Сповідь і мудрість народу: яку пісенну спадщину залишать нащадкам сучасні українці

21.01.2020
Сповідь і мудрість народу: яку пісенну спадщину залишать нащадкам сучасні українці

Чи міг би Лукаш звабити Мавку голосом сопілки, якби природне середовище, в якому вони зустрілися, було знівеченим і спаплюженим? (Фото з сайта kolovolhviv.top.)

Важко зустріти людину, яка б не співала. Хіба що в гіркі дні глибоких переживань і горя.
 
 
І то, навіть під час поховання рідної чи близької людини деякі народи співають сумні пісні, пісні туги і прощання. Завше і скрізь людину супроводжує пісня.
 
 
Тим паче, людину українську — співучу, чуттєву, мелодійну.
 
Де б і коли не злітала з вуст українська пісня — колискова, весільна, журлива, жартівлива, кобзарська, козацька, народна — вона хвилює і зачаровує.
 
Її витоки сягають тих часів, коли закладалися головні підвалини існування українського народу. Буйноцвітна природа, зариблені чисті водні артерії, переповнені всякою живністю ліси й переліски, а головне — родючі землі. Усе це — природна аура, в якій формувався і зростав український народ.
 
Розвивався у праці і завдяки праці. Усе це спонукало до пісні. І вона лунала: над біленькими хатами, безкрайніми степами, колосистими полями, дрімучими лісами і твердими, мов криця, горами. 
 
Сучасні українці нині майже не співають. Як? Чому? Що сталося? Відповіді немає.

Співаємо, але... не про те

Інакше кажучи, немає теоретично обґрунтованої відповіді, а в народі вона існує. Народ знає. Його не обдуриш. Не співають, бо немає достатку, впевненості у майбутньому, немає радості праці й чистої, мов сльоза, власноруч здобутої перемоги.
 
Не співають, бо розвалюється село — основне святилище народної пісні; бо закриваються школи та підприємства; зростають безробіття і злидні; посилюється недовіра до влади; бо правдива й чесна людина не може піднятися на верхні сходини суспільної стратифікації й зайняти гідне місце під сонцем.
 
«Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю...» Цієї пісні вже практично немає ні на весіллі, ні на простій гулянці. Дуже рідко можна почути її на виставах, пісенних концертах, ще рідше — по радіо чи на телебаченні. Бо життя стало таким, що на небо ніхто з нас не дивиться.
 
«Мене цікавлять тільки дві речі: зіркове небо над головою і моральний закон всередині нас». Це — знаменитий Кант. Майже три століття тому він вдивлявся в небо і намагався проникнути в таїнство буття людини в космосі. Ми ж у цьому не маємо потреби. Нам ніколи! Невже ми стали подібними до тієї, пробачте, істоти, яка ніколи не бачить неба? Чи поступово стаємо!? Так. Бо не співаємо...
 
Співаємо, але... не про те. Бо національні й загальнолюдські цінності вже давно покинули пісню. Більшість сьогодні крикливо, верескливо, хрипотно оспівує агресію, розбій, насильство, брутальність до гуманістичних ідеалів, до людини й людяності. А ще «співають», демонструючи секс, наругу над людським тілом, зневагу до дійсно духовних символів. Так звані нові естрадні співаки тотально заполонили концертні підмостки, руйнуючи святе й неповторне — духовність. 
 
Дехто може подумати, що ми виступаємо проти естрадного співу. Це не так. Дійсна естрада є загальновизнаним надбанням. Вона є такою ж високою культурою, як і народна пісня. Ми ж не сприймаємо фальшивого естрадного співу, який, на жаль, домінує нині в духовному єстві народу.
 
Втягуючи в свою орбіту особистість здебільшого молоду і не зрілу, він руйнує її духовний світ, спотворює образ реальності до невпізнанності, формує хибні цінності, точніше антицінності, ядро яких — агресія, злоба, ненависть і... хтивість.
 
