Професор Василь Яременко: «Література має ставити десятки проблем»

12.02.2020
Професор Василь Яременко: «Література має ставити десятки проблем»

Сім років тому ми говорили з Василем Яременком про історію і сучасність української літератури (див. «Україну молоду» №153 від 16.10.2012 року).
 
Однак пам’ять Василя Васильовича зберігає таку кількість інформації, що потрібні десятки інтерв’ю, аби його знання, досвід, спогади стали доступними для всіх українців.
 
Від часу нашої попередньої зустрічі ситуація в країні кардинально змінилася.
 
Тож перше запитання стосувалося українсько-російської війни на Донбасі.

«Перша стадія затемнення нації — забрати в неї ідеологію, свідомість і світогляд...»

— Мої брати після війни відбудовували Донбас. Це українська земля, зрошена українською кров’ю, чи ми дозволимо, щоб там якась наволоч танцювала? Кажуть, там мирне населення! Яке? Те, що кричало «Росія, Росія», те, за спинами якого ішли бандити і стріляли по українських воїнах? Це мирне населення?
 
Ця публіка, що зібралася в анклавах і нищить усе українське, це соціальне дно, від неї спасу немає. Там, де хочуть створити Новоросію, це східні українські землі. Звідти ще київські князі половців ганяли, аж до Ростова, і пили воду із Дону шоломами. Історія повторюється, нам теж треба зробити те, що робили наші предки, — вигнати.
 
Путін збирає по всій Росії покидьків — соціальних, ідеологічних — і посилає їх убивати українців. А у нас на війну ідуть найкращі... І коли це відбувається роками, то я вбачаю в цьому державну політику.
 
Не тільки Путін, а й наші можновладці докладають до цього руку. Кращих убивають на фронті, кращим створюють такі нестерпні умови, що вони покидають рідну землю та їдуть за кордон. А коли залишиться публіка, яка не зможе ні спротиву чинити, ні активно діяти — з нею можна робити, що хочеш. Їх легко купити подачками, скупити їхні голоси на виборах — бо ця публіка, яка лишається, — це злидні.
 
А злидні — це база для тих покидьків, які рвуться до влади чи крутяться біля неї. Потрібна література, яка б викривала це. Бойова література, наступальна. Ніщо так не в’яже покоління і віки, як героїка. Вона найбільш стійка та ефективна в ідеологічному плані. Й естетичному.
 
Адже перша стадія затемнення нації — забрати в неї ідеологію, забрати в неї свідомість і світогляд. А як без ідеології формувати ідеал — суспільно-політичний, естетичний? Зловмисники позбавили нас ідеології. Це свідома робота, спрямована на розкладання суспільства, на знищення нації.
 
Бійці з АТО пишуть, політвідділи звертаються — дайте нам книжку. Сергій Гальченко та видавничий відділ Інституту літератури започаткували добру справу — створити «Бібліотеку українського воїна». Я підготував три книжки для цієї серії — Василя Симоненка, Бориса Грінченка, Юрія Липи. Однак, що цікаво, держава побачила і відразу поклала на це руку. Ми, мовляв, у ручному управлінні визначатимемо, що видавати і кого видавати. Зi 182 сторінок Василя Симоненка залишили 112.
 
— Схоже, що і в літературі верхівка йде тим же шляхом?
 
— У нас відсутня державна політика щодо літератури. Чи за 25 років останніх держава видала хоч одного класика? Їх же треба видавати кожні 10 років — повні зібрання творів. Це світова практика. А в деяких країнах і через кожні 5 років перевидають. З 1917 по 1927 роки в Україні виходили різні серії книжок: робітнича бібліотека, бібліотеки оповідань, повісті, поезії. Друкували світову класику — твори, які зараз, на жаль, не читають — Джозеф Конрад, Анатоль Франс, Джек Лондон. Усе йшло масовим накладом! Були сотні бібліотек. У 1930 році вийшла тритомна антологія з малюнками Кричевського — всіх письменників подали образами, щоб їх пам’ятали, щоб читачі їх упізнавали. Почалося навіть видання літописів. Це була політика національної української інтелігенції. Хоча слід сказати, що робили це не комуністи, а боротьбисти. Пізніше їх усіх знищили, як потім нищили все українське.
 
А нині? Літературні пам’ятки Київської Русі створені в Києві, але жодна з них не перевидана в Києві. Автори пишуть про Київську Русь і посилаються на праці московських аспірантів, які досліджують ці твори.
 
