Українська мова Гете і Боккаччо: за відкриту підтримку Івана Дзюби перекладача Миколу Лукаша позбавили засобів до існування

10.12.2019
Українська мова Гете і Боккаччо: за відкриту підтримку Івана Дзюби перекладача Миколу Лукаша позбавили засобів до існування

Микола Лукаш.

Сто років від дня народження Миколи Лукаша — відомого мовознавця, перекладача, поліглота — виповнюється 19 грудня. Це він першим в Україні переклав «Фауста» Гете, віддавши цій роботі 18 років. Підкорилася йому й поема «Бал в опері» Юліана Тувіма — складний твір для перекладу. Знавець майже двох десятків мов, здавалося б, мав купатися у променях слави, проте на долю Миколи Лукаша випали такі випробування, яких би вистачило не на одне життя.

Перші університети

Мала батьківщина Миколи Лукаша — Кролевець Сумської області. На Божий світ дитина з’явилася 19 грудня, на День святого Миколая. Батько Олексій Якович походив зі старовинної козацької родини. Напевно, свої таланти Микола успадкував від своїх пращурів-шляхтичів, серед яких були і поліглоти, і меценати, й ерудити. Під час голоду 1919-21 років Олексій Якович Лукаш переховував родича — ворога народу. Родину розкуркулили. 
Очевидно, після пережитого Миколка довго не говорив. Від німоти його врятував дядько Дмитро Оникієнко, який читав дитині книжки, розмовляв, сподіваючись, що хлоп’я заговорить. Зрештою, так і сталося. У місцевій семирічці Микола опанував французьку, англійську та німецьку мови. Любив читати. Частенько гортав сторінки у сутінках і при місячному сяйві, тож зіпсував собі зір. У старших класах присвятив однокласниці Валі Зелінській вірш із напівжартівливим: «Юносте-податносте без ваги й пуття// Певне, з делікатності я згубив життя». 
У 18-річному віці Микола Лукаш вступив на історичний факультет Київського університету, при цьому підробляючи в «Архіві давніх актів». Кажуть, через кохання до примхливої однокурсниці залишив на деякий час навчання. Вчителював у школах Київщини, а через рік повернувся в університет. 
На початку війни Микола Лукаш рив окопи довкола Києва. Університет евакуювали до Харкова, тож Лукаш вирушив слідом. Під час авіаційного нальоту юнака було поранено, лише щасливий випадок урятував його життя. З угорським офіцером він спілкувався його рідною мовою, що допомогло з подальшим лікуванням гангрени. Після одужання Микола Лукаш не лише працював перекладачем у місцевій прокуратурі, а й допомагав утікачам із примусових робіт: давав їм адреси криївок УПА.

Сміливий поліглот

У 1953 році виходить друком перший переклад Миколи Лукаша, а у 1955-му друкується твір його життя — «Фауст» Гете, що приносить поліглоту визнання. Через три роки перекладач вступає до Спілки письменників, а вже за кілька — розпочався його київський період життя. 
Із середини 1950-х по 1973 р. Микола Лукаш здійснює свої найкращі переклади: «Дон Кіхот» Мігеля Сервантеса, «Декамерон» Джованні Боккаччо, «Пані Боварі» Гюстава Флобера, поезії Бернса, Гейне, Шіллера, Верлена. Відтоді Herr Bruder в устах героїв Фауста звучить по-козацьки «пане-брате», таке близьке кожному українцеві. 
Перекладав і сучасників. Рядки Маяковського російською: «Шел я верхом, шел я низом, стропил мост в социализме» Микола Лукаш блискуче трансформує у «Йшов я верхом, низом ліз, міст мостив в соціалізм». 
У 1973 році Лукаш одержав однокімнатну квартиру на вулиці Суворова. Усі меблі з «комуналки» залишив сусідці. Із собою взяв лише картотеку, письмовий стіл, кабінетний столик, книжки і друкарську машинку. З кухні зробив книгосховище і розпочав роботу над перекладом «Дон Кіхота» Сервантеса. 
Микола Лукаш був не лише видатним поліглотом, він винайшов власну перекладацьку формулу — бути сміливим. «Він, по суті, був не дуже «правильним» перекладачем, адже міг багато собі дозволити, — вважає літературознавець Ростислав Семків. — Це було нетипово. Він був надзвичайно сміливим перекладачем. І такі зауваги йому закидали, що він міг не надто слідувати тексту. У цьому сенсі Микола Лукаш і Григорій Кочур (його старший друг і товариш) складають певну опозицію». 
Будинок, де народився Микола Лукаш, не зберігся.
Фото Ольги ЛУЧУК.
 
