Як перші особи ставляться до ознак національної гідності: від Грушевського до Зеленського

19.02.2020
Як перші особи ставляться до ознак національної гідності: від Грушевського до Зеленського

Тризуб має багато трактувань образу

Попри матеріально-економічні здобутки будь-якого народу, його вирізняють з-поміж інших народностей речі, об’єкти, в яких він упродовж віків жив, набував етнічних ознак, моральних чеснот, порядності, формувався як нація. До цього переліку належить й українська людність. Займаючи східно-центральну частину європейського континенту із сприятливими кліматично-природними умовами, розмаїтим рослинним і тваринним світом, наші пращури вживалися в це середовище, наповнювали його звичаями, обрядами, створювали легенди, балади, казки, міфи, наділяли речі, істоти чудодійною силою тощо.
 
Про українську етнологію написано низку фахових досліджень і в даному разі не маємо намірів щось доповнювати, конкретизувати. Виокремимо з того величезного багатства найсуттєвіші символи, що ввійшли в історію українського народу як органічні єства його образу, поведінки, ментальності, психології і таке інше, оспівані поетами, композиторами, мистцями, безіменними народними умільцями.

Символ життя, крові, вогню та материнства

З рослинного світу, очевидно, першість належить калині як символу життя, крові, вогню, материнства. Напрошуються рядки Тараса Шевченка «Сонце гріє, вітер віє./ З поля на долину, /Над водою гне з вербою/ Червону калину», стрілецької пісні Степана Чарнецького й Григорія Труха «Ой у лузі червона калина похилилася...». Не забудемо тополю, вербу, барвінок, що асоціюються з жінкою, дівчиною, їхньою вродою, долею та недолею.
 
Із тваринного світу полюбилися перелітні лелеки, ластівки, що завжди повертають додому. Перших уособлюють з добробутом, щастям, дітьми, других — материнською турботою. Вони гніздяться біля людських осель, чіпати, руйнувати їхні гнізда вважалося великим гріхом. Ще один перелітний птах — журавель — наснажив братів Богдана й Левка Лепких на створення щемливої пісні–туги за рідним краєм: «Видиш, брате мій, /Товаришу мій, /Відлітають сірим шнурком /Журавлі у вирій». Для українців, мільйони яких емігрували на чужину, починаючи від кінця ХIХ століття, пісня набула особливої національної ознаки, вона так само бентежно звучить і нині.
 
Рукотворним символом українства є вишиванка, вишита сорочка, її регіональне розмаїття, яке водночас творить його неповторне національно-барвисте обличчя. 
 
Логічно, що названі об’єкти, істоти, твори великою мірою знайшли відображення у геральдичній гірлянді українських областей, міст, товариств тощо. 

Михайло Грушевський і герб

Поза увагою, хай і частково, не були вони й у часи рукотворення державних символів, коли сто років тому провідники проголошеної Української Народної Республіки (УНР) вишукували оптимальний зразок її герба, аби об’єднував українські землі як за географічною горизонталлю, так й історичною вертикаллю. Дискусійна історія розробки герба Республіки, що почалася з осені 1917 року, продовжилась наступного року 12 лютого й завершилась 22 березня ухваленням малого і великого Тризубів. 
 
Історія відома, описана, повторювати не будемо. Проте зауважимо: роль у цій справі видатного історика Михайла Грушевського як голови Центральної Ради дещо ідеалізована (до слова, він ніколи не був президентом України, про що досі дехто стверджує, цієї посади не передбачено і в Конституції УНР, ухваленій 29 квітня 1918 р.).
 
Учений, який утверджував народницький напрям в основі історичної концепції, припускав, що принципово новим, «демократичним», «народним» гербом могли б бути постаті української селянки з серпом і робітника з молотом. Водночас набував популярності інший, державницький напрям української історії, він апелював до княжих атрибутів, у центрі уваги котрих опинився родовий знак Володимира Великого — тризуб. Тим часом, коли дискусія тривала, Держбанк УНР випустив банкові білети, на яких, не відомо з чийого рішення, зображено тризуб, далі він з’являється на поштових марках, інших об’єктах. Михайлові Грушевському, геральдичній комісії нічого не залишалося, як визнати Тризуб державним символом. До його геральдичних зображень долучився видатний графік Георгій Нарбут. 
 
Що означає тризуб — досі не з’ясовано, при наявності з десятка версій. 
 