В Інституті літератури немає відділу літератури Київської Русі! Коли я запропонував створити такий відділ, колеги з інституту обурилися: вважаєте, що ми не спеціалісти? Вважаю, що ні. Бо якщо пишуть, що серед пам’яток Київської Русі є і сліди українські, то я питаю: а чиї там ще є сліди? За всі роки незалежності ми не створили українського прочитання наших національних пам’яток. Я вже не кажу про те, що ми не відшуковуємо слідів нашої історії та культури в пам’ятках інших народів.
 
Колись у 1960-х роках я запросив двох знайомих робітників на вечір Василя Симоненка. Там звучали патріотичні вірші й пісні. Після закінчення вечора мої знайомі питають: і це все? — А що ще? 
— А автомати де роздаватимуть? Нам потрібна патріотична пісня. А що ми чуємо з ефірів? «Не питай мене чому, не питай навіщо, ти лишив мене саму там, де вітер свище?». Ось таку «літературу» я не сприймаю, відкидаю, а вона атакує нас масово.
 
В Україні немає ніякого регулювання, мовляв, видавайте, що хочете. Ось і видають, і співають, що хочуть. Поки не повернемо пісню і мелодію, нація буде вироджуватися. Це моя думка. Потрібно, щоб сучасна література говорила на весь голос.
 
На жаль, бідність відучила людей читати. Ми говоримо про літературу тоді, як втратили читача. У мене велика домашня бібліотека — до 15 тисяч книг. Серед них — тисяча книжок, які видавалися невеликим накладом (200 примірників) ще в ХІХ столітті. Скажімо, «Киевская старина». У мене лежить кілька примірників 1882 року — нерозрізані.
 
Від того часу до сьогодні — уявіть! — журнал невитребуваний. Журнал, пройнятий нашим болем, нашими проблемами, нашою історією, етнографією, фольклористикою, яку більшовики знищили, бо то була загрозлива для них наука, адже етнографія виокремлювала особливості народу. І досі ніхто не усвідомлює, що етнографію треба викладати в усіх вузах. Технічна інтелігенція не має бути бездуховною. Література має ставити десятки проблем.

«Я за люстрацію у сфері освіти й науки»

— Чи є якийсь вихід із цього багатолітнього глухого кута, на вашу думку?
 
— На жаль, маємо невігластво на всіх рівнях. Простий приклад: науковець Академії наук пише передмову до творів Гоголя і вказує, що Микола Гоголь підписував свої твори чотирма «О». Це жах. Адже Гоголь підписував свої твори трьома(!) «О» — Гоголь-Яновський, саме скільки букв «О» було в його прізвищі. І оте четверте «О» для мене стало великим нулем науковості літературної дами. Я чекаю, коли в нас відбудеться люстрація у сфері освіти й науки. Якщо ми хочемо бути державою — нам треба очистити і науку, і освіту.
 
Колись про мене готували статтю і запитали — що написати, що ви зробили як літературознавець. Кажу, поставив дві коми, і вони на своєму місці. Помилка в літературознавстві дорого коштує. Як колись Павло Попов, пишучи про Сковороду, зробив низку помилок, то далі всі ці помилки множили — і ніхто не піддавав ревізії написане. Поки Леонід Махновець не натрапив на одну помилку, а далі став перевіряти за документами — і з того вийшла зовсім інша біографія Григорія Сковороди.
 
Я готував книжку для дітей у «Шкільній бібліотеці» про творчість Івана Франка. Почав читати «Вічний революціонер», і щось мені муляло. Як міг Франко написати: «І щезнуть сльози, «сум», нещастя». Таки пішов в архів, а там написано — щезнуть сльози, сум нещастя. Тобто після «сум» немає коми! А це міняє весь зміст і спрямованість. Навіть у 50-томнику нашого класика тиражується помилка. Так я вперше у «Шкільній бібліотеці» прибрав зайву кому в творі Каменяра.
 
Ніхто не йде до першоджерел, не звіряє. Сьогодні у науковців нехіть до першоджерел. Вироджується наука. Інтернет відкрив, нахапав різної інформації, скомпілював — ось вам «наука». А архіви лежать непрочитані, нікому не потрібні. 
 
Вивчаючи творчість Бориса Грінченка, я ознайомився з його листуванням із Ганною Барвінок. Вона померла 1911 року, але архіви збереглися — понад 2,5 тисячi листів. І вони від 1911 року ніким не прочитані. «Мемуарно-епістолярна галактика Ганни Барвінок» — так я назвав статтю про неї. Справді галактика: Шевченко, Куліш, Костомаров, той же Грінченко. У кожному листі про них згадується. У нас є Інститут літератури, різні культурологічні установи та безліч культурологів — і ніхто не прочитав цих листів! А такі листи — це жива історія.
 