На прикладі «Дон Кіхота» Ростислав Семків доводить, що Лукаш був доволі сміливим і по-особливому підходив до тексту: «Головний його підхід — це занурення в текст. Це йому було потрібно для того, щоб зрозуміти найголовніше — що він хоче передати або чим він хоче маніпулювати, тобто атмосферу тексту. І ще одне правило: навіть не може йтися про підрядник. А він жив у ситуації, коли це роблять постійно, тому що більше української літератури в 1950-60-х роках, особливо в 1950-х, перекладається не з оригіналів (англійських, італійських), а з російської мови». 
Безцінними спогадами про неперевершеного Миколу Лукаша поділився багатолітній редактор журналу «Всесвіт» Олег Микитенко: «Не всі в літературному світі сприймали перекладацький стиль Миколи Лукаша, його орієнтацію на глибини української народної мови, максимальне багатство лексичних і фразеологічних зворотів. Декому, вихованому на російських перекладах світової літератури, чужим і незрозумілим було, як може так звучати Гете, якого звикли читати російською мовою у «високому штилі». Адже герої Гете заговорили, демонструючи небачені скарби української мови. Справді, так, як перекладав Лукаш, подібних прикладів не було. Ось так Фауст висловлюється про Вагнера:
«Іще його не зрадила надія;
Копається в гноїську, скарб шука,
А знайде часом черв’яка,
То дурень і тому радіє...»
А ось так сварила свого невірного чоловіка Марта: «Лайдак! Паскуднеє ледащо! І в злиднях він бахурував! Своїх дітей обкрав нізащо!»
Феноменальний лінгвіст
Кожен перекладач знає, наскільки важко не лише підібрати потрібне слово, а й домогтися неповторного колориту, особливого звучання. «Ох, непростий цей горішок!» — зазначав знаний поет, перекладач Дмитро Білоус. У вірші «Не відтвориш так на так» йдеться про особливості перекладу російського прислів’я «Кому пироги и пышки, кому синяки и шишки». На початку перекладач йде традиційним шляхом, намагаючись підібрати римовані рядки. Проте швидко переконується, що в перекладацькій роботі цей шлях — хибний. Зрештою, міцний горішок піддався: «Кому пироги й млинці, кому гулі й синці». 
Треба розуміти, що геніальна творчість Миколи Лукаша припадає на час русифікації України, коли українській літературі відводилася роль «молодшої сестри», а точніше пасербиці «старшого брата». Далеко не всі тогочасні тлумач-перекладачі радо вітали Миколу Лукаша. Натомість обвинувачували його в порушенні російських канонів перекладу, згідно з якими Фауст має говорити «високопарною» мовою. Старший товариш Лукаша Григорій Кочур у статті «Майстри перекладу» писав про найвидатніших майстрів цього виду літературної творчості (Миколу Зерова, Максима Рильського, Валер’яна Підмогильного, Миколу Терещенка, Бориса Тена, Ірину Стешенко, Василя Мисика), зазначаючи, що до цієї плеяди належить і Микола Лукаш. 
Григорій Кочур так характеризує принципи роботи неординарного для радянської доби українського перекладача: «Ніколи не користуватися послугами підрядника, перекладати з оригіналу. Ті півтора десятка мов, якими він володіє, роблять із нього перекладача винятково широкого діапазону. Ніколи не перекладати на замовлення. Лукашеві можна замовляти винятково те, що він сам собі замовляє... Він живе тим, що перекладає. Стихія перекладного твору поглинає перекладача до решти. Він винятково різносторонній стиліст. Знання української мови на всіх етапах її розвитку, в усіх її тонкощах і нюансах поєднується у нього з великою сміливістю та ініціативністю і одночасно з тактом і почуттям міри. Він піднімає на поверхню, активізує і запрова­джує до вжитку глибинні мовні шари, і архаїзм, і неологізм у нього однаково покірно служать справі художньої виразності». 

Український Дон Кіхот

Невибагливий у побуті, непристосований до життя, Микола Лукаш виявляв справжню мужність, коли йшлося про гідність та честь. Олег Микитенко у своїх спогадах пише про унікальне явище шістдесятництва, представлене цілим гроном таких яскравих імен, як Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Алла Горська. 
«Поява у 1966 році праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку він надіслав у вищі партійно-комуністичні інстанції, виявилася шоком для офіційних ідеологів Української РСР... У квітні 1972 року Іван Дзюба був арештований і після майже річного слідства був засуджений на п’ять років ув’язнення, — писав Олег Микитенко. — Микола Лукаш надіслав листа до Верховної Ради, Верховного суду й Прокуратури УРСР, у якому пропонував самому відбути цей термін замість хворого на сухоти товариша по перу». 
Звісно, прямостояння Миколи Лукаша отримало «гідну оцінку»: президія виключила його зі Спілки письменників. Фактично йому було оголошено війну, він не мав змоги друкуватися. Збірка віршів французького поета Аполлінера в Лукашевому перекладі так і не вийшла в світ. У наступних восьми томах багатотомного тлумачного Словника української мови укладачі перестали посилатися на Лукашеві переклади. Почалися провокації, міліцейські переслідування.
«Донкіхотством» назвав вчинок Миколи Лукаша Григорій Кочур. Коли в 1978 році в Кролевці померла його мати, на її похорон видатний перекладач поїхав без гроша, у благенькій одежині. 
Тоді Миколі Лукашу радили «доброзичливці»: визнати помилковість свого вчинку, звернутися до секретаря ЦК з ідеологічних питань. Проте він вистояв, не зламався. Адже був не лише «збіса талановитим», як характеризував його товариш Михайло Серженко, а мав мужність. 
...Так уже повелося на наших теренах, що слава приходить тоді, коли митець йде з життя. І хоча Лукаш дочекався свого зіркового часу, коли його знову друкували, його перекладами захоплювалися, проте час уже працював проти нього. 29 серпня 1988 року Микола Лукаш пішов із життя, лише почавши роботу над фундаментальною працею — «Гаргантюа і Пантагрюель». Книжка перекладів «Від Боккаччо до Аполлінера» вийшла вже після смерті Миколи Лукаша і стала для нього своєрідним пам’ятником.