На площі перед Київською Софією у Києві 22 січня 1919 року відбулася подія, про яку мріяли сотні українських патріотів.
На волелюбному зібранні було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.
Цей день увійшов до національного календаря як визначне державне свято — День Соборності України.
І насправді відзначати це свято почали не у 1999 році (коли було ухвалено відповідний президентський указ), а раніше.
Ще 22 січня 1990 року мільйони українців узялися за руки, утворивши «живий ланцюг» від Києва до Львова, на згадку про проголошення Акту Соборності.
Якою ж є історія вікопомної події? Які історичні постаті стояли біля витоків? Гортаймо сторінки минулого, аналізуймо сучасну ситуацію, прогнозуймо майбутнє.
Витоки свята
Така вже трагічна історія нашого народу, впродовж століть розділеного на різні землі, що належали до різних держав: Російської імперії, Польщі, Австро-Угорщини.
Тож споконвічною мрією українців було об’єднання розрізнених частин України в межах однієї держави. Як відомо, західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорщини і, на відміну від східних земель, на цих теренах українці мали значно більше свобод.
Із початком Першої світової війни у Галичині було створено Головну українську раду, яка захищала інтереси українців. Саме тоді засвітились зірки майбутніх державних діячів — Євгена Петрушевича, Костя Левицького, Семена Вітика. Саме вони вперше обґрунтували, а пізніше обстоювали думку про соборність України.
На засіданні австрійського парламенту 9 жовтня 1918 року майбутній голова уряду ЗУНР Кость Левицький висловив загальне прагнення галичан до злуки з Великою Україною. 18-19 жовтня 1918 року у Львові відбувся з’їзд політичних і громадських діячів українських земель у складі Австро-Угорської імперії, на якому було створено Українську Національну Раду.
З’їзд від імені Ради видав постанову, яка окреслювала українську етнічну територію в Австрії та зазначала, що «ця українська національна територія стає українською державою». І хоча така заява не мала практичного значення, вона була важливою як вияв політичної думки і волі українців Галичини.
1 листопада 1918 року війська Української Національної Ради захопили Львів, проголосивши створення Української Держави. 13 листопада за новоутвореною державою закріпилася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
Одним із завдань уряду ЗУНР було об’єднання українських земель в одну державу. Мрія? Утопія? Коли на зміну Гетьманату до влади прийшла Директорія, ця ідея не видавалася вже такою утопічною. З приходом до влади Директорії було відновлено Українську Народну Республіку та її закони.
Відповідно, представники Державного секретаріату ЗУНР — Дмитро Левицький, Лонгин Цегельський, члени Директорії Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Панас Андрієвський, Федір Швець 1 грудня 1918 року підписали у Фастові договір про наміри об’єднати населення і території обох утворень в єдиній державі.
Зрештою, цей договір став, по суті, першим актом соборності. Після нього значно активізувалася боротьба за територіальну консолідацію українців усіх земель. 3 січня 1919 року Українська Національна Рада ухвалила рішення про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою.
Об’єднавчий рух наприкінці 1918 — початку 1919 року охопив майже всю Україну. Київські видання друкували численні матеріали про об’єднання українських республік.
Віднині зливаються частини в одну Велику Україну
І ось Директорія і Рада народних міністрів призначили об’єднання УНР та ЗУНР на 22 січня. Цей день було обрано не випадково, адже він збігався з річницею історичного IV Універсалу Центральної Ради, згідно з яким УНР проголошувалась самостійною незалежною державою.
За спогадами сучасників, вранці 22 січня біля святої Софії було велелюдно. Вхід з Володимирської вулиці прикрашала тріумфальна арка з гербами історичних земель України.
Під звуки оркестру урочисто крокували вояки. Урочистості розпочав заступник президента ЗУНР Лев Бачинський, який нагадав про традицію «одного нерозривного тіла» від Володимира Великого до великих гетьманів.
Державний секретар ЗУНР Лонгин Цегельський не лише вручив вірчу грамоту президії УНР, а й зворушив усіх присутніх промовою, в якій було дано історичну оцінку дня 22 січня. «Це така дата, що її виучувати будуть напам’ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва під Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі», — ці слова Лонгина Цегельського виявилися пророчими.
Представник Директорії Федір Швець виголосив величну промову: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпровська Україна — в одну Велику Україну... Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».
За спогадами сучасників, день 22 січня запам’ятався насиченою програмою. Зрештою, це й не дивно, адже сценарій урочистостей розробив корифей українського театру Микола Садовський. На святі були присутні керівництво УНР, представники ЗУНР, делегати Трудового конгресу, військової старшини іноземних дипломатів, духовенства. Урочиста подія нагадувала розділеним кордонами українцям про їхню духовну спорідненість.
