Богдан Бенюк: «Толока» — це історія України в одному фільмі

13.03.2020
Богдан Бенюк: «Толока» — це історія України в одному фільмі

Богдан Бенюк (у центрі) на прем’єрі «Толоки».

Вiдбулася офіційна прем’єра українського історичного фільму «Толока», режисером якої є заслужений діяч мистецтв України Михайло Іллєнко.
 
 
Це екранізація вірша Шевченка «У тієї Катерини хата на помості...», головні ролі в якій зіграють Іванна Іллєнко (Катерина) і Дмитро Лінартович (Іван).
 
 
Народного артиста України Богдана Бенюка глядач побачить у ролі Ломаки.
 
 
Про цього неординарного персонажа, а також про ювілейний показ легендарного «Швейка», сучасних студентів і громадянський лікбез — у спеціальному інтерв’ю для газети «Україна молода».

Блискавковиловлювач

 Пане Богдане, подiлiться враженнями про «Толоку»? 
 
— Михайло Іллєнко — чарівник. Саме так я його називаю. Він — мольфар: має такий рівень відчуття кіна, що може мольфарити... І він це робить! Його мольфаризм затягується іноді надовго, як це було, наприклад, зі стрічкою «Той, хто пройшов крізь вогонь».
 
Але оця зачарованість нікуди не дівається. У «Толоці» в нього вийшла дуже поетична задумка: українське село і все життя його мешканців відбувається на гілках великого дуба. І вся територія України — на цьому дубі. Мене це вразило. Вийшла своєрідна історія України в одній стрічці. У головній ролі — його дочка Іванка, професійна балерина. Режисер змусив мене навчитися танцювати з нею. 
 
 Розкажіть більше про вашого героя? Хто він?
 
— Я граю Ломаку — Вінні Пуха Ламанчиського, який є українцем, але родом з Іспанії. Як на мене, блискавка його трохи бабахнула по голові (посміхається). Міша любить мені давати такі ролі. Наприклад, у фільмі «Фучжоу» мого героя і справді вдарила блискавка: волосся вигоріло, але він залишився живий і став провидцем. А в «Толоці» мій персонаж шукає і намагається зловити кульову блискавку. Я у режисера такий собі блискавковиловлювач або магніт, який притягує ці блискавки. Він пропонує мені таку гру — і я граю. І виходять дуже цікаві, дивні персонажі. 
 
А ще у фільмі є реальна історія з життя Івана Миколайчука, яку він розказав Михайлові ще під час зйомок стрічки «Білий птах з чорною ознакою». Вона про випадок, який стався з актором, коли той, ще навчаючись у Театральному інституті, поїхав до себе додому і два місяці працював санітаром у лікарні для душевнохворих неподалік його села. Там він зустрів важко хворого Семена Босого, який ледь не вбив його вночі.
 
У Біблії написано, що ласкаве слово серце розтане. Отак і Іван вчинив, поговоривши з Семеном і написавши записку-довідку, що Семен є цілком здоровим і адекватним чоловіком, може жити в соціумі. Дав йому таку «путівочку» в життя... І підписався на цій записці. Семен це почитав і нічого лихого не зробив Іванові. Михайло цю історію пам’ятав і вирішив включити у фільм. Тобто показати, що всі в житті навколо нас — Семени Босі: не знаєш кого гримнула блискавка по голові, а кого — ні. І наскільки сильно, якщо-таки вдарила, бо це теж важливо. Тобто, ідея того — хто розумніший у цьому житті, а хто ні — вона витає в повітрі, і оцінити це дуже складно.
 
 Чи були ролі, від яких ви відмовлялися в кіно чи театрі?
 
— Уже тепер були. Звичайно. І в кіно, і в театрі. 
 
 На що ви звертаєте в першу чергу увагу, читаючи п’єсу чи сценарій: на автора, сюжет, свого героя, тему? Тобто, що впливає на ваше рішення, брати чи не брати участь у цій роботі?
 
— Аналізую сюжет, моральність, бо бувають п’єси різні за своїм характером, за психологічним навантаженням, спрямовані на свого глядача. Звертаю увагу на режисера: як він володіє матеріалом, чи можна буде щось почерпнути від нього або навпаки — він чекає віддачі від мене. Також на те, хто працює з акторів, бо коли склад однодумців, то це велике задоволення працювати. Тобто впливає багато факторів, і в кожній роботі вони різні.

