Молочний шлях «КозаЧки»: як полтавка кинула високооплачувану роботу й стала успішною бізнес-леді

Про таких, як 35-річна засновниця сироварні «КозаЧка» Тетяна Дядечко кажуть: із неї енергія б’є ключем.

 

Для когось керувати бізнесом — уже суттєве навантаження, але не для Тетяни.

 

 

Бо, окрім цього, вона бере участь у багатьох соціальних проєктах, постійно їздить за кордон, аби перейняти якийсь новий досвід, хоч саму молоду бізнес-леді вже важко назвати новачком у сироварінні.

 

 

Життя «на колесах», говорить, стало для неї звичним. За версією журналу Women, полтавка увійшла до топ-500 успішних українок. Історія її успіху дивує багатьох.

— Іще навчаючись на другому курсі факультету економіки та менеджменту Полтавської аграрної академії, я почала працювати на одну київську компанію: була менеджером із продажів і мала робочий автомобіль, — розповідає про себе моя співрозмовниця. — Так, отримавши водійські права у 18 років, одразу ж сіла за кермо. Закінчивши академію, працювала в ПП «Агроекологія», що в Шишацькому районі. Тож можна сказати, що з першою роботою мені дуже пощастило, адже моїм учителем став сам засновник цього підприємства Семен Антонець — відомий український аграрій, новатор сільського господарства, і я вдячна долі за те, що вона піднесла мені такий подарунок.

 

Семен Свиридонович істотно вплинув на моє світосприйняття, навчив ставити цілі й досягати їх. Розпочавши з обліковця в полі, я досить швидко доросла до заступника фінансового директора. І якби не мій неспокійний характер і вічні пошуки абсолютного щастя, я б, мабуть, працювала там і досі. Бо насправді то була робота-мрія, мене все влаштовувало: і зарплата, і ставлення. Я мала багато повноважень, постійно їздила в закордонні відрядження. Тепер, «перемотуючи плівку» свого життя назад, часто думаю, що даремно тоді без будь-яких причин звільнилася з роботи. Але на ту пору мала за плечима всього 26 років, і мною керував душевний неспокій. Увесь час здавалося, що зупинилася у своєму розвитку.

 

Так Тетяна Дядечко переїхала до Києва. Гадала, що підкорить столицю й після цього настане найкращий період у її житті. Проте все виявилося навпаки. Розпочався період випробувань. Заощаджені гроші швидко закінчилися, а винаймати квартиру в столиці — дуже недешеве задоволення.

 

— Я досить довго не могла знайти пристойну роботу — все було, як ото кажуть у народі, як пороблено, — пригадує Тетяна. — Усе в моєму житті враз стало значно гірше, ніж було. І от одного дня, маючи за плечима рік безробіття, а до того ж кепський настрій і повний занепад духу, я зрозуміла, що далі так тривати не може. І тут мені пригадалася одна моя робоча поїздка в Ізраїль, де я відвідала сімейну сироварню (звісно, тоді ще не знала, що та зустріч із молодим подружжям стане доленосною).

 

Сироварінням на ту пору взагалі не цікавилася. Але мене вразило ставлення молодої пари одне до одного, до людей, Всесвіту. Увесь час важко працюючи (чоловік із дружиною самі обробляли землю, годували й доїли 300 кіз, виготовляли сир і продавали його), вони були абсолютно щасливими, випромінюючи радість, любов, створюючи навколо себе ореол щастя, гармонії й задоволення життям. Іще тоді, не знаючи, що в моєму житті настане важкий період, розмірковувала: як класно, і я так хочу!

 

І от, тужливо дивлячись у вікно орендованої київської квартири, я подумала: а може, моє покликання — варити сир? Абсолютно не знаючи, як це робити, зібрала інформацію на цю тему в інтернеті (на той час навіть це було не так легко), замовила все, що було необхідно для цього процесу, а наступного ранку, поїхавши на ринок і купивши домашнє молоко, почала варити сир. Уже перший сир вийшов шикарним.

 

За другої спроби запропонувала продегустувати його друзям і їхнім знайомим. А після третьої — почала продавати. Коли тепер розповідаю про це сироварам-початківцям, ті дивуються, як я змогла так швидко налагодити виробництво і збут продукції. У такому разі відповідаю: для мене то було питанням виживання, отже, просто не мала часу на розкачку. 