Як казав Іван Франко: література — це не тільки продукування книжок, а й можливість живого обміну між письменниками, листування між ними. Ганна Барвінок, казав Клим Поліщук, наша літературна бабуся, представниця наївного реалізму, бабуся української літератури. 
 
Повертають письменницю Україні ентузіасти. Іван Корсак видав книжку «Перстень Ганни Барвінок», але там більше про Пантелеймона Куліша. 2011 року у Львові вийшов перший том Ганни Барвінок «Народні оповідання». Ми із Василем Шендеровським за свої кошти видали двотомник письменниці.

«Очевидна інтелектуальна занедбаність нашої літератури»

— Стежите за сучасним літературним процесом?
 
— Мені подобаються твори Павла Вольвача, Василя Слапчука. А шістдесятники слабіють, муза Павличка безсила. Хоча слід сказати: велика література і досі тримається на шістдесятниках. А, скажімо, зараз Василя Шкляра розкручують, то це література на рівні учня середньої школи. 
 
Якби ми знали те, чого не знаємо, — то мали б те, чого не маємо. А знаємо ми, на жаль, дуже мало. Андрій Ніковський ще в 1920-х пояснив, чим відрізняється український письменник від європейського. Український письменник не потребує приміток. А Бальзака, щоб видати, потрібен такий же том приміток. Це свідчить про рівень, інтелектуальну наповненість письма українського письменника і європейського. Очевидна інтелектуальна занедбаність нашої літератури. У ній немає філософської жилки.
 
Я давно обрав собі свою нішу в літературознавстві: витягти із забуття письменників, які були заборонені, знищені. Реабілітацію розпочав із Бориса Грінченка. Ще в 1963 році Рильський і Білецький пробили у ЦК компартії дозвіл на видання двотомника Грінченка. І так випало, що займатися цим проєктом доручили мені. Так я почав реабілітацію письменників. І відтоді кого б я не видавав, це були забуті, знищені письменники.
 
Коли почалася перебудова Горбачова, Юрій Семиволос, редактор газети «Молода гвардія», зустрів мене на вулиці і каже: Василю Васильовичу, одне діло — лекції читати, а інше — плуга перти. Я даю вам сторінку в газеті — пишіть, що хочете». Тож я почав вести рубрику «згадаймо поіменно». Там я реабілітував уперше Павла Филиповича, Спиридона Черкасенка, Миколу Хвильового. Видав книги Григорія Чупринки, Володимира Свідзинського, Олександра Олеся.
 
Коли я працював у Міжрегіональній академії управління персоналом, то заснував там «Бібліотеку українознавства», вийшло 22 книжки: Дмитра Донцова, Миколи Міхновського, Олени Пчілки та багатьох інших... Щоб якось боротися з різною попсою та містикою, започаткував у МАУП також «Бібліотеку української героїки». Вийшло 16 книжок, приміром тритомник Олелька Островського — надзвичайно талановитого режисера, актора, прозаїка, драматурга.
 
— А кому із забутих письменників «пощастило» в останні роки? 
 
— 2015 року видав чотири томи творів Андрія Ніковського. Це був талановитий, навіть геніальний письменник. Міністр закордонних справ в уряді УНР. Коли пішов із поста міністра, переїхав у Берлін і там знайшов можливість перевидати словник Грінченка, «Сонячні кларнети» Павла Тичини, видав надзвичайно важливу працю «Слов’янський світ» у трьох томах. Це енциклопедія слов’янського світу до 1922 року. У 1920-х роках його вважали найталановитішим українським літературознавцем, критиком, істориком, публіцистом, журналістом. Його підхід: літературна критика має бути самодостатньою, має читатися, як художня література.
 
На жаль, устиг він видати тільки одну книжку і ту незавершену. Її назва «Віта Нова» («Нове життя» — з італійської). Але послухайте, який епіграф він поставив до своєї книжки «Слава тобі, нове життя, приречені на смерть вітають тебе!» Він уже відчував, що це нове життя, яке прийшло, призведе до гибелі його покоління. 1924 року він повернувся в Україну (його заагітував Єфремов), почав працювати в комісії з видання «Словника живої української мови». Написав працю спогадів.
 
Після арешту йому давали завдання писати характеристики діячів, мав колосальну пам’ять. Автобіографію закінчив у день, коли йому вручили звинувачення, і писав цю біографію вже не для слідчого, а для нас. За процесом СВУ йому дали 10 років на Соловках. Коли відсидів, приїхав у Ленінград, там жила його донька, її туди забрали, на навчання, віддали заміж за морського офіцера. А Владко — син — загинув у Києві при загадкових обставинах. Усе робилося для того, щоб Андрія Ніковського не тягнуло до Києва. 
 
