Лорди Парадоксу: візуально-вербальний будильник Станіслава Єжи Леца

11.02.2020
Лорди Парадоксу: візуально-вербальний будильник Станіслава Єжи Леца

От же ж дивна книжка: Лец плюс Ройтбурд чи навпаки? Хто «головний»? Репродуковані картини — самостійні станкові роботи. І польський письменник нічого не знав про українського художника: коли Лец відійшов, Ройтбурдові було п’ять рочків. Тож звідки ця потужна синергетика? 
 
Колись Віктор Шендерович видав у Росії книжку Леца, де проілюстрував його афоризми світовими світлинами-символами. Попадання було стовідсоткове, як і тепер — у книжці, виданій Артуром Рудзицьким. Та справа не так у талановитих упорядниках, як у природі Лецевого письма.
 
У передмові до нашої новинки Іван Дзюба говорить про «ефект короткого замикання».
 
 
В теорії фотографії для цієї метафори є термін: punctum — те, що «перетворює глядача на мішень» (Елена Петровская. Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002).
 
 
Punctum — це точка перетину естетичних очікувань масової свідомості, тобто кітчу, і власне мистецтва.
 
Мистецтвознавці пишуть про Олександра Ройтбурда: «Парадоксальна комбінаторика його картин часто наближається до кітчу» (Галина Скляренко. Сучасне мистецтво України. — К.: ArtHuss, 2016). На цьому ж замінованому фронтірному полі працював і Станіслав Єжи Лец.
 
За великим рахунком, усі його афоризми — пересміювання монструального кітчу соціалістичної комунікації.
 
Зокрема й жанру «кричалок», відомих як «Заклики» до двох «пролетарських свят», що публікувалися заздалегідь у всіх газетах (з районними включно), а під час обов’язкових демонстрацій проголошувалися з начальницької трибуни, на що святковий натовп мусив щодвіхвилини волати «Ура!».
 
Уявіть собі Станіслава Єжи Леца, який кидає «трудящим»: «Вписуйся у впливові кола!». Або: «Цінуй слово! Кожне може стати твоїм останнім!». Чи й так: «Ощадно обходьмося з оптимізмом, його нам повинно вистачити до кінця року!»
 
Так, це жанр анекдоту. Але ж і згадана Г.Скляренко пише, що картини Олександра Ройтбурда часто-густо — «живописні анекдоти». Наша книжка проілюстрована здебільшого роботами з циклу «Повсякдення в Помпеях» — химерними візуальними припущеннями, як би то велося мешканцям легендарного міста у до-Везувійський період. Притому, глядача навідує підозра, що художник творив у стані «обкуреності» Кафкою, Далі, Міро, Пікассо та іншими дотепниками.
 
Ґандж усіх великих сюрреалістів — обмежений досвід: їм не довелося жити при «соціалізмі», у щоденних декораціях ожилого абсурду відверто кримінального характеру. Ройтбурд і Лец наковталися цього лайна під зав’язку. Але ж випливли.
 
Лец, як віддихався, занотував: «Мені наснилася реклама протизаплідних засобів: «Ненароджені благословлятимуть вас!». А вже як зовсім оговтався, сформулював свою дорожню карту: «Поет є шпигуном фантазії в країні реальності». 
 
Сьюзен Зонтаґ, медитуючи над чаром макрофотографій Едварда Вестона, написала: «Одним із споконвічних успіхів фотографії була її стратегія перетворення живих істот на речі, а речей — на живих істот» (Про фотографію. — К.: Основи, 2002). Розглядаючи «Вибрані афоризми», бачиш, що це і про Ройтбурда з Лецем також. От до прикладу: «Якийсь сморід, що бореться з вентилятором, а туди ж — вважає себе Дон Кіхотом».
 
«Іронічним львів’янином» називали Леца близькі. Не так, може, через місце наро­дження, як через геополітичну алюзію: людина, що ковтнула отрути «русского міра». Коли він написав: «Лихо сусідам тієї нації, котра живе на межі розпачу!» — мав на оці, звісно, підсовєцьку Польщу. Есеїст Константи Ґеберт у ще одній короткій передмові до рецензованої збірки бідкається, що поляки у теплому барлогу ЄС і НАТО стали забувати «принади соціалізму», а відтак і його патологоанатома Леца. Натомість, пише Ґеберт, «в Україні забути важче, бо нагадування частіші і категоричніші».
Так, для українців Росія — це «лихо, яке завжди з нами».
 
Як на мене, вишукану й компактну книжечку «Вибраних афоризмів» Леца з ілюстраціями Ройтбурда варто поширювати, як відому Книгу в порядних готелях. Аби ненав’язливо нагадувати про сусідство з лабораторією Апокаліпсису. Тим, кому невтямки: «Хто кричить: «Хай живе!» — мусить платити за похорон». І задля розуміння: «Дурні не такі дурні. Вони завжди в більшості», а «бездумність ніколи не втрачає актуальності». 
 
Авжеж, «мудрості мало б вистачити всім, бо хто ж нею користується?». Але мудрість Сократа, що лунає з діжки, — не помічна. Бо — «неписьменні змушені диктувати». 
 
І наостанок: «Іноді злочином є сАме алібі». Отака вона, книжка «лордів Парадоксу аристократії духу в часах постійного цькування» (К. Ґеберт).