Людина вільна у своєму виборі. Її життєвий вимір координується простором свободи і творчості. Більшість із нас живе за цими принципами і так само виховує своїх дітей, відтворюючи нормальне моральне, духовне, справедливо організоване суспільство... Однак, не все так просто...

Коли не співати, а плакати хочеться

«Садок вишневий коло хати...» — писав Кобзар, налаштовуючи нас на правильний життєвий шлях. Він закликав людство до праці й співу, бо, безперечно, знав, а може, відчував божественну, утаємничену сутність буття у цьому світі. Адже в перекладі з гебрайського «gan» означає садок, в якому «Бог поселив Людину», щоб «порала його та наставляла» (див. Біблія. КН. Буття 1, 2. Ст. 2).
 
«Співають ідучи дівчата, й плугатарі з плугами йдуть...» — читаємо далі. Звідки йдуть? З роботи. Важкої, землеробської, щоденної. Але ж співають! І це передбачливо. У своєму первісному визначенні «культура» є не чим іншим, як «обробітком землі». І це також зрозуміло. Бо тільки у вільній праці, у творчості відтворюється людина і культура, центром якої є найтонша матерія світу — пісня (мелодія). Так научав нас Геній.
 
І водночас він писав про інше життя. Важке, підневільне, злиденне. «Село неначе почорніло, неначе люди подуріли...» Хіба це не про нас, не про ситуацію в Україні, що склалася на початку ХХІ століття!? Про нас... обдурених, обібраних, злиденних духом, розумом і працею.
 
А якщо ще згадати історію минулого століття з її колективізацією, Брестським миром, Голодомором, репресіями і лихоліттям війни та «філософським самовбивством» періоду розвиненого соціалізму, то, здається, висновок напрошується сам. Хто ж буде співати і про що? 
 
Незалежність відкрила двері. Та ба, все підібрали під себе «нові українці». Характерно, що всі вони виросли з «колишніх». Змінили маски, ідеологію, цінності. Перефарбувалися.
 
Обікрали, принизили, а головне — відбирають надію, яка... помирає останньою. У цій ситуації людина не співає, а плаче! Й, здається, саме розпач, не прийняття цінностей, що «посоромили себе», подають ті естрадні неофіти, які ще не зовсім втратили віру в людину і совість. Мабуть, вони намагаються докричатись, достукатись до наших сердець. Не вдається. Ми не чуємо і не сприймаємо. Бо воно — не наше, чуже. Бо ж наше — мелодійне, душевне, спокійне і лагідне. Як істина, добро і краса, що існують у нерозривній єдності. Як народна пісня. Як рідний дім. Як мама. 
 
У кожного свій смак і свої уподобання. Чи маємо ми право нав’язувати їх всяк і кожному? Навряд чи. З іншого боку, неправильною була б позиція невтручання, інерції, байдужості. Покоління мають бути разом. Тому бажано б дати низці пісень і їх виконавцям певну інтерпретацію, ознайомити молодь з об’єктивними оцінками художніх критиків, вислухати їхню власну думку. Конче важливо презентувати добротні сучасні пісні, а не набори бездумних звуків, набридливий несмак, а то й часто-густо відвертий плагіат... 
 
Колись великого Платона звинуватили в тоталітаризмі за те, що він пропонував вилучити з навчальних програм для молоді сумнівні з погляду моралі тексти Гомера, скажімо, опис інтимних стосунків між дорослими чоловіками й хлопчаками. Однак  поставимо запитання таким чином: а своїй дитині ми б дозволили споглядати чи вивчати подібне!?
 
Звичайно, ні! То чому ж ми не робимо цього стосовно фальш-естради, що закликає до агресії, оспівує злочин, пропагує потворний секс? Згадується недавній виступ однієї молодої перспективної й, безсумнівно, талановитої співачки: суперсексуальна тематика, незрілі оголені ноги і груди, характерні рухи... Це для кого?! Для дітей?! 
 
Я добре свідомий того, що в усі віки всі народи невтомно «діставали» молодих. Та в кінцевому акорді, хотячи цього чи ні, вручали їм майбутнє своїх країн. Така діалектика.
 
