Розвінчування культу Сталіна: як сприйняли доповідь Микити Хрущова на ХХ з’їзд КПРС

03.03.2020
Розвінчування культу Сталіна: як сприйняли доповідь Микити Хрущова на ХХ з’їзд КПРС

Десталінізація. Архівне фото. (Фото з сайта cont.ws.)

Неординарні події в історії дер­жави завжди привертають увагу істориків, адже під час них суспільство приходить у рух, активізується громадянська активність та яскраво виходять назовні і проявляються суспільні настрої.
 
 
До таких поворотних подій слід віднести і ХХ з’їзд КПРС у 1956 році.
 
 
У ході його роботи 25 лютого відбувся секретний виступ Микити Хрущова «Про культ особи та його наслідки», в якому він порушив питання репресій і терору в сталінські часи. 
 
 
Це була дуже важлива подія в історії СРСР. Саму доповідь не друкували у пресі, а заслуховували та обговорювали члени партії та позапартійний актив на зборах.

Комуністи і комсомольці висловлюють думки

Партійні органи уважно стежили за суспільно-політичними настроями всього суспільства. Вони відслідковували обговорення матеріалів ХХ з’їзду в усіх міських і районних партійних організаціях, що завершилося у першій половині квітня 1956 року.
 
Шок від інформації, озвученої Микитою Хрущовим, змушував владу та спецслужбу побоюватися поширення опозиційних настроїв. Тим більше що партійці довго були розгубленими і не знали, як реагувати. 
 
Так незвично для сьогодення оцінювали після ознайомлення з текстом на зборах люди у Київській області. «Комуністи, комсомольці, інтелігенція, передові колгоспники та робітники області висловлюють думки про одностайне схвалювання роботи, проведеної Центральним Комітетом КПРС iз відновлення ленінських норм партійного життя, розвитку внутріпартійної демократії, впровадження принципів колективного керівництва на основі проведення марксистсько-ленінської політики, з удосконалення стилю і методів роботи». 
 
Насправді населення позитивно зустріло цю подію. А партчиновники в офіційній інформації апріорі не могли інакше оцінювати такі події.
 
«У вищих навчальних закладах і творчих організаціях м. Києва в основному закінчено проведення партійних зборів за підсумками роботи ХХ з’їзду КПРС, — доповідав секретарю ЦК КП України О. Кириченку секретар Київського обкому КПУ Г. Гришко 10 квітня 1956 р. — Збори первинних партійних організацій пройшли при високій активності комуністів, сміливо і принципово викривали існуючі недоліки в роботі вузів і творчих організацій та накреслили заходи щодо їх усунення. Історичні рішення ХХ з’їзду КПРС одностайно схвалені в усіх партійних організаціях і прийняті до неухильного виконання». 
 
Настрій викладачів прямо чи опосередковано передавався студентам. Молодь могла вдаватися до якихось хуліганських учинків під впливом негативної інформації про Йосипа Сталіна (наприклад, розбити його бюст).
 
Ці та інші дії в разі розголосу могли зіпсувати репутацію вишу або «імідж Радянського Союзу загалом». Відтак влада відстежувала настрій викладачів, щоб знати обстановку в студентському середовищі й мати можливість через них впливати на молодь. 
 
 У 1956 році  Микита Хрущов виголосив доповідь із критикою культу особи Йосипа Сталіна і сталінських репресій.
Фото з сайта pcoe.net.

Стан розгубленості

Наявні документи дозволяють стверджувати, що значна частина викладачів в атмосфері післяз’їздівської дифузії перебувала у стані розгубленості. Навіть скупа інформація про промову вказувала на те, що Хрущов говорив про минуле і переоцінював його. Ба більше: він критикував Йосипа Сталіна, якого донедавна можна було лише хвалити. 
 
У недавньому минулому було багато «білих плям», а дізнатися, які саме з приховуваних сторінок сталінізму слід було переоцінювати і як саме, — одразу було важко.
 
Цілком закономірно, що в ході обговорення промови першого секретаря ЦК КПРС у березні — на початку квітня 1956 року в партійних організаціях дуже багато звучало питань, що стосувалися саме сфери освіти. Обкоми переказували ці питання, звітуючи у ЦК. Тим самим вони указували проблемні місця, які самостійно не могли здолати.
 