Вибух імпровізації

 Незабаром у театрі відбудеться ювілейний показ вистави «Швейк».
 
— Так, у квітні буде 200-й показ (торік було 20 років виставі. — Авт.). Утім у театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв» ми її теж близько 200 разів зіграли. Тобто вже десь 400 вистав було показано. 
 У чому ви вбачаєте успіх і популярність цієї вистави? 
 
— Кожна вистава викликає різні емоції в глядачів. На «Швейка» йдуть дивитися на вибух імпровізації. Бо багато людей приходить по декілька разів. Вони дивляться, як ми вміємо підтримувати партнерські стосунки одне з одним (грає з Анатолієм Хостікоєвим. —  Авт.), на яких напівтонах народжуються такі поняття, як любов, дружба, незалежно від того, хто ти є — чи ти з 95-го кварталу, чи з того, що під номером 17.
 
Немає значення! Бо настає такий момент, коли ти перетворюєшся... Недарма у виставі є сцена з банею, де наші герої скидають із себе одяг: шинель з погонами, кітель з орденами й медалями, кальсони, тобто абсолютно все. Залишаються го-лі — в тому, в чому на світ прийшли. Ця оголеність сприяє зародженню тих справжніх речей людських, яких ми всі потребуємо, але щодня прикриваємося наносними речами, які маємо в житті. 
 
Цей задум Андрія Жолдака (режисер-постановник вистави. — Авт.) є дуже цікавим і викликає багато поживи в глядачів, які дивляться. Тому що вони пірнають у ці шахові  задачі, розгадують і фантазують над ними. Може, уявляють собі навіть набагато більше, ніж ми туди вкладаємо. Але це є дуже добре, адже фантазію того, хто дивиться, не заборониш. Ніхто ж від нас не забирає ті фантазії та мрії, які виникають при прочитанні книги.

Лікбез і українолюбство

 Чи вистачає нині часу, окрім основної роботи, займатися ще політикою?
 
— Я розумію, що я назвався грибом. Білим грибом. Я — в «Свободі». «Свобода» — це та сила, яка сповідує певні погляди і в самий крайній момент, який стається в нашій державі, всі патріоти одразу об’єднуються і біжать до цієї партії, бо — катастрофа. Коли немає відчуття катастрофи, про неї забувають...
 
Тому я знаю, до якої партії я належу. І я маю бути одним із тих упізнаваних облич, які є в цій партії. Мушу також працювати на партію, аби людям вести лікнеп: що таке Україна, для чого вона потрібна? І цих обов’язків ніхто від нас не забирав. Тому що у кожного українця весь світ емоцій схований у його голові, і в будь-який момент, найвідповідальніший, він може зробити такий фортель...
 
Наші українці не вміють бігти на довгі дистанції, немає у них цих умінь. Ти їх стаєрами ніколи не зробиш. Спалахнула в них у руках соломинка, згоріла швидко, вони руки витерли: а де результат? А його нема. Тому треба закусити вуздечку і перти плуга. Дуже довго! І ніхто не знає, чи при моєму віці це станеться. Треба робити свою роботу. І я знаю, що повинен бути у цій партії для того, щоб розуміли люди, що є професор, лауреат премій, орденів і медалей у «Свободі». Клятий український націоналіст (патетично). Буржуазний! (заливається сміхом).
 
 Які риси характеру ви поважаєте в людині?
 
— Постійність. Це є важливою рисою. Краще бути з постійними людьми. Навіть коли вони мають інший світогляд. Але ти знаєш, що вони завжди будуть тільки такими, ставишся до них із повагою, навіть якщо вони є твоїми суперниками. Інше, коли на флюгер перетворюються люди. З такими гірше мати справи. 
 
 Які негативні якості вам не подобаються саме в українцях?
 
— Лінивство. Хитрість. Бо колись про нас казали, що ми нація, яка завжди відгукнеться, яка співпереживає... Яка добре співає, яка лірична... Яка вміє пожаліти, приголубити... Брех-ня (пауза). Довкола вже стільки обдурених душ українських, що оці відчуття пропали. Коли був малим, пам’ятаю, ходили від села до села люди, яких називали погорільці. Це ті, у кого згоріла чи щось трапилося з хатою. Мій тато помер, ми жили бідно, утім і моя мама, та й інші односельчани старалися чимось допомогти цим людям. Зараз таке собі навіть не уявиш... 
 
