Дипломатично перемагати зло: головне про переможців Берлінале-2020

03.03.2020
Дипломатично перемагати зло: головне про переможців Берлінале-2020

Навколо «Дау. Наташа» і в Німеччині організували скандал.

Завершився ювілейний, 70-й, Берлінський міжнародний кінофестиваль. Переміг фільм «Зло не існує» опального іранського режисера Мохамеда Расулова. 
 
 
Саме цей фільм (показаний в останній робочий день фестивалю) і отримав «Золотого ведмедя». Хоча сам режисер не зміг прибути до німецької столиці — його не випускають із країни...
 
 
Тим самим повторилась історія з іншим іранським режисером, теж опальним, Джафаром Панахі, чий фільм «Таксі» переміг на Берлінале кілька років тому. Матеріал стрічки Расулова — смертна страта, дражливий для Ірану.

Ведмеді, які біжать

Нас, українців, найбільше цікавило питання, чи отримає фестивальну нагороду фільм «Дау. Наташа» Іллі Хржановського і Катерини Ертель, зроблений у копродукції кількох країн з Україною включно.
 
Так, «Срібного ведмедя» за видатне творче досягнення отримав 79-літній (поважний вік, а як знімає!) німецький кінооператор Юрген Юрес, який зняв саме картину «Дау. Наташа». Оператор, який знімав кінострічки Фассбіндера, Вендерса, Ханеке...
 
Для фільму, що викликав спротив і звинувачення в аморальності, відсутності моральних підходів до випроявлення історичного минулого, рішення журі є найоптимальнішим. Журі на чолі з відомим актором Джеремі Айронсом виявило такі собі дипломатичні нахили.
 
Тож давайте порадіємо — українська кіноіндустрія має безпосереднє відношення до опризовленого фільмового проєкту.
Гран-прі, «Срібного ведмедя», отримала (справедливо, на мій погляд!) картина «Ніколи Рідко Іноді Завжди» Елізи Хітман, американської режисерки. Цей же фільм визнаний кращою стрічкою Берлінале-20 за версією журналу Screen International на підставі оцінок критиків.
 
«Срібним ведмедем» за кращу режисуру удостоєно 59-річного південнокорейського режисера Хонга Сансу за картину «Жінка, яка біжить» (так само справедливо!).
 
Акторські «ведмеді» отримали німкеня Паола Бейєр («Ундіна» Крістіана Петцольда; загалом рішення правильне) та італієць Еліо Джермано, за роль художника-примітивіста у картині «Я прихований» Джордж Дірітті. До Італії поїхав ще один посріблений «ведмідь» — приз за кращий сценарій отримали автори фільму «Погані казки» (режисери Фабіо і Д’Іноченцо). 
 
Ну і ще один «Срібний ведмідь» — на честь 70-ліття Берлінале — отримала бельгійська стрічка «Вилучити історію» Бенуа Делепена і Гюстава Керверна. Дотепна і по-справжньому інтелектуальна комедія.

Дні і ночі великого режисера

Один із кращих (а може, й кращий) фільм конкурсної програми Берлінського кінофестивалю, картина «Дні» одного з живих класиків світового кіно, 62-річного тайванського режисера Цай Міньляна, не отримала нічого... 
 
Тайванець став зіркою світового кіно у 1994-му, коли отримав за картину «Хай живе любов» «Золотого лева» Венеційського кінофестивалю.
 
У Берліні роботи тайванського режисера так само отримували нагороди. У 1998-му, коли за фільм «Ріка» він отримав спецприз журі «Срібного ведмедя». І у 2005-му, коли «Срібного ведмедя» за кращу режисуру одержав фільм «Примхлива хмара».
 
Останій за часом фільм — «Бродячі пси» 2013 року — отримав Гран-прі, «Срібного лева» у Венеції. Щоправда, попри такий успіх фільм майже ніде не взяли у прокат: охочих дивитися отаке повільне, медитативне кіно все менше. Упродовж останнього часу режисер робив щось інше — відеоарт, театральні вистави навіть...
 
І от знову фільм для великого екрана. Цього разу — ніц, нічого. Хоча «Дні», на мій погляд, продемонстрували: Цай Міньлян тримає прекрасну творчу форму.
 
Це його кіно, це його світ, де все відбувається украй повільно. Хоча б тому, що навколишня реальність є заважкою для людини, це небезпечний партнер, і метушитись побіля нього — собі дорожче. Краще закритись у собі, задраїти всі отвори, зберігши хіба що можливість візуального контролю.
 
Вербальні, словесні зв’язки так само відключені — ми ж бо надто рективно-слухняно реагуємо на словесні команди іззовні...
 
Трагедійна фреска про трагічне відчуття екзистенційної самотності. З якої лиш іноді вдається вирватись.
 