 

Отак півтора року працюючи в київській квартирі, Тетяна Дядечко обросла постійними клієнтами з Конча-Заспи, яким розвозила по домівках сири, йогурти й навіть випічку, впоратися з якою їй допомагала подруга. Завдяки «сарафанному радіо» популярність Тетяниних сирів, йогуртів зростала, вона вже отримувала більше замовлень, аніж могла виконати.

Усе б добре, проте, варячи в київській квартирі сир, яким захоплювалися її багаті клієнти, дівчина розуміла, що це не її рівень. Тож вона домовилася із власником сімейної ферми «Бабині кози», що в Київській області, і сироваром Олександром Бабиним про оренду його сироварні. А оскільки вдень чоловік переробляв там своє молоко, мала можливість працювати тільки в нічну зміну. 

 

— Та я була вдячна Олександру за те, що він узагалі пустив мене до своєї сироварні, попри те, що я його конкурент. Знаєте, у мене така життєва філософія: будь добрим і відкритим до світу — і тоді до тебе притягнуться подібні люди, — ділиться Тетяна Дядечко. — Отак працювала в сироварні Олександра рік. До речі, він також був не з легких. Бо одна річ — варити сир на кухні в каструлі, навіть якщо переробляєш 200—300 літрів молока, і зовсім інша — переробляти 500 літрів однією парою рук на промисловому обладнанні в цеху. Часом злипалися від безсоння очі, хіба що під ранок могла задрімати на дивані в маленькій холодній кімнатці. Було таке, що замість спиртового термометра випадково взяла ртутний, і він тріснув, після чого 500 літрів молока довелося просто вилити.

 

Допікала й постійна нестача коштів. Настав період, коли захотілося здатися. А потім ураз стало легше. Розкрутившись, я навіть змогла придбати в Житомирській області власне приміщення, зробила там ремонт — одні добрі люди допомогли грішми. Домовилася із друзями-фермерами, що ті постачатимуть молоко. І от тут розпочалося найцікавіше. Річ у тому, що коли ми, початківці, пишемо план запуску виробництва, то розраховуємо необхідну суму коштів лише до відкриття підприємства, забуваючи про те, що перші півроку чи рік воно іще не даватиме особливого прибутку, а тобі ж потрібно закуповувати молоко, виплачувати зарплату працівникам тощо.

 

І саме коли я відкрила свою сироварню, зіткнулася з тим, що оборотних коштів не вистачало, знайти кваліфікованих працівників у селі було складно. Окрім усього, вийшло так, що й нібито хороше молоко моїх друзів-фермерів через годівлю корів силосом не відповідало моїм вимогам. Усю готову продукцію доводилося викидати: сир мав гіркий смак, розтріскувався, розвалювався. Тож щоразу процес його приготування закінчувався рясними сльозами. Уже вдруге мені хотілося все покинути, відмовитися від сироваріння. Єдиною розрадою стали мої батьки, котрі проживають у райцентрі Чутове, вони не лише надавали моральну підтримку, а й допомагали фінансово, наскільки могли.

 

Потім розпочалися пошуки такої, як треба, сировини. Тетяна знайшла кілька родин, які тримали по 4—5 корів, домовилася з ними про поставку молока, і так пропрацювала ще рік. За цей час їй вдалося вийти зі своїми йогуртами на торговельну мережу «Сільпо» (вони й зараз продаються в цій мережі магазинів). Але з молоком усе одно весь час були якісь проблеми. 

 

— Багато його доводилося виливати, — зітхає Тетяна. — Знаєте, я люблю простих українців, але, попрацювавши з ними, дійшла висновку, що чи не кожен із них спить і мріє, як би когось обвести навколо пальця, — от такий у нас менталітет. І то була просто катастрофа. Бо я приходила вранці на роботу й не знала, варитиму того дня сир чи ні. Моєю принциповою позицією вiд самого початку було виготовляти якісну продукцію, не таку, якою завалені полиці магазинів. Оці проблеми із сировиною, а також постійна нав’язлива тяга в рідні місця призводили до душевного дискомфорту. Це й змусило мене повернутися до Полтави. 