Цікаву реакцію на секретну промову Микити Хрущова навів у своїх спогадах історик, викладач ХДУ І. Рибалка. Він згадував, що на закритих зборах університетської парторганізації: «Кілька годин продовжувалося читання доповіді, після чого спочатку зависла мертва тиша».
 
Настрій присутніх він оцінював як «загальну розгубленість і якийсь не те що пригнічений, а просто шоковий стан». Деякі літні жінки навіть плакали.
 
Наслідки антисталінської промови Хрущова викладач оцінював позитивно: легше стало працювати в архівах, розширилась публікаторська робота, менше стало адміністрування, навішування ярликів.
 
Утім у висловлюваннях чітко простежується нерішучість і острах освітян публічно оцінювати шокуючу інформацію. Суспільна атмосфера вимагала змін, реагування на велику порцію негативу про Йосипа Сталіна. Інтелігенція здебільшого була залякана, тому вимагала від влади чітких указівок про межі дозволеного і недозволеного при викладанні суспільних наук у нових умовах після ХХ з’їзду.

Критичне мислення

В усій гамі висловлювань і настроїв науково-педагогічної інтелігенції весни 1956 року можна виявити й такі, що ілюструють вміння її окремих представників критично сприймати дійсність. Водночас найменший відступ в оцінках від дозволеного «згори» сприймався дуже підозріло.
 
Такі оцінки трактувалися як «неправильні». Наприклад, в інформації секретаря Київського обкому КП України Г. Гришка від 10 квітня 1956 р. «Про проведення зборів за підсумками роботи ХХ з’їзду КПРС та про непартійні заяви і дії окремих комуністів у вищих учбових закладах і творчих організаціях м. Києва», надісланій секретарю ЦК КПУ О. Кириченку, говорилося: «На зборах партійних організацій вищих учбових закладів міста окремі комуністи під виглядом засудження культу особи припустили неправильні, непартійні заяви.
 
Так, на партійних зборах у педагогічному інституті ім. О. Горького викладач тов. Марченко в своєму виступі заявив, що між 1917–1956 роками ми пішли недалеко, бо ці роки були зв’язані з культом особи.
 
Марченко висловив думку, що українська культура за роки радянської влади розвивалася менше, ніж в дореволюційні роки, що зараз немає майже українських шкіл і ми маємо факти, коли в школах діти не можуть навчатися українською мовою. Марченко вважає, що наша цензура у видавництвах більш сувора, ніж це було при царській владі. Такі непартійні заяви тов. Марченка не були розвінчані і гостро засуджені комуністами на зборах парторганізації інституту».
 
Викладач критикував той стан речей, про який десятки років усі мовчали, а ще кілька місяців тому за такі словесні вольності можна було отримати ув’язнення за «націоналізм». Важливо звернути увагу на те, що «такі непартійні заяви тов. Марченка не були розвінчані і гостро засуджені комуністами на зборах парторганізації інституту». Це є свідченням того, що більшість присутніх або були мовчазно солідарними з висловлюваннями цього викладача, або (найімовірніше) просто були шоковані сміливістю свого колеги і не змогли протиставити контраргументи, бо спрацьовував інстинкт самозбереження. 
 
Інші приклади критичних висловлювань виходили суто за рамки навчальних справ і торкалися реалій суспільно-політичного життя. Джерела наводять малу кількість таких висловлювань, що ми сприймаємо як процес «схвальної інерції» — прояву звички лише вихваляти владу.
 
Наприклад, на закритих партійних зборах Київського педагогічного інституту іноземних мов у березні 1956 р. член партбюро Щербина заявив: «Культ особи розповсюдився на всіх керівних працівників, в тому числі й секретарів райкомів, міськкомів і обкомів. Вони відгороджені від народу охороною в декілька чоловік. Одержують не тільки заробітну плату, а й «платню» в конверті, кількістю в багато разів більшу, ніж зарплата, але за яку членських внесків і податків не платять. Вони одержують продукти за заготівельними цінами. Користуються особливими майстернями. Безкоштовно відвідують театри не лише самі, а й їхнi дружини, які, як правило, не працюють і мають хатніх робітниць. Усі вони мають дачі, оточені забороненою зоною, на охорону яких витрачаються великі кошти. [...] Наше завдання підказати вищестоящим парторганам про необхідність викорінення цих пережитків культу особи». 
 
