«Академік Вернадський»: як Україна отримала власну дослідницьку станцію в Антарктиді

26.02.2020
«Академік Вернадський»: як Україна отримала власну дослідницьку станцію в Антарктиді

У Лондоні від імені України документ про передачу станції підписав посол України в Британії Сергій Комісаренко.

Цього року виповнюється 200 років iз дня сенсаційного відкриття Антарктиди.
 
 
1820 року, за даними Вікіпедії, кораблі трьох капітанів наблизилися до Антарктики або її льодовикового шельфу: Фабіан Готліб фон Беллінсгаузен (капітан Російського імператорського флоту), Едвард Брансфілд (капітан Військово-морських сил Великої Британії) та Натаніель Палмер (мисливець на тюленів зi Стонінгтона, штат Коннектикут).
 
30 січня британська експедиція Едварда Брансфілда та Вільяма Сміта досягла півострова Триніті, який є частиною континенту, тому вважається, що вони першими відкрили материк.
Згідно з радянською історіографією, першими побачили континент учасники експедиції російського імператорського флоту під командуванням Фабіана Беллінсгаузена і Михайла Лазарєва, 28 січня 1820 року.
 
Хоч пізніші дослідження та дані експедиції британців Брансфілда та Сміта ставлять під сумнів це твердження. До складу експедиції Беллінсгаузена входив заступник Лазарєва — капітан-лейтенант Іван Завадський, українець iз Гадяча, козацького роду.
 
У грудні 1911 року норвезька експедиція Руаля Амундсена першою досягла Південного полюса. Вона на кілька місяців випередила британську експедицію Роберта Скотта.
 
Учасники останньої загинули на зворотному шляху від голоду та виснаження. Вижила частина експедиції, яку Роберт Скотт залишив на базі на узбережжі, серед них і полтавець Антон Омельченко, який став членом Королівського географічного товариства (Англія).
 
Отже, не дивно, що Велика Британія мала намір передати вже незалежній Україні антарктичну станцію «Фарадей». Проте ще треба було довести, що незалежна Україна має спроможність здійснювати наукові дослідження на сучасному рівні й здатна досягти поставленої мети.
 
З 1996 року над станцією «Академік Вернадський» майорить український прапор. 
Фото з сайта kpi.ua.

«Вихваляв перспективи передачі станції Україні перед британцями, як міг»

У першій половині 1995 року до мене звернулася група вчених НАН України, серед яких були  академік, директор Інституту геології Петро Гожик, Юрій Оскрет (відомий полярник, п’ять разів побував у Антарктиді. — Ред.) та інші.
 
Вони прохали прийняти делегацію Британського антарктичного союзу і підтвердити зацікавленість України в отриманні від Британії антарктичної станції «Фарадей». Працював я на той час керівником Служби гуманітарної політики адміністрації президента України. До відома Служби входили питання розвитку освіти, науки, охорони здоров’я, культури та інші гуманітарні сфери.
 
Я із задоволенням погодився, оскільки розумів важливість отримання Україною такої станції. Зустріч відбулася в адміністрації президента. Я, як міг, вихваляв перспективи передачі станції Україні, зокрема обіцяючи проведення тих досліджень, що велися Британією на станції із середини XX сторіччя. А це було однією з умов британців. Потім розповів про наукові можливості України, а вони тоді були маловідомі у світі.
 
Домовилися, що британці поїдуть до Харкова, аби особисто ознайомитися з нашими науковими і технічними можливостями. Зробив я ще одну заяву. Без узгодження із президентом Леонідом Кучмою (хай виба­чить мені Леонід Данилович) я від його імені запевнив у зацікавленості України в передачі станції «Фарадей».
 
Гості пішли задоволеними. Наші вчені також. Відбулася поїздка і до Харкова. Усе це допомогло британцям остаточно ухвалити рішення про передачу станції саме Україні.
 
Пізніше я був у складі делегації України, яка відбула в Лондон для участі в підписанні угоди. Від імені України відповідний документ підписав посол України в Британії Сергій Комісаренко.
Ми також побували у Британській антарктичній службі (у Кембриджі), ознайомилися з її роботою.