Тож експериментуйте, химеризуйте — на те ж вона і молодість! Але не забувайте одне: добро саме по собі не приходить. Для цього людина торує свій шлях. І це, повірте, не моє зудіння. Не конфлікт естетичних інтересів батьків і дітей.
 
Чи зможемо ми по таких піснях пізнати долю свого народу, його історію? Ні. Чи відчуємо у них подих землі, що їх з’явила? Ні. І чому вони так контрастують, приміром, з японськими, грузинськими, угорськими піснями чи американським джазом. Ось де ґрунт і крила для зрощування реального патріотизму!
 
Звісно, як кажуть у народі, гроші кишеню не обтягують. Але така естрада — річ надто ненадійна. Сьогодні ти кумир, завтра — забутий, знівечений, спустошений. Бо зрадив Пісню. 
 
Пісня — сповідь і мудрість народу. Вона не купується і не продається, не трощить мікрофони, не викручується, не зомбує, не рве сорочки. Не демонструє голі ноги чи груди... Вона інтелектуальна й моральна і пливе тим єдиним потоком, ім’я якому — Справжність. Пливе повільно, як саме життя. Або ж стрімко мчить назустріч власній пристрасті, яка зветься Любов’ю. Вона піднімається в небеса і піднімає людину, яка сповнена надії, страху і трепету за грядуще власних дітей і свого народу.
 
Пісня — це благородство. Людина, яка співає, не вчинить злочину. Не вкраде, не обдурить, не потерпить несправедливості й не відверне очей від правди, навіть тоді, коли вона буває гіркою.
Пісня — совість народу. Від діда-прадіда вона передається як нетлінна духовна спадщина, що не потребує ніякої корекції.

Жити, творити, перемагати, і... співати

Повернути пісню народу — наше історичне покликання. В основі його ми бачимо дві тісно пов’язані між собою субстанції: 
 
* облаштування життя таким чином, щоб воно відповідало вищим критеріям справедливості й розгорталося на трудовій основі;
* виховання людини в дусі найкращих українських культурних традицій, родинної педагогіки й пісенної культури.
 
Перша субстанція — завдання політикам і підприємцям. Друга — завдання учителя, первинне формування якого відбувається в педагогічному університеті.
 
На жаль, більшість нинішніх можновладців переймаються винятково собою, а не державою. Інтереси народу перебувають на периферії їхньої практично-політичної активності.
 
З другого боку, Педагогічний університет, як і освіта взагалі, також переживають складні часи. А це означає, що втілення її історичної місії перебуває під загрозою.
 
І доки ми не створимо належних та необхідних умов для навчання і виховання майбутнього вчителя, доки він не прийде до учня як суб’єкт найновітніших знань і культури, доти про пісенність нації, її духовну ауру не може бути й мови.
 
Колись перед учителем знімали шапку. Сьогодні його цькують, з нього насміхаються, а нерідко й знущаються. Не в кращому становищі перебуває і нинішній професор, який навчає, готує майбутнього педагога. То ж хіба можуть учитель і педагог, викинуті на узбіччя життя, виховати в нас совість, пробудити духовність, сформувати пісенну культуру? Питання риторичне.
 
Але істиною є те, що, доки держава не поверне свою увагу до Вчителя і Педагога, суспільство рухатиметься сходинами регресу. Воно ніколи не буде по-справжньому творити й співати.
 
Його обрії вимальовуються винятково в чорних тонах — зубожіння, безробіття, бездуховність, агресія і стогін, скиглення, хрипота перед мікрофоном, що лякає дітей і дорослих. 
 
Жити, творити, перемагати і співати — такий має бути поклик української людини і народу. Жити з вірою, з любов’ю до людини.
 
Основа такого способу — продуктивна праця як творчість — ця «вічна природна необхідність, без якої неможливе саме людське життя», — писав свого часу класик. Не випадковий успіх, не технологія «відгадай», «обдури» і «заховайся», а саме праця і духовні цінності мають стати внутрішнім переконанням і лейтмотивним світоглядно-життєвим нашим принципом.
 