Не обійшлося не тільки без дискусій, а й практичних дій щодо використання кольорових барв державного прапора, їх порядку. Спочатку домінував жовто-блакитний (синій) колір, але гору взяла синьо-жовта гама. Оскільки спектр цих кольорів значний — від блакитного до ультрамаринового, від лимонного до кадмійового —  законодавчо не встановлено, які з них повинні визначати українську вексилогію. 
 
Неначе поза увагою залишалося питання Державного гiмну (славня) України, хоча на той час популярними було вісім патріотичних пісень, про що описує науковець Федір Погребенник у книжечці «Українські пісні-гімни» (К., 1992 р.) Ця звукова символіка найскладніша для офіційного представлення, тим паче в умовах тодішніх воєнних протистоянь. Але колективи різних професійних рівнів їх виконували, особливо у Галичині, знаходячи гарячу підтримку серед громадськості, яка наснажувалася музично-поетичними ідеями національного відродження, здобуття незалежності, соборності України. Показово, що першій із пісень «Ще не вмерла Україна», авторства наддніпрянського поета Павла Чубинського і галицького композитора Михайла Вербицького, вперше виконаній у Перемишлі 1865 року, котра нелегко торувала собі дорогу «від Сяну до Дону», судилося стати Державним гiмном. 
 
Ще скажемо про пісню, котру, як і гiмн, вшановує публіка стоячи, — «Боже Великий, Єдиний», написана Олександром Кониським, на слова якого поклав мелодію Микола Лисенко. Втішає, що обгортка пісні-молитви сакрального облачення, наскрізь пронизана болем за Україну, проханням дати його «люду волю», «долю», «доброго світа» і «многая літа», звучить у радіотрансляційній мережі. Дай, Боже, аби вона звучала й надалі та без «вихідних» — у суботу і неділю, святкові дні!
 
Усі національні символи, які зазнавали корекцій, удосконалень, набувши сучасних нормативних форм, барв і звучання, викликали лють в окупаційних режимів Польщі, Росії, Румунії, Угорщини, розцінювалися як націоналістичні, злочинні, а поборників символіки жорстоко карали. Фактів безліч. Уперше і назавжди я затямив у якомусь молодшому класі в кінці 40-го року, що поєднувати синьо-жовті кольори «не можна», коли вчитель побачив мій малюнок літака у відповідних кольорах; застеріг ввічливо, без розголосу.
 
Численні перепони чинили прихильники вмираючого совєтського комуністичного режиму визнанню національних символів державними як одній із найвиразніших ознак незалежності України. Історія цікава, бентежна, повчальна. 

Зміни 1991 року

Провісником радикальних суспільних перемін, що кликав на барикади, консолідував і гуртував соратників на майданах, вулицях передусім були барвисті стяги, пов’язки тощо, до котрих вдавалися віддавна й серед багатьох народів. Ще до проголошення Верховною Радою незалежності України 1991 року низка міських рад ухвалювала рішення про підняття синьо-жовтих прапорів над своїми будівлями. Першою здійснила цю вікопомну акцію в Україні Стрийська міська влада на Львівщині 14 березня 1990 року, 24 липня — столична міська влада. 
 
Офіційний візит обраного першого Президента України Леоніда Кравчука в Канаду змусив Президію Верховної Ради України затвердити 15 січня 1992 року Державний гiмн, що повинен звучати на честь високого гостя, зійшовшись лише на музичній редакції авторства Михайла Вербицького. 
 
Надалі узаконення державних символів стало складовою конституційного процесу — непростого, компромісного. Тодішня антинаціональна, прокомуністична більшість Верховної Ради категорично відмовлялась вносити «бандерівську» символіку в Конституцію, зрештою, погодилась на визнання Тризуба малим гербом, обмежившись дефініцією «Знак Княжої держави Володимира Великого», не прийняла єдиного, популярного тексту національного гiмну Павла Чубинського та звеліла запропонувати інші слова й затвердити законом. Бажаючих «поліпшити» наявний текст та подати новий не бракувало.
 
Надійшло 784 проєкти текстів і музики до спеціальної державної комісії, але жодний не влаштовував її. Водночас було надіслано до півсотні звернень, автори яких наполягали, аби символом держави був музичний твір на слова Павла Чубинського. Було очевидно: ніхто з національно налаштованих українців не погодиться на будь-який інший текст, що понад стотридцятилітню історію пройшов драматичне випробування; чим більше переслідували його, тим сильніше він укорінювався у свідомість людей, був потужним рушієм національно-визвольної боротьби. Олександр Довженко зафіксував вражаючу сцену, як кадебісти добивали вогнем захопленого українського повстанця, очікуючи смертельних потішних конвульсій від приреченого, але почули: «Ще не вмерла Україна».
 