Перша експедиція і перше... весілля 

Прийшов час відправляти українську частину об’єднаної експедиції, яка мала разом iз британцями здійснювати першу зимівлю. Саме під час цієї зимівлі було передбачено офіційну передачу станції «Фарадей» і підняття Прапора України вже над станцією «Академік Вернадський».
 
Полярники звернулися до мене із проханням допомогти із Державним прапором. Я потурбував відповідну службу адміністрації президента України.
 
Отримав велике полотнище, з тих, що вивішують на будівлі адміністрації, і, розуміючи неповторність моменту, акуратно зробив підпис на тій частині, де закріплюється древко. Саме цей Прапор України і був піднятий першим на флагштоку станції «Академік Вернадський».
 
Станцією довелося активно займатися не тільки в адміністрації президента, а ще впродовж п’яти років перебування на посаді міністра освіти і науки України. І головне питання було в забезпеченні фінансування. Далеко не всі можновладці розуміли значимість набуття Україною статусу антарктичної держави.
 
Я проводжав нашу експедицію, яка відбувала на зимівлю з Одеси на кораблі «Ернст Кренкель». Знаю, з якими проблемами дослідники добиралися до станції.
 
До речі, в один із перших років до складу зимівників було включено дві жінки. Одна з них і член експедиції  побралися... З іншою були проблеми, але про це розповідати не обов’язково.  Тому інформація про те, що в 2019 році вперше до складу антарктичної експедиції було включено двох жінок, зовсім не відповідає дійсності.

ДО РЕЧІ

А сніг «цвіте»... червоно-червоно
 
Уже кілька тижнів українська антарктична станція «Академік Вернадський» оточена снігом малинового кольору. Як повідомляє Національний антарктичний науковий центр, таке забарвлення дають мікроскопічні снігові водорості.
 
Наші вчені їх визначили як хламідомонади Chlamydomonas nivalis. Водорості розмножуються спорами, які не бояться екстремальних температур і зберігаються в снігу протягом тривалої антарктичної зими. Коли погодні умови стають сприятливими (а зараз в Антарктиді літо), спори починають проростати.
 
Науковці кажуть, що, крім зеленого пігменту — хлорофілу, їхні клітини містять ще й червоний каротиновий шар, тому на снігу виникають червоні плями, ніби від малинового джему.
 
Цей шар захищає водорості від ультрафіолетового випромінювання. А от для самого снігу кольорове забарвлення якраз не віщує нічого хорошого. Бо «червоний» сніг менше відбиває сонячне світло і, відповідно, швидше тане. А це вже ознака зміни клімату. 
 
Таке явище, як «цвітіння» снігу, крім Антарктиди, можна спостерігати ще в Арктиці, а також в Альпах та інших високогірних екосистемах.
 
Василь Кремень під час підписання угоди про членство України в Антарктичному договорі. 

А Росія — проти!

Найбільш складною для мене була сторінка, пов’язана з Антарктидою у 2004 році. У Кейптауні (Південна Африка) проходила чергова зустріч країн- учасників Антарктичного договору. Я був міністром освіти і науки і, згідно з рішенням уряду, очолив делегацію нашої країни.
 
Україна вже була членом цієї організації з 1994 року. Але наш статус був неповноцінним: ми не мали, як й інші два десятки країн, права голосу. Консультативною стороною могли стати лише країни, які ведуть в Антарктиді щорічні наукові спостереження.
 
На той час Україна вже кілька років мала станцію «Академік Вернадський», і ми напередодні подали відповідну заявку, розгляд якої був включений у порядок денний наради.
 
Після позитивного рішення було передбачено традиційний прийом iз нашого боку. Тож ми, щоб вразити гостей традиційною українською гостинністю та зекономити кошти, захопили із собою і провезли майже через усю планету хорошу українську горілку і сало.
 
Але особливістю набуття статусу консультативного члена була одноголосна підтримка всіх уповноважених членів, яких на той час було два з половиною десятки, серед яких єдина пострадянська країна — Росія, якій цей статус автоматично дістався після розпаду Радянського Союзу.
 
Перед вильотом iз Києва від одного з зарубіжних посольств ми отримали інформацію про те, що Нова Зеландія, а з нею Австралія і, можливо, ще деякі країни заперечуватимуть щодо надання Україні статусу консультативного члена.
 