На цьому фундаменті створюються умови повернення пісні. Виховання людини праці є одночасно вихованням її як суб’єкта культури — загальної і пісенної. Адже саме труд формує і зреалізовує всі сутнісні сили особистості. 
 
Там, де людина руйнує природу, вона не співає. Там вона біснується... Злочин як перед людиною, так і перед природою обрізає пісні крила. Понівечені хімікатами лани, забруднені радіацією ліси і ріки, спотворені земельні ландшафти, захаращені залишками буйних трапез парки відпочину чи лісові галявини людину до співу не спонукають. Лише викликають біль і сором. Бо ж пісня створюється і розгортається тільки в гармонії людини і природи.
 
Згадаймо «Лісову пісню» Лесі Українки. Чи міг би Лукаш звабити Мавку голосом чарівної сопілки, якби природне середовище, в якому вони знайшли одне одного, було знівеченим, спаплюженим?
 
Хіба могла б Мавка вимовити до нього свої душевні («Я цілуватиму вустонька гожі, щоб загорілись, щоб зашарілись...», «Я хочу для тебе так заквітчатися пишно, як лісова царівна!») слова вдячності і кохання? Ніколи. Живильними променями почуття, що виливається у пісню, стає таке природне середовище, де буяють барви, де в зоряний вінок сплелися квіти, де будить соловейко і світять світлячки... « Тут світлячки в траві я назбираю, вони світитимуться в тебе в косах...» — не тямлячись від щастя, каже Лукаш, пориваючи Мавку в обійми.
 
«А я з калини цвіту наламаю. Вона не спить, бо соловейко будить», — шепоче до нього Мавка...
 
Природа, праця і людина, яка відчула значущість власної творчості, — джерело пісні, невичерпної, як сам білий світ. І доки ми не налагодимо їх взаємодію, доки не утвердимо між собою людські стосунки, не організуємо життя — природне, соціальне і політичне — на гуманістичних і демократичних засадах, ми не почуємо пісні. У кращому розумінні цього слова. 
 
Українці — співучий народ. Можливо, саме пісня дозволила нам пережити важкі лихоліття, не впасти духом, подолати історичні вирви і перешкоди, крокувати до державотворення, вийти на дорогу цивілізаційного розвою, на дорогу, яка веде до Храму. 
 
Нас не зупинить агресія північного сусіда. Бо ми працюємо і співаємо навіть тоді, коли нам неймовірно важко. Якось великий Маестро Анатолій Авдієвський сказав: «Українська пісня не дає бути самотнім — ні людині, ні народу. Заспіває школа — заспіває Україна». 
 
Дай, Боже, щоб так сталося.
Там, де пісня, — лине мова.
Лине мова — є народ!
 
Віктор АНДРУЩЕНКО, 
доктор філософських наук, професор, ректор Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

  • Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

    Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись у Національній академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук) започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза». >>

  • Польський композитор Кшиштоф Пендерецький помер у віці 86 років

    Знаковою подією для культурного життя Києва був останній приїзд до України 29 вересня 2018-го Кшиштофа Пендерецького, який за диригентським пультом представив свій монументальний твір Credo (1997-1998) за участі польських солістів і українських хорів та оркестру. >>

  • Третя «ГРА»: продовжують змагатися 28 вистав із 9-ти міст

    У Міжнародний день театру Національна спілка театральних діячів оприлюднила лонг-лист учасників третього Всеукраїнського театрального фестивалю-премії ГРА. Із 83 заявлених гравців експерти визначили 28 кращих. Саме вони продовжать боротьбу за національний театральний Оскар. >>

  • У культури відбирають 7 мільярдів

    Українське кіно не фінансується державою з нового року. Ще на Львівському книжковому форумі у кінці вересня 2019-го, тепер уже ексміністр культури Володимир Бородянський переконував видавців, що треба вибороти право отримувати з держбюджету гроші на закупівлю книжок для бібліотек. >>