Було це на заході, в «бандерівському» краї, скаже хтось. Подамось на східний південь, на терени колишньої Чортомлицької Січі, де 1990 року урочисто відзначено 500-річчя українського козацтва. Великий хоровий гурт виспівував козацьких пісень біля села Капулівка, де була неподалік могила кошового Сірка. Учасник гурту відомий соліст Анатолій Мокренко згадував на сторінці «УМ» (2002 р., 9 липня), як до них «наблизилась стара-стара, як світ, та чорна, як свята земля, зігнута життям бабуся». Слухала мовчки, сплескувала від захвату руками, а потім, підійшовши, тихо та благально мовила: «Заспівайте «Ще не вмерла Україна». 
 
Буквально ошелешила Анатолія Мокренка інша подія, коли він, перебуваючи з концертним виступом 1988 року у США, опинився на 70-тисячному стадіоні Нью-Йорку, де перед бейсбольним матчем присутні, вщерть заповнивши трибуни, встали, поклавши руку на серце, й заспівали державний гiмн «Америка, Америка!» 
 
Такого він ще не чув і не бачив. Заздрив. «Промінець надії, що й ми колись таки гімн заспіваємо», сяйнув у ньому в останній день травня того ж 2002 року «на святі останнього дзвоника в Гуманітарному ліцеї при Київському університеті: всі ліцеїсти дружно співали Гімн! Невже?», сподіваючись запитує Анатолій Мокренко.
 
Авжеж! Дочекались ми того часу, коли стадіони не тільки Львова, а й Києва, Харкова, Дніпра, Одеси тощо палко підтримують виконанням Гiмну під синьо-жовтим маєвом стягів національні команди. А скільки лунало українофобського галасу, залякувань, спротиву, що націоналістична символіка розз’єднає Україну! Знадобилось сім років від часу прийняття Конституції (1996 р.), аби визнала Верховна Рада текст Павла Чубинського «конституційним», щоправда, у вкороченому вигляді — одним першим куплетом і приспівом та замінених в останньому складі слова «Україна» лiтери «а» на «и», заперечно-підсильні частки «ні» — на перелічувальний сполучник «і»: «Ще не вмерла України і слава, і воля...»
 
Офіційним еталоном Державного гiмну визнано спів, виконаний під орудою знаного диригента, директора й художнього керівника Українського народного хору ім. Григорія Верьовки Анатолія Авдієвського (на жаль, уже покійного). Гiмн звучить щодня о 6-й і 24-й годині по радіотрансляційній мережі.
 
Прикро, але досі можна почути навіть у відомих співаків Гiмн без внесених змін. Ще прикріше, що наша спільнота досі не освоїла єдиного етикету, окрім вставання, сприйняття Національного, Державного гiмну. Ініціатива президента Віктора Ющенка вшановувати Гiмн на «американський зразок», — покладанням руки на серце, — засвоюється повільно, совєтська традиція, стояти під час його виконання «струнко» з опущеними руками, живуча. Дивуватись обивателю, який не збагнув тонкощів цих новацій, не гоже, але посадовцям, котрі, напевно, вважають себе елітою, — не тільки треба, а й заслуговують вони ганьби. Не один із глядачів зауважив, що перший заступник спікера Руслан Стефанчук більше уподібнювався на відкритті попередньої сесії Верховної Ради на футболіста у штрафній стінці, ніж українського державника. Де їхні руки — загальновідомо. 

Славень і «Квартал-95»

Проте найбільше дивує президент Володимир Зеленський. Ще під час дебатів кандидатів на президентське крісло з Петром Порошенком на Олімпійському стадіоні, «слуга народу», утішений очікуваною перемогою, не міг заспокоїти своїх рук, не знав, де їх притулити, коли звучав Гiмн. Можливо, епізод знадобився б «Кварталу-95», але тільки не в цій ситуації. 
 
Далі більше. З останніх «перлів» президента — новорічне привітання... якомусь населенню. Знятий телевізійний кліп на темному тлі без державної символіки, космополітична (просовєтська) за суттю промова на кшталт «какая разніца», як «називається вулиця, на якій живеш», важливо, аби була «заасфальтована», «освітлена», теж не важливо, «біля якого пам’ятника призначиш побачення» (Леніну, Дзержинському...)
 
З’ясовується, проведена декомунізація надто «радикальна», тож директора Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича звільнили. 
 
