Без них миру не здобути: про участь жінок у збройних конфліктах

21.01.2020

Це споконвічна думка, що історію писали переважно чоловіки. Оружні.
 
Просто внесок іншої половини людства, найперше в досягненні миру, ігнорувався, хоча досвід жінок і чоловіків в умовах війни, зазвичай, суттєво різниться. В усі часи це болюча тема: як захистити жінок під час збройних конфліктів.
 
— Українські жінки ділили з чоловіками весь страшний тягар Другої світової: жертвували здоров’ям і життям, брали в руки зброю, працювали в тилу, йшли в загони УПА, — наголосила блогерка-феміністка, гендерна експертка Марія Дмитрієва. — Про це пишуть дослідниці Марта Гавришко та Оксана Кісь. Проте дехто з істориків та націоналістів робив закид, що жінки «псували імідж» бійців за українську свободу. Але ми не робимо послугу нікому, якщо замовчуємо, що чоловіки ґвалтували цих жінок. Таких трагедій війни відомо багато. І якщо ми сором’язливо приховуватимемо це, є небезпека, що історія повториться знову і знову. Тому важливо досліджувати досвід жінок в умовах війни, бо без жінок миру не здобути.
 
Важливість участі жінок у мирних переговорах — річ очевидна. Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, документ міжнародного права, до якого Україна долучилася 1980 року, дає право жінкам брати участь у підписанні мирних договорів. Це питання порушувалося і в ООН, зокрема 1975 року. Але цього було недостатньо. У 2000 році Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію 1325 «Жінки, мир, безпека».
 
Попри те, що ці документи обов’язкові для виконання всіма країнами-членами ООН, кожна держава залежно від потреб визначає власні пріоритети. Звісно, дотримуючись букви резолюції.
 
У документі — чотири провідні засади: захист жінок під час і після конфлікту, їх участь у мирних переговорах, підписанні мирних угод, а також у відбудові, право доступу до ресурсів.
 
— Ідеться не про необхідність зробити війну безпечною саме для жінок, а чоловіки, мовляв, нехай воюють, — зазначає пані Дмитрієва. — Резолюція наголошує: мир треба постійно підтримувати. Це не дар небес, а постійна копітка робота. І для її успіху необхідно залучати жінок. Бо якщо ухвалюємо рішення для всього населення, у якому враховуємо бачення лише його половини, воно буде несправедливим щонайменше для іншої половини. Цим фактично підтримуємо ймовірність відновити конфлікт. Як свідчать дослідження останніх 25 років, у тих країнах, де для вирішення конфлікту й підписання мирних угод залучалися жінки, мир тривав значно довше.
 
Є й приклади зворотні й сумні. Уже за новітніх часів. Скажімо, процедура підписання миру між колишніми югославськими республіками. За столом серйозні чоловіки, а «гарненькі дівчатка» підносять їм ручки… Бути декоративною оздобою — єдина роль, яку жінкам відвели в цьому протокольному заході.
 
Зате в югославських війнах жінки масово терпіли насильство, зокрема й сексуальне. Власне, саме ці події породили в міжнародній юриспруденції поняття «зґвалтування як інструмент ведення війни». Історія масових наруг під час збройних протистоянь сягає прадавніх часів. Це вважалося «нагородою» для чоловіків і не виносилося на розгляд спільноти як злочин, зокрема, під час не такої вже далекої за історичним мірилом Другої світової. Будь-які спроби говорити про сексуальне насильство Радянської Армії над мирним населенням звільнених та німецьких територій сходили нанівець. Цю тему не зачіпали аж до 90-х років XX століття.
 
Крім захисту, вже згадувана резолюція ООН зобов’язує держави надавати жінкам доступ до ресурсів у час повоєнної відбудови. Цю норму, на жаль, часто ігнорують. У кількох африканських країнах після закінчення конфліктів влада пропонувала місцевому населенню здати зброю й отримати за неї певні гроші. Навіть, якщо воювали чоловіки й жінки, цю компенсацію там отримували лише чоловіки. Отже, державам необхідно унормувати і в цьому рівноправність. Світова практика свідчить: жінки витрачають гроші на освіту дітей, родину і спільноту, а чоловіки — на «демонстративне споживання». А цей несправедливий розподіл компенсації за здану зброю не сприяє ані миру в спільноті, ані швидшій відбудові.
 