Зазначена критика загалом була справедливою, адже номенклатура виділялася за своїми пільгами і привілеями. Як видно, Щербина керувався щирими намірами усунути цю соціальну несправедливість, але опозиціонером не був.

Кон’юнктура 

Водночас мали місце й такі кон’юнктурні прояви короткочасної свободи висловлювань та дій, що були небезпечні для її організаторів. У Полтавському педагогічному інституті питання втілення у життя рішень ХХ з’їзду переросло в критику директора М. Семиволоса, чий «культ» в інституті побачили деякі його підлеглі. Спроба усунути директора закінчилася безрезультатно [462, с. 133—135].
 
У березні — на початку квітня 1956 р. на зборах парторганізації КТІХП В.Бондаренко заявив: «Я вчора прослухав лист про культ особи і він справив на мене дуже важке враження. Я провів усю війну з іменем Сталіна на вустах, я робив усі літако-вильоти з цим іменем.
 
А хто допустив те, що робив Сталін такі неприпустимі дії, за чим дивилися члени ЦК раніше? І лише тепер, коли Сталін лежить воском, його можна м’яти як віск і робити з ним хто що захоче і приписувати йому що завгодно. На похоронах Сталіна тт. Малєнков і Молотов лили крокодилячі сльози. Але ж це т. Молотов говорив: «Це наше щастя, що у важкі роки війни вів до перемоги Сталін». Невже т. Молотов не бачив цього раніше?».
 
У словах цього викладача, героя СРСР помітні прояви «культу особи», а також сумніви в повноті інформації про злочини Йосипа Сталіна. Крім того, викладач порушив питання про сталінське оточення та ступінь його відповідальності.
 
Викладач історії партії Станіславського педінституту Мартиненко 22 березня 1956 р. аналогічно В. Бондаренку обурювався позицією соратників Й. Сталіна, які, мовляв, знали про ці неподобства, проте бездіяли, не запобігли порушенням. Він закликав iти далі у викритті злочинів Й. Сталіна: «ЦК треба більш рішуче про це говорити, нічого тут критися, народ знає і говорить про це. Треба вирішити питання про мавзолей, про портрети і т. ін.
 
Тобто в усьому спектрі ви­словлювань про промову М. Хру­щова наявні критичні оцінки справжнього стану навчального процесу, становище представників влади. Вони не мали гострого характеру і можуть бути кваліфіковані як конструктивна критика. Важливо і те, що укладачі звітів не давали таким оцінкам надто негативних коментарів, не обвинувачували в антирадянщині тощо. На нашу думку, це свідчить про прояви «відлиги», пом’якшення офіційно- й самоцензурних бар’єрів, навіть певну поширеність таких поглядів.
 
Не ставлячи під сумнів критичність висловлювань інтелігенції, загалом її настрої (у тому числі науково-педагогічної) не набагато відрізнялись від настроїв інших професійних і соціальних груп. Серед робітників, інженерів та інших можна виявити цілком точні й справедливі оцінки промови М. Хрущова на ХХ з’їзді. Проте науково-педагогічна інтелігенція не стала ядром руху опору.

В унісон з іншими

Мали місце й поодинокі негативні висловлювання на адресу М. Хрущова за публічну критику його попередника, що були надто обережними. В одній із письмових записок, що наді­йшла в президію наради завідувачів кафедр і викладачів суспільних наук з науковцями гуманітарних академічних інститутів, зазначалося: «Почувається поспішність, не до кінця обдуманість у ряді питань, які вирішуються в партійному центрі.
 
Прикладом цього може бути постановка питання з цією доповіддю тов. Хрущова. Це приносить велику шкоду. По чиїй вині це робиться». Досить поширеним було питання про відповідальність інших членів ЦК за бездіяльність при такому шкідництві Й. Сталіна. Дехто з учасників навіть сумнівався в доцільності розголошення цих викриттів: «Чи правильно було з боку ЦК опублікувати, хоч і закритим, листа Хрущова.
 
