щиро зізнавався, що вважає Україну Батьківщиною. Генерал був невгамовною людиною.
 
Якось говорив мені, що рідні іноді дорікали йому через це: невже тобі, мовляв, більше за всіх потрібно? Коли розпочалися воєнні дії на Донбасі, він, маючи за плечима 92 роки, поїхав у зону протистояння, аби, за його словами, на власні очі побачити, що там відбувається. Побував на передовій, де довелося потрапити й під обстріли.
 
«От говорять, що молодь нині не та. Неправда! — вигукував Борис Васильович. — Побувавши в гарячих точках на Донеччині та Луганщині, бачив наших солдатів, у яких не було ні обмундирування, ні продовольства, ні техніки, ні справжнього озброєння, а вони стояли на смерть! Наші діти — справжні патріоти України! Патріотизм у них аж «зашкалює». 
 
«Хоч я росіянин, та почуваюся українцем, — спокійно, без пафосу говорив він іншого разу. — І готовий захищати Україну до кінця. Шкода, що через вік та стан здоров’я не можу поїхати на фронт і лишитися там. Зате, послуговуючись власним досвідом, можу щось підказати військовим, підняти їхній бойовий дух, чим і займаюся. Мене ніхто не запрошує — я сам напрошуюся виступити».
 
Його зброєю стало авторитетне слово. Генерал написав кілька листів президенту Володимиру Путіну, у яких просив вивести російські війська з території України, припинити братовбивчу війну.
 
«Гірко, що нам тепер доводиться воювати з росіянами, разом з якими кували перемогу у Великій Вітчизняній, ділилися останнім патроном чи шматком хліба. І соромно, що нас мирять німці, — нарікав Борис Лутін. — Образливо чути й те, що нині мусується в Російській Федерації: Україна, мовляв, не брала участі у Другій світовій війні. Це просто блюзнірство. Та без українців Радянський Союз навряд чи переміг би в тій війні. Недаремно навіть Бісмарк заявив, що росіяни непереможні, доки вони разом з українцями. Шкода, що ми так і не винесли уроків із тієї війни».
 
Він трохи не дожив до 9 травня — дати, яка була особливою в його житті і яка, попри нинішнє різне ставлення до неї, до останніх днів лишиться важливою для всіх тих, хто проливав свою кров на фронтах Другої світової. Не стало великого життєлюба, справжнього патріота України.
 
Світ збіднів на ще одну світлу людину з полум’яним серцем, на одного з тих, на кому він тримається.
Висловлюємо щире співчуття рідним і близьким генерала. Нехай добрий спомин про Бориса Васильовича назавжди залишиться у серцях тих, хто його знав, поважав і любив.