Після Революції гідності було видно, що є величезна кількість людей усвідомлених. Їх невеликий відсоток, але вони є. Це рушійна сила майбутніх перемог. Голодомор і війни зробили своє: були знищені найкращі уми. Їх зараз бракує. Залишилися недалекі розумом, прийшло багато «освободітєлів», котрі позахоплювали землі, найкращі квартири, в яких тепер живуть їхні діти. Як казав Воланд: велике діло — кров. І вони цю кров мають. 
 
З нашого паспорта прибрали громадянство, національність... Є великий химерний український народ. І є той відсоток, який не любить ні землю, ні мову, ні країну, ні-чо-го. Є президент, який каже, що не це головне, а важлива толерантність, чесність, а ідентифікувати себе через мову — то пусте (серйозно). Він глибоко помиляється. Тому, що знову український народ навчатиме свого президента українолюбства.

«Намолені» місця і ресурси

 Ви вже не один рік викладаєте в Університеті імені Івана Карпенка-Карого. Чи усвідомлено молодь нині іде в акторство?
 
— Так, абсолютно. Бо на відборах до вступних іспитів ти бачиш і пізнаєш цих дітей. Так от, болонська система хоче забрати ці відбори, щоб вступ до вишу був по... ін-тер-нет-них по-каз-ни-ках! Тобто по ЗНО. Так само пропонують зробити вступ у Художній інститут, у Консерваторію... Ми можемо зараз тільки посміятися з цього, але у майбутньому дійсно можуть на співака взяти просто відмінника, який у школі отримав золоту медаль, але не вміє співати. Бо в нього показники дуже гарні! Отаке... 
 
На щастя, конкурс на акторський факультет у нашому університеті не зменшується. В інших мистецьких вузах стараються перенести вступні іспити на пізніші дати, щоб ті, хто не вступили до нас, прийшли до них. А все тому, що наш університет тримає свою марку. Він має Учбовий театр, «намолені» місця на Ярославовім Валу і Хрещатику. На щастя, Київрада не забирає приміщення на Хрещатику, бо поруч уже давно одні (наспівує) маґазини-маґазини...
 
 Що ключового можуть почерпнути від вас студенти?
 
— Для моїх студентів я є тим чоловіком, який викликає у них інтерес: вони приходять до театру на вистави, бачать мене в кіно. Також темпоритм, у якому я живу, переходячи від однієї роботи до іншої, інколи недосипаючи. Їхні батьки, коли приходять на зустріч зі мною, кажуть (емоційно): «Богдане Михайловичу, дякуємо Вам, що вони з 9-ї ранку до 10-ї вечора в університеті і їх виганяють тоді, коли вже світло вимикають у приміщенні. Що дітям дурість у голову не лізе і вони займаються своєю професією». Студенти звикають до цього шаленого темпоритму з університету. І кожен сам кує собі щастя. Бо театрів у Києві скільки було в 90-х роках, стільки і нині. А артистів щороку випускається в країні — 500! Куди їх дівати? Куди їм іти працювати? Маємо проблему.
 
А причина у тому, що на початку 2000-х років ліцензії на викладання роздавалися направо і наліво, для тих, хто вміє і не вміє викладати. Бо здавалося, що це буде збагачувати нашу освіту. А виявилося, що ні. Приміром, у Грузії є три фахові університети, а в самому Тбілісі в виші навчаються на режисерському курсі 2-3 студенти, на акторському — 8-9. Все. Країна менша і параметрів менше. Але не треба в нас робити з цього якийсь кол­госп. Багато студентів за отримання диплома платять великі гроші, а потім не мають куди його приткнути. 
 
 Як вам вдається поєднувати сімейне життя і кілька робіт: у театрі, в кіно, в університеті, у Київраді?
 
— Лєгко! Тут немає нічого складного. Викладання, озвучка, зйомки... Не має значення. Людина має такі ресурси, що, коли захоче, вона все може зробити. Спати, коли є можливість спати. А коли не має такої можливості — працювати. Але за умови, що робота буде йти їй у задоволення. Бо тоді це — позитив. Тоді вона не втомлюється, їй хочеться працювати. Це стосується будь-якої роботи. Та, яка мені не подобається, — я її не роблю. Я просто не вмію це робити. 

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>