Адже можна було не розголошувати. Як це може вплинути на думку закордону про СРСР? Чи можна говорити, що Сталін був ворогом народу». Негативізм оцінок М. Хрущова тут обґрунтовується державницькими міркуваннями, потенційною репутаційною шкодою для СРСР, хоча можна припустити, що це слугувало своєрідним прикриттям для висловлювання власного несприйняття десталінізації.
 
У загальному масиві реагувань на сенсаційні факти з доповіді М. Хрущова про злочини Й. Сталіна відгуки інтелігенції йшли в унісон з іншими людьми. Однак треба звернути увагу на те, що голоси інтелігенції наводилися й серед особливих відгуків, де містилися дещо нетипові ідеї чи «неправильні» відгуки.
 
У таких висловлюваннях можна помітити, що представники науково-педагогічної інтелігенції йшли далі, вимагали більшої десталінізації, справжньої.
 
Це можна пояснити професійною здатністю інтелігенції мислити критично, аналітично, перспективно. Ураховуючи, що така інформація збиралася на публічних заходах активу, можемо припустити, що насправді голоси і настрої викладачів були критичнішими.
 
Попри загальні очікування демократизації суспільно-політичного життя, належало бути обережним у своїх висловлюваннях. Партія перебувала у дещо розгубленому стані, проте вона не втратила контроль над ситуацією. Гостра критика чинних вождів могла коштувати звільнення. Коли на загальноуніверситетських зборах ХДУ аспірант кафедри політичної економії прямо поклав провину за культ особи на членів політбюро ЦК КПРС, за злиденне життя селян у колгоспах, він був виключений з аспірантури і ніде не міг влаштуватися на роботу.

«Поглиблення загальної кризи капіталізму»

Водночас, як і раніше, викладачі мусили нагадувати у своїх виступах і працях про «поглиб­лення загальної кризи капіталізму», показувати «укріплення позицій соціалізму і переваги соціалістичної системи над капіталістичною», чітко характеризувати «діалектичний та історичний матеріалізм як єдино правильний науковий світогляд».
 
«Практична діяльність Комуністичної партії з перетворення суспільства ґрунтується на пізнанні і розкритті об’єктивних законів суспільного розвитку». Тобто поруч iз традиційними ортодоксальними положеннями актуальних політичних установок були й новації, що полягали у відмові від войовничої риторики й заявах про можливість мирного співіснування різних систем. Це була підказка-директива викладачам.
 
22 червня 1956 р. вийшла постанова ЦК КПРС «Про викладання у вищих навчальних закладах політичної економії, діалектичного та історичного матеріалізму та історії КПРС», що вносила зміни в навчальні плани і програми кафедр суспільних наук.
 
Відтепер запроваджувалися три окремі предмети — «Історія Комуністичної партії», «Політична економія» та «Діалектичний та історичний матеріалізм», причому це не повинно було обернутися збільшенням навчальних годин з обов’язкових предметів.
 
Відповідно, на початку 1956/1957 рр. у найбільших вишівських містах УРСР (Київ, Харків, Львів, Одеса) були проведені між­обласні семінари викладачів суспільних наук, директорів і секретарів парторганізацій тощо. На них учасники ставили досить важливі та гострі запитання про зміну спрямованості їхньої роботи, нові віяння. 
 
Викладачі скаржились на недостатню допомогу працівників академічних інститутів у перебудові їхньої роботи у світлі рішень ХХ з’їзду, недостатній контакт керівництва областей і міст iз викладачами в питанні інформування, висловлювали конкретні пропозиції щодо покращення.
 
Отже, проблему розгубленості, певного вільнодумства, навіть інакомислення влада вирішувала шляхом посилення регламентації діяльності викладачів. Численні збори, наради, конференції тощо, що проводилися, мали на меті пояснити викладачам нові віяння в політико-ідеологічній сфері. Влада побоювалась, що в умах науково-педагогічної інтелігенції можуть виникнути «несанкціоновані думки», може утворитися вакуум, тому, щоб не допустити цього, збільшувала їхню завантаженість роботою. 
 