Зрозуміло, що отаке кіно не для багатьох. Хоча прес-перегляд у Berlinale Palatz закінчився тривалою овацією, критики, які оцінювали фільм у журналі Screen International, виставили високі оцінки — лише 0,1 бала фільм Цая програв американській картині «Ніколи Рідко Іноді Завжди» Елізи Хітман.

Ніколи, але завжди!

Американка Еліза Хітман виграла Гран-прі з фільмом «Ніколи Рідко Іноді Завжди». Героїня стрічки — 17-річна Отомн (Autumn, себто Осінь; виявляється є таке жіноче ім’я в американців). Хітман є однією із зірок фестивалю «Санденс», де презентуються фільми, які не мають комерційної установки, це кіно, вільне від жанрово-стильових трафаретів. 
 
Отомн (Сідні Фленіган) живе у провінції, фільм, власне, про її поїздку разом із двоюрідною сестрою Скайлер (Талія Рейдер) до Нью-Йорка. Мета — зробити аборт, зробити так, щоби про це ніхто не дізнався.
 
З батьками включно, бо в американській провінції батьки неповнолітньої дівчини мають дати дозвіл на аборт. Для цього й потрібен мегаполіс, який мало цікавиться чимось особистим. Величезний мурашник, де можеш почуватись у певній безпеці — хоча б тому, що ти почуваєшся захищеним від стороннього ока. 
 
Фільм Хітман дивовижно цілісний, текучість життя виявляється в ньому на повну — відтак тут немає місця якимось смисловим згущенням, символічним сплескам. Це справді проста історія про елементарні, але такі життєві-буттєві проблеми.
 
І саме цим і заражає картина американки — в ній є свіжість, відчуття фактури життя. В якому будь-яка випадковість набуває статусу справжньої тяглості, а може, і самої вічності. 
 
От ся тенденція — побачити життя у його плотськості, новій, сказати б, фактурності — була однією з визначальних на цьогорічному Берлінале. Звідси і його оцінка: за нового фестивального керівництва кінофорум став набагато цікавішим за добором стрічок. Відкрити новий матеріал життя, відкрити саме життя у його нових і неординарних вимірах. 
 
І в цьому сенсі фільм «Дау. Наташа» був чи не найбільшою, на мій погляд, удачею відбірників фестивалю. Грандіозний, небачений за масштабами (700 годин відзнятого матеріалу, понад десять фільмів, вихід за межі звичних уявлень про кінематограф як такий) проєкт.
 
Життя суспільства, скутого тоталітарними путами. Харків, де було збудовано величезну декорацію фізичного інституту, з відтворенням, до дрібниць, побутових деталей. Натуралізм у його нових вимірах. 15 років роботи... 
 
Сам Ілля Хржановський, російський режисер, в одному з інтерв’ю говорив про невипадковість вибору Харкова. Місто з трагічною історією. Режисер навів таку цифру: було 1930-ті у місті з 800-тисячним населенням 200 тисяч, кожен четвертий, був репресований. І Голодомор, підкреслив Хржановський у тому ж інтерв’ю, так само пов’язаний із Харковом, тодішньою столицею України.
 
України, що мала виразні плани національного відродження, і саме це стало причиною плану Сталіна на знищення — передусім Харківського регіону. Куди потім просто завезли (переказую, знов-таки, Хржановського) людей із Росії, і з цим пов’язані нинішні проблеми. 
 
Фільм викликав скандал — і в Німеччині теж. Передусім ідеться про німецьку пресу, частина якої звинуватила режисера картини «Дау. Наташа» в аморалізмі — не тільки, власне, у змісті кінострічки як такої, а й у методах роботи з акторами (скажімо, в епізодах інтимного порядку їх змушували гвалтувати і гвалтуватись і не в ігровому, умовному, режимі, а в натурі). Щоправда, самі учасники роботи над кінопроєктом цього не підтверджують, одначе важливо про це заявити, а там хоч трава не рости. 
 
Кілька російських журналістів навіть звернулись до керівництва Берлінського кінофестивалю з вимогою заборонити фільм Хржановського — передусім як такий, що демонструє зневагу до жінки. У самій Росії картину, точніше чотири фільми з проєкту, заборонили — за нібито «пропаганду порнографії»... Словом, пристрасті вирують, підсилюючи інтерес до фільму.
Чи покажуть, коли і де цю стрічку, а власне й увесь проєкт в Україні? Поки що це питання. Тут є проблеми — з нецензурною лексикою, наприклад. Але якщо ми справді хочемо вичавлювати із себе рабську сукровицю недавніх часів — треба! Бо це той випадок, коли йдеться про гіркі, дуже гіркі, але необхідні ліки.
 
Сергій ТРИМБАЧ, спеціально для «України молодої»
Берлін — Київ

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>