Оборона держави
Згадуючи вікопомні події, неможливо оминути постать Лонгина Цегельського — видатного громадсько-політичного діяча, дипломата, адвоката, журналіста, видавця.
Саме йому випала честь зачитати Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. Усі свої сили, знання, досвід цей видатний державник присвятив Українській Державі.
У своїх спогадах Лонгин Цегельський писав, що їхали вони на Майдан галичанами, а поверталися українцями. Згадував, як стояв на майдані, ледь стримуючи сльози, бо розумів, що перед щойно поставленою державою постали серйозні випробування.
Грошей, аби тримати державу, немає; армія стікає кров’ю; польський агресор наступав, а від Антанти годі шукати підтримки. Було цілковите розуміння, що Велика Україна потрапила «в повну ворохобню».
Лонгин Цегельський народився 29 серпня 1875 року в містечку Кам’янка Струмілова (тепер Кам’янка Бузька) неподалік Львова. Був нащадком давніх священницьких родів Цегельських і Дзеровичів, відомих патріотів. Його батько о. Михайло Цегельський (1846—1944) був відомим священником, просвітителем і громадсько-політичним діячем.
Початкову освіту Лонгин Цегельський здобув у Камінці, потім навчався у Першій державній академічній гімназії у Львові, далі — на юридичному факультеті Львівського університету ім. Франца Йосифа.
У 1898 році його скерували до Відня на правничо-адміністративну практику при Міністерстві закордонних справ, звідти делегували на рік до австрійського посольства у Стокгольмі.
Після повернення до Львова Лонгин Цегельський захистив докторат у галузі міжнародного права. Він дивував не лише своїм дипломатичним талантом, а й активно поширював національні ідеї. Був членом нелегального Проводу української організації «Молода Україна», долучився до злуки студентських товариств «Ватра» й «Академічне братство» в єдину громадську організацію «Академічна Громада».
На студентському вічі у Львові 14 липня 1900 року Цегельський виступив з доповіддю, в якій виклав свої думки щодо незалежності українського народу і закликав галицьких та російських українців до об’єднання.
Лонгин Цегельський брав активну участь у подіях 1 листопада 1918 року, який ще називають Листопадовим чином.
Саме того дня українці проголосили Західноукраїнську Народну Республіку, хоч певні кола Галичини в той час очікували на маніфест від австрійського цісаря, який мав би оголосити свободу народам. У своїх спогадах «Від легенд до правди» Цегельський писав про Дмитра Вітовського, роль якого під час Листопадового чину годі переоцінити.
Саме тоді прозвучали слова сотника легіону Січових стрільців Дмитра Вітовського: «Коли зараз, в цю ніч, не взяти Львів, то його візьмуть поляки». Проте Цегельський наголошував на важливості передусім дипломатичної роботи, адже ту ніч готували посли австрійського парламенту, серед яких були передусім Кость Левицький і сам Лонгин Цегельський.
Відомий Цегельский і як журналіст, працював редактором газет «Свобода» (1907—1908), «Діло» (1908); під час війни очолював редакцію українського тижневика «Українське Слово» (1915—1918). Надзвичайно цінною є праця Лонгина Цегельського «Русь-Україна, а Московщина-Росія», не менш важлива, аніж праці Дмитра Донцова чи Миколи Сціборського.
Як писав Цегельський у своїх спогадах «Від легенд до правди», працю «Русь-Україна, а Московщина-Росія» він створив у 25-річному році лише за... одну добу. Цікаво, що після доопрацювання вона вийшла у 1916 році в Туреччині, накладом 40 тисяч примірників.
Виявляється, Лонгин Цегельський як член комісії із закордонних справ австрійського парламенту був основним переговірником із турецьким візиром. Обговорювали важливе питання з Туреччиною, переконуючи її визнати ЗУНР. І Туреччина завдяки дипломатичному хисту Цегельського це зробила.
«Міжнародна гра — це гра сил, а не правничого процесу», — звертав увагу дипломат Лонгин Цегельський. День 22 січня 1919 року став знаковим у його політичній кар’єрі. Прикметним є те, що основні документи уряду ЗУНР він написав власноруч, оскільки належав до плеяди видатних інтелектуалів свого часу. Він знав практично всі європейські мови, тому й працював державним секретарем внутрішніх справ ЗУНР.
На жаль, у тих складних внутрішньо- та зовнішньополітичних умовах так і не вдалося завершити об’єднання розрізнених частин України.
Проте день 22 січня 1919 року відіграв надзвичайно важливу роль в історії України, адже відтоді було назавжди знищено духовний кордон між українцями. Пересторогою для сучасників звучать слова Лонгина Цегельського: «Всяке право лише доти має вартість, доки за ним стоїть фізична сила багнетів і гармат».
