У 1975 році мене відрахували з університету в місті Орджонікідзе (зараз Владикавказ), де я вчився, вірніше вдавав, що вчуся, і мені довелося повернутися додому. Я засмутив батька, який покладав на мене великі надії, і, щоб якось загладити перед ним провину, поїхав «на шабашку». Так у той час називали сезонні роботи в Росії, де в основному чеченці, українці, грузини займалися будівництвом житла, сільгоспоб’єктів жителям російської «глибинки» і Сибіру. Попрацювавши там, я поїхав до військкомату: моя відстрочка від призову в армію, у зв’язку зі вступом до університету, була на рік, і щороку я повинен був підтверджувати своє перебування на навчанні.
Але розповісти я хотів трохи про інше. Насправді я вдячний тому, що таки потрапив до армії і побачив «зсередини» те, що інші, одурманені радянською пропагандою, бачити не могли. Пихата спадщина «переможців у великій вітчизняній» і неповажне ставлення до солдатів досі зберігається у російському «совку»...
Прибувши в частину, в яку мене визначили, я дізнався що прізвище командира батальйону — Чорний. Звали його Володимир Володимирович. Ім’я та по батькові я дізнався набагато пізніше, але завважив, що всі солдати його поважали і називали з теплом у голосі: «Батя». Через шість місяців служби мене призначили старшиною роти, і тут мені довелося вперше безпосередньо зіткнутися з комбатом. Він приїхав до нас у роту. А ми мали відношення до ракетних військ стратегічного призначення і займалися будівництвом відповідних шахт і всіх комунікацій. Дізнавшись від чергового роти, що приїхав комбат, я пішов до нього.
Доповівши за статутом і опустивши руку після «віддання честі», почув: «Нохчи уй хьо»? (Ти чеченець?) Я здивувався і автоматично відповів: «Ву» (Так). Згодом комбат мене відкликав убік і сказав: «Я вас, чеченців, знаю. Разом із чеченцями, на засланні, виріс (він був з українців). Навіть мову вашу добре знав, але забув. Деякі фрази пам’ятаю, але... А тебе, синку, прошу про одне: не підведи мене!»...
Пізніше я зрозумів, чому комбата називали Батя. І сам його називав так. Тому, що він був саме Батею, і офіцери його побоювалися, а солдати дуже любили. Коли я вже звільнився і отримав на руки документи про демобілізацію, трапився конфлікт з одним із офіцерів — майором зі штабу полку, якого мені довелося «заспокоїти». Батя вкотре мене підтримав. Саме тоді він мені сказав фразу, яка врізалася в пам’ять: «Хороші ви хлопці, чеченці, але більше я вас в частину не візьму! Звичайно, порядок ви тримаєте, але...»
Я перебив його запитанням:
— Чому?
— Я з вами майором не стану! — відповів Батя.
Він хотів вийти у відставку в званні майора (пенсія була вищою), а ми своєю безкомпромісністю створювали йому проблеми... Це саме від нього я дізнався, що в депортацію тоталітарний радянський режим відправив дуже багато українців, і що українці, німці, чеченці і всі інші виживали там разом, об’єднуючись. До речі, Батя нашу мову пам’ятав і досить часто звертався до мене чеченською та ставився підкреслено тепло...
Батя — Капітан — Чорний — мій найтепліший спогад про армію. Чорний Володимир Володимирович! Чи живий ти? Мій комбат і... Батя!
Муса ТАЇПОВ,
спеціально для «України молодої»
Париж, Франція