Безідейне, недержавне «привітання» не могло не викликати осуджень, їдких кпинів, анекдотів, а також розчарувань у багатьох його прихильників; як на мене, несподівано витягнуло із забуття запліснявілий імперський «хіт» ще з віддалених часів: «Мой адрес не дом и не улица, / Мой адрес — Советский Союз». Обидва спічі наче різні за формою, структурою, але за духом, змістом — близькі, подібні, наче сіамські коти, однаковою мірою приємні для глашатаїв «русского мира», а для свідомого українця — фобія. 
 
З мовленого напрошується висновок: Україна, її громадяни повинні оберігати, відстоювати, використовувати найдрібніші національні цеглинки, якщо хочуть збудувати міцну, монолітну, державну споруду, рішуче й безкомпромісно відкидати будь-які спроби послабити цю роботу, приміром, «порадами» відмовитися від історичних цінностей, котрі не влаштовують наших «стратегічних сусідів», та шукати інших «героїв», які б «єднали» східняків і західників; пропозицій лукавих, відвертих, ворожих не бракує, хто не затямив, що це ідеологічна війна, котра ведеться проти України, така ж небезпечна, як економічна, збройна. 
 
Символіка серед них. Нещодавно поліція Британії виготовила документ (посібник) про боротьбу з тероризмом, де з іншими зображеннями вміщено Державний герб України та символ Збройних сил — Тризуб. З’ясовується, що не Росія з двоголовим хижим орлом, яка тероризує світ, й, можливо, причетна до цієї провокації, її найманці — новітні інквізитори, котрі відрубали полоненому бійцеві АТО Василеві Пелеху руку з татуйованим на ній тризубом, а Україна — терорист! Віддамо належне посольству України в Британії, яке зажадало «видалити Тризуб з офіційним вибаченням», й британська поліція виправила допущену недоречність.

Куди «язик» доведе

Не таланить великому Гербу. Нарешті, з кількох невдалих спроб Кабінет Міністрів одностайно схвалив у липні 2009 року черговий його проєкт, що відповідав конституційним приписам, але він зазнав критики не стільки з боку знавців геральдики, скільки противників української символіки, державності взагалі, тож у залу Верховної Ради не потрапив. Здається, нині ніхто ним не переймається.
 
Будівничі Української держави мають уперто й послідовно впроваджувати єдині стандарти та манери ставлення до символіки, розробити нормативні приписи та зайнятись їх популяризацією. Напрошується сказати про червоно-чорний стяг ОУН-УПА, який, практично, майорить на всіх масових політичних акціях. Заслуга його борців за незалежність України — незаперечна, тому і вороги у нього найлютіші. Кілька років тому польські шовіністичні молодики порвали в Перемишлі українцеві сорочку, бо була чорна з червоною вишивкою. Низка міських рад (Житомир, Хмельницький, Львів, Тернопіль.) ухвалили вивішувати в дні державних свят червоно-чорні прапори поруч iз державними, клопотали, аби цей почин закріпити законодавчо. 
 
Заслуговує пильної уваги найголовніший символ-бастіон України — мова її корінного народу, що впродовж століть зазнавала гонінь, особливо з боку шовіністичної Росії. Ухвалення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (2019 р.) — історична перемога здорових національних сил, що не може не втішати і  водночас не приводити до «запаморочення від успіху».
 
Внутрішні й зовнішні вороги не змирилися з поразкою, звуженням духовного простору для «русского міра», лякають посиленням «розколу» України. Не буде його! — якщо владні органи, свідоме українство проводитиме рішучу, державницьку політику українізації, якнайменше зважуватиме на реакцію інших: росіян, поляків, мадярів, румунів тощо, зрештою, наслідуватиме їхню мовну політику стосовно національних меншин, враховуватиме динаміку, що за останніми соціологічними опитуваннями свідчить: більшість населенням висловилася за державний статус української мови. Вороги мови, української України вишукують манівці, як обійти закон, навіть його скасувати.
 
Наразі сигнал від «Зе-слуги» не прозвучав, «какая разніца, на каком язике...», проте «чутливі» на такі можливі зміни мають нюх. Ведучий на популярному «Прямому каналі» охоче спілкується (уважаєт?) з російськомовними українськими громадянами на «вєліком і могучєм», бо «російська мова не заборонена», В’ячеслав Піховшек на каналі News One повернувся (?) до улюбленого «язика» ведення передач. 
 
Українофобських фактів нагромаджується стільки, що вони повинні непокоїти, кликати до дії.
 
Володимир БАДЯК,
кандидат історичних наук,
доктор філософії, професор