Продавши приміщення сироварні в Житомирській області, минулоріч у селі Копили, що неподалік від Полтави, Тетяна Дядечко взяла в оренду приміщення колишнього ресторану, зробила ремонт і запустила виробництво йогуртів. Молоко бере у ПП «Агроекологія». Радіє: воно суперякісне, передбачуване і з ним ніколи не виникає жодних проблем.

 

— Зараз у мене теж нелегкий період, — зазначає підприємець, — бо ремонт, відкриття сироварні «КозаЧка» мене дещо виснажили, як емоційно, так і фінансово. Але, слава Богу, уже запустили виробництво. Тепер лишається тільки розвиватися. Поки що йогурти — основна наша продукція. Хоч, звісно ж, виготовляємо й сири — окрім кисломолочного, твердий адигейський та з білою пліснявою, а також напівтверді. Їх можна придбати в нашому обласному центрі у двох магазинах ПП «Агроекологія». Плюс раз на тиждень робимо кур’єрську доставку замовленої продукції як у Полтаві, так і в Києві. Мої клієнти — це люди, яким не все одно, що вони їдять, вони дотримуються здорового способу життя і є просто гурманами.

 

Разом зі своїм колегою з Литви Валдасом Кавіаліускасом Тетяна Дядечко створила українсько-литовську асоціацію «Осередок сировара». Партнери вже провели низку закордонних навчань для українських майстрів сироваріння. Торік організували в Полтавській аграрній академії першу конференцію сироварів. Основна мета згаданої асоціації — як просвітницька діяльність, так і комерційна допомога колегам зі збутом готової продукції. 

 

— Не секрет, зараз нашу продукцію не так легко продавати. З одного боку, люди хочуть споживати справді якісний натуральний продукт, а з іншого — поки що не готові платити за нього високу ціну, — констатує Тетяна. — Але ж він просто не може бути дешевим, адже це продукт зі справжнього молока. Розумієте, у ньому немає більше нічого, окрім молока.

 

Чи не всі кошти, які заробляє, підприємиця витрачає на навчання: декілька разів на рік їздить за кордон, дуже часто буває у Франції, Італії, Швейцарії, відвідуючи тамтешні сироварні, де неодмінно чогось вчиться, щось запозичує. 

 

— Чому за кордоном сир такий смачний? Бо там дуже багато сирів мають 200-, 300-літню історію. У французів, італійців, швейцарців сироваріння — у крові, ця справа передається від діда до батька, від батька до сина. Відповідно, чи не кожен «сирний» бізнес має свою історію. Ми ж із колегами в нашій країні першовідкривачі. Радянська влада знищила ці традиції (вони дещо збереглися хіба що в Західній Україні), тож усе життя ми їли два види твердих сирів — «Російський» і «Голландський», особливо не задумуючись, сир це чи «напівсир».

 

Основна проблема продукції масового споживацького попиту в тому, що вона робиться за рахунок досягнень хімічної промисловості. І коли на упаковці йогурту пишуть: термін зберігання — 30 діб, у мене вже виникають запитання. Унікальність наших йогуртів у тому, що для їх приготування ми використовуємо лише справжнє молоко й закваску на основі чистих культур молочнокислих бактерій, і навіть наповнювачі з ягід i фруктів готуємо самі. Не дивно, що термін їх зберігання — усього 10 днів. Щодо твердих сирів, то, запозичуючи рецепти, спосіб приготування за кордоном, я адаптую їх до нашого молока.

 

При цьому люблю давати своїм сирам назву, що якимось чином прив’язана до нашої місцевості, наприклад, «Полтавський», «Покровський», «Святий Миколай», до того ж обожнюю вигадувати якісь історії. Загалом вбачаю свою соціальну роль у тому, що пропоную людям справді якісний натуральний продукт. Так, він недешевий. Та головне те, що в людей нарешті з’являється вибір, — підсумовує представниця малого бізнесу. 

 

Вона ніколи не заходить до сироварні в кепському настрої. Говорить, іще коли все починала, дійшла висновку: якщо ти злий, агресивний, то сир вдалим нізащо не вийде. Як це пояснити, не знає. Та важливо, за її словами, щоб навіть на енергетичному рівні цей продукт приносив користь людям.