Для нас це було неочікуваною звісткою, розбиратися вже не було часу, і наша делегація вирушила через Франкфурт, через усю Африку в Кейптаун. 
 
По прильоту — а це був вихідний день — я почав шукати делегацію із Нової Зеландії, аби прояснити суть претензій. З’ясувалося, що кілька років тому два кораблі, що на той час належали російській компанії, здійснювали незаконний вилов риби і були зафіксовані відповідною службою Нової Зеландії. Але їм вдалося втекти, їх не було затримано.
 
За два-три роки ці кораблі здійснювали вилов риби уже в законний спосіб біля берегів Нової Зеландії, і один iз них зламався. Тепер вони вже належали українській компанії, мали іншу назву і були приписані до порту Севастополь. Новозеландські морські служби вирішили надати допомогу і з’ясували, що це — давній порушник.
 
Попереднім власником вони не цікавилися, а всі претензії пред’явили Україні. На їхні вимоги покарати порушників відповідні структури України не прореагували, що додало завзяття новозеландцям. А тут трапилася нагода покарати державу-«порушника». 
 
На всі наші запевнення, що винне не наше міністерство, що ми розберемося й таке інше, новозеландці не знімали вето. А разом з ними з почуття солідарності про це ж заявили Австралія та Франція.
 
Мої бесіди з ними не допомагали. Напруга була велика. Усього не переказати. Якщо коротко, то після нашого звернення до МЗС України Посольством України в Москві (посол Микола Білоблоцький) було проведено перемовини з Посольством Нової Зеландії в Росії і через державні гарантії щодо суден-порушників було знято вето на набуття Україною більш високого статусу в Антарктичному договорі. Але це було далеко не останньою проблемою. Тепер проти виступила Росія.
 
Інтереси Росії представляв її посол у Південно-Африканській Республіці. Формальним приводом був закид, що Україна претендує на колишні антарктичні станції Радянського Союзу. На наші запевнення, що це не так, що в нашої країни є колишня станція «Фарадей», що значно комфортніша за будь-яку радянську, і нам більше не потрібно, була відмова.
 
Як доказ росіяни посилалися на лист Кабінету Міністрів України початку 90-х років за підписом першого віце-прем’єр міністра Ігоря Юхновського про те, що, мовляв, Україна просить передати їй одну з колишніх радянських станцій.
 
Щиро кажучи, ніхто з нас не знав про цей лист, і проблема для України геть вичерпалася після появи станції «Академік Вернадський». Істинна причина такої позиції Росії полягала у прагненні представляти в Антарктичному договорі всі країни СНД.
 
Така позиція у ті часи була притаманною Росії, зокрема й у питанні приєднання України до Болонського процесу у вищій школі.
 
Знову ж таки довелося підключати центральні органи влади у Києві. Активну роль тоді зіграв міністр закордонних справ Костянтин Грищенко.
 
Врешті-решт вдалося відбити претензії Росії. І от відбувається засідання членів Антарктичного договору. Ставиться питання щодо України, ніхто не заперечує, я як голова делегації роблю коротку промову і переходжу на сторону столу засідань, де розміщуються представники країн, що є консультативними членами. Попереду несуть прапор України і розміщують його за моєю спиною.

На фуршет у найбільшому складі прийшли... росіяни 

Увечері ж ми за підтримки місцевого ресторану і «за участю» наших припасів організували фуршет, на який прийшли представники різних країн. Але в найбільшому складі були росіяни, які знали смак нашої горілки і сала й усе наголошували, що вони нас підтримали, намагаючись згладити явно недружню позицію до нашої дер­жави. 
 
Тільки сівши в літак, я зміг скинути напругу. І з почуттям виконаного перед Україною обов’язку ми вирушили додому. 
 
Тепер до числа учасників договору входять 47 держав, із них 28 мають статус консультативних сторін, і серед них — Україна. Крім Росії, єдина з пострадянських держав. 
 
 
Василь КРЕМЕНЬ, 
президент Національної академії педагогічних наук України, 
президент Товариства «Знання» України, міністр освіти і науки України (2000—2005), доктор філософських наук, професор, 
академік НАН України