Він написав багато передмов. У 1924-29 роках фактично виклав історію української літератури у своїх передмовах. І їх прочитання дуже несподіване, читаються вони, як художні твори. Ще зі школи пам’ятаємо, що Микола Джеря — борець проти кріпацтва (те спалив, того побив). А Андрій Ніковський раптом пише про Миколу Джерю, що це наш український Одіссей. Несподівано! Він був не просто освіченим — був мислячою людиною, талановитою, у нього багата мова.

«Українського прочитання літератури Київської Русі як не було, так і немає»

— Ви згадали про літописи часів Київської Русі, в яких начебто й досі не знайшли нічого українського. Чи могли б розказати детальніше?
 
— Микола Сулима вже в часи незалежності видав книгу «На горах київських» і написав у передмові, що серед пам’яток Київської Русі є сліди й українські. А я питаю: пане Миколо, а ще чиї сліди там є? 
 
На початку 1990-х я читав лекції вчителям. І коли сказав, що в літописах Київської Русі немає жодного російського слова — є старослов’янська лексика і є українська, — мене ледве не побили. «Это национализм», — кричали. Я витримав, дочекався, доки вони виплеснули пару, висловили обурення, і питаю: «А де б воно могло там узятися? Ось ви подумайте, дайте відповідь, а тоді будете мене звинувачувати. Чи є «кнут» у літописах? Немає. Що є? Батіг. Чи є в літописах «рожь»? Немає. Є жито. Є гілля, сіни. Вся побутова лексика — українська. Той грамотій, що писав літописи, вчився в Константинополі. І там, де текст стосується релігійної чи філософської теми, — там пише старослов’янською мовою.
 
Цьому його вчили, він знав богословські тексти. А приїхав додому і йому треба написати: в Києві, на Оболоні, знайшли тіло дитини утопленої. Він пише — «і виловили коша риболови дитя чудне в неводі». Не рибаки — а риболови! Оце вам українська мова ХІ-ХІІ століття. А російської тоді ще не було. До них старослов’янська через Київ прийшла.
 
Я був причетний до видання «Повісті минулих літ», яку переказав Віктор Близнець. Її 1980 року надрукували в журналі «Вітчизна», пізніше у видавництві «Веселка». Потім я побачив, що він не за літописом переказав цей твір, а за виданням Дмитра Ліхачова для російських дітей «Рассказы русских летописей». Тоді інакше видати не було можливим. А зараз?
 
Чому «Повість временних літ»? Бо в той час, коли її писали, було майже 200 літочислень на Русі. І літописець не приводив події до спільного знаменника, а уклав «временних літ» — тих, які по різному числяться. Це все треба прочитувати. Бо українського прочитання літературної спадщини Київської Русі як не було, так і немає. 
 
ЩИРО КАЖУЧИ
 
«Це картина міжлюдських стосунків...»

– Яка у нас байдужість до літератури і людини, яка в літературі працює. Я пішов з університету 2001 року – після операції на серці не міг читати лекції. Тодішній ректор Віктор Скопенко і не хотів відпускати, але сказав: здоров’я підводить – то що ж. Я перейшов на суто наукову роботу. В університеті допоміг організувати три кафедри: фольклористики, української літератури й шевченкознавства.
 
Майже 19 років минуло, працюю, видаю книжки, щось читаю – і за цей час хоча б листівкою привітали з днем народження чи іншим святом, чи з виходом книжки, якою вони користуються. Я не честолюбива людина – йдеться про ставлення. Хоч би раз запросили на кафедру, чи прочитати лекцію. Це картина міжінтелігентних, міжлюдських стосунків в сучасній Україні.

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Васильович Яременко

Народився 12 лютого 1932 року в місті Сінно Вітебської області (Білорусь). Туди батько вивіз родину, рятуючи від голоду. 1936–го сім’я повернулася в Україну, а наступного року батька репресували. Дитинство пройшло в селі Загрунівка Зінківського району та селі Воскобійники Шишацького району на Полтавщині.

Закінчив Великосорочинське педучилище (1951), Київський педінститут (1961) та аспірантуру при ньому (1964), де працював асистентом кафедри історії української літератури.

У 1966—2001 роках викладав історію літератури на філологічному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка, в якому пройшов усі етапи науково–педагогічної кар’єри: викладач, доцент, професор і сформувався як учений–літературознавець. Автор понад 300 публікацій з історії української журналістики, історії літератури, лексикографії.

Лауреат премії ім. Г. Сковороди (1993), премії «Дружба» (1995), ордена «За заслуги» ІІІ ст. (2002).

Володіє словацькою, польською, німецькою, чеською, старослов’янською мовами. Хобі — поезія, вчить вірші напам’ять.
 
 
Юлія КОСИНСЬКА
Олег КРУК

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>