ХХ з’їзд КПРС вплинув на суспільно-політичну атмосферу в країні. Він приніс зміни, які були за своєю суттю позитивними, проте їх втілення було складним і болючим. До 1956 р. система ідеологічної підготовки і виховання була вже відпрацьована.
 
Всі викладачі чітко знали основні положення компартійної пропаганди і відображали їх у своїй діяльності. Коли М. Хрущов змінив актуальні політичні установки, то причини, суть, їхні переваги у порівнянні з попередніми треба було докладно пояснити радянським громадянам. Науково-педагогічна інтелігенція була серед пріоритетних категорій населення, яким треба було пояснити все це. Тому увага партійних органів до викладачів зросла.
 
Це обернулося значними змінами для них через використання викладачів у ролі лекторів для широких кіл населення, які читали лекції на суспільно-політичну актуальну тематику, та студентів.
 
Для цього науково-педагогічна інтелігенція мусила про­йти підготовку чи самопідготовку, тобто глибоко ознайомитися з новаціями ХХ з’їзду КРПС. Відтак активізували свою роботу семінари та гуртки з вивчення різних політичних дисциплін, які мусили відвідувати викладачі. Також вони повинні були проводити консультації для своїх колег та аспірантів. Продовжували діяти «Вечірні університети марксизму-ленінізму» для інтелігенції. 

Мозок нації під контролем

Інтелігенція як окрема група людей, яка здатна мислити критично та має вищий інтелектуальний потенціал, була представлена серед дисидентів. Як пише Ю. Курносов, у радянському русі опору брала участь перш за все художня інтелігенція. 
 
Науково-педагогічна інтелігенція, як і інтелігенція загалом, не мала змоги бути мозком нації. Інтелігенція складала значну частину учасників руху опору, проте не домінуючу. Переважала сила агітаційно-пропагандистського апарату тоталітарної держави, який діяв досить ефективно. 
Крім того, необхідно пам’я­та­ти про обмеженість джерел. Доповідні записки та інформації про проведення зборів iз читкою промови першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова — це офіційні джерела. Вони є однобокими.
 
Треба розуміти, що виступи відбувалися у публічній обстановці, яка накладала певні обмеження. Ми можемо лише здогадуватися про зміст і справжню тональність розмов «на кухні». Належить долучити до них матеріали агентурної роботи працівників КДБ, щоб отримати повнішу картину про весь спектр настроїв науково-педагогічної інтелігенції.
Таким чином, розгляд суспільно-політичних настроїв науково-педагогічної інтелігенції Української РСР після ХХ з’їзду засвідчує їхнє розмаїття. Викривальна промова М. Хрущова розбудила приспані сподівання українського населення.
 
Воно бурхливо обговорювало дозовану інформацію про репресії і з оптимізмом сподівалося на реальні позитивні зміни в суспільно-політичному житті. Науково-педагогічна інтелігенція також позитивно оцінювала виступ Хрущова, визначаючи шкідливий вплив сталінізму на навчальний процес. Через те, що викладачі вже були перевиховані радянською владою і втратили творчу свободу, вони не знали, як діяти в нових реаліях. Частина викладачів була розгублена, так само, як і партійні чиновники. Викладачі просили докладних вказівок, як вести науково-педагогічну роботу.
 
Нарешті, окремі викладачі йшли вперед в оцінці змін, а не очікували директив згори. Їхні настрої свідчили про аналітичну оцінку існуючих порядків та реалістичне ставлення до них. Деякі з них досить сміливо критикували владу.
 
Тобто був наявний різний спектр оцінок змін після ХХ з’їзду з боку науково-педагогічної інтелігенції. Водночас, якщо розглядати дисидентський рух, який зародився у цей час, то хоча й виявимо чимало інтелігенції в ньому, проте викладачі вишів серед неї не домінували.
 
Побоюючись поширення опозиційних настроїв серед професорсько-викладацького складу вишів та негативний вплив на студентство, влада зайнялась політичною роботою з виховання інтелігенції. Для цього була збільшена кількість заходів з роз’яснення минулого і політики партії в тогочасних умовах. 
 
Оксана БУЛГАКОВА, 
кандидатка історичних наук