— Жінкам вигідніше і надійніше давати гроші, — переконана Марія Дмитрієва. — І тому більшість програм для подолання бідності орієнтують передовсім на жінок і дівчат. Освічені дівчата пізніше виходять заміж, народжують дітей і більше переймаються їхнім розвитком. Вкладати гроші в дівчат вигідно!
 
2016 року в Україні затверджено Національний план дій для виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Ми чи не перші імплементували цю резолюцію в умовах збройного конфлікту. Чимало західних феміністок критикують інструменти її реалізації, бо вони, мовляв, орієнтовані на мілітаризацію, збільшення кількості жінок у силовому секторі. Зрештою, жінки воювали відтоді, як виникли війни. Нам про це майже не кажуть, але вони були серед воєначальників, флотоводців і навіть піратів.
 
Під час недавньої реформи Української поліції серед тих, хто подавав документи в новий набір, жінки становили майже 40%.
 
— Це чудово, — запевняє експертка. — Це значить, що жінки, котрі звертатимуться до поліції, можуть розраховувати на більше розуміння і співучасть. Бо ще донедавна в ситуаціях домашнього насильства чи зґвалтування жінки, які зверталися до правоохоронців, часто чули: «Уб’ють — тоді приходьте» чи «Ну зґвалтували. Але ж навіщо хлопцю життя псувати?». А жінка зрозуміє, що це трагедія, що жертві треба допомогти.
 
В умовах нашого конфлікту виникла низка нових вразливих груп. Насамперед — військові ветерани. Проблеми ветеранів і ветеранок значною мірою схожі, але упередженість проти жінок більша. Їм усе ще значно складніше отримати доступ до передбачених законом пільг, оформити документи учасниці бойових дій. Про надання психологічної реабілітації годі й говорити. Не всі психологи готові працювати з посттравматичним стресовим розладом. Населення країн, що беруть участь у збройних конфліктах, має підвищену небезпеку суїцидів та скоєння насильства в родині й поза нею. Для того щоб військові могли повернутися до повноцінного мирного життя, треба розробити дієві реабілітаційні програми.
 
Також підтримка держави необхідна родинам загиблих, полонених, зниклих безвісти й людям, що отримали інвалідність унаслідок бойових дій. Нам слід будувати інклюзивне суспільство, у якому особа з будь-якою формою інвалідності не почуватиметься чужою. Та й волонтери, які постійно стикаються з емоційним вигоранням, потребують суспільного визнання і підтримки.
 
Слідом за резолюцією 1325 ООН ухвалила ще 8 документів, які формують порядок денний «Жінки, мир, безпека». Кожен із них скерований на подолання певних проблем.
 
Резолюція 1820 — про сексуальне насильство як інструмент конфлікту. Країни-учасниці ООН повинні запобігати йому й надавати допомогу жертвам.
 
Зі слів експертки, кожна третя українка за життя зазнає зґвалтування або його спроби, а кожна четверта — якоїсь форми домашнього насильства: фізичного чи сексуального (психологічне та економічне в це опитування не включили).
 
В умовах війни проблема насильства над жінками дуже загострюється. При цьому ґвалтівники залишаються непокараними. У «сірій зоні» та на окупованих територіях стали ледь не буденними викрадення, торгівля людьми та примус до проституції.
 
Внутрішньо переміщені особи, майже 60% з яких жінки, не маючи стабільної роботи, часто повертаються із сіл на окуповані території, де стають бажаною здобиччю для торговців людьми. Втім, зі слів пані Марії, всі згадані групи є в кожному регіоні України. Їхні історії слід знати, бо тільки тоді зможемо їх підтримати. Це знижує напруженість у спільноті та ймовірність розвитку конфлікту.
 
Національний план дій розраховано на чотири роки. Він передбачає розробку галузевих планів, які втілюватиме кожне міністерство. Початок покладено — навчанням фахівців. Місцеві органи влади збирають дані про потреби вразливих груп, розробляють локальні плани дій.
 
— Треба, щоб жінок чули, щоб вони мали можливість щось сказати, — наголосила Марія Дмитрієва. — У тих країнах, де працюють інструменти захисту прав жінок, ті самі механізми автоматично спрацьовують для решти пригноблених груп, і чоловіків теж. Фемінізм вигідний усім, але не всі готові визнати це.
 
Марія НОВІК,
студентка Київського університету імені Бориса Грінченка