«Хліб — під мітлу!»: про Голодомор українців очима і вустами його свідків

27.11.2019

Роки, що відмежовують нас від великого українського Голодомору, не вивітрили з народної пам’яті пережитого тоді жаху. Лихоліття 33-го невигойною раною муляють у душі кожного з нас: адже немає, либонь, жодної хати чи оселі, яку б обійшла осторонь ця біда. Тож маємо, далебі, повне право стверджувати (і з нами зараз уже солідарний майже весь світ!) про катастрофу воістину планетарних масштабів. Хоча, з іншого боку, остаточне світло на події тих років і досі повністю ще не пролито; адже всеохопні наукові дослідження їх первісних причин розпочалися лише зовсім недавно — за президентства Віктора Ющенка.
 
Якщо говорити про Донеччину, то тут Голодомор   знищив понад 100 тисяч працездатного населення. Смерть торкнулася своїм чорним крилом практично кожної місцевої родини, особливо ж лютуючи чимдалі на північ. Отож не дивно, що саме у Святогірську — тихому мальовничому курорті, розташованому на перетині трьох областей (Донецької, Харківської і Луганської), відбулися пам’ятні заходи за участю мешканців декількох прилеглих сіл, учнівської молоді та вимушених переселенців із зони ООС. У центральній міській бібліотеці яблуку не було де впасти, але чи не найбільшої уваги удостоїлися все ж навдивовижу щемні і правдиві розповіді безпосередніх живих свідків тих подій — 92-річного ветерана Укрзалізниці Андрія Садовника та його дещо молодшої «посестри по нещастю» Зінаїди Гніденко (котра причому завітала сюди аж із доволі віддаленого села Пришиб). 
 
Ось що, зокрема, вони повідали враженим дітлахам: «Перші тривожні передчуття незворотної біди зримо виникли ще у 1932 році. І хоча врожай було тоді зібрано начебто й непоганий, однак весь намолочений хліб заслані до нас розпорядники й агенти політуправління заграба­стали, що називається, під мітлу! Ну й — як наслідок — улітку на польові роботи нікому було вже й виходити: адже люди просто мерли як мухи (щодень півтора-два десятки душ). Так що зовсім отоді не стало вже кому в полі працювати, та й не було кому шкелетів тих по-християнськи чи навіть хоч по-людськи упокоїти!..» 
 
(Й далі, після невеличкої передишки — грізно насупившись і до знемоги стиснувши кулаки): «Однак я всім своїм розумом і серцем передчуваю ще жахливіші пошесті й голод, якщо цей чортів комедіант (демонстративно тикає пальцем у портрет відомого «квартального» діяча. — Авт.) дозволить-таки продавати нашу рясно освячену потом і кров’ю селянську землю. Тоді я його сам оцими суціль порепаними натрудженими мозолями схоплю за горло і удавлю як останнього розпроклятого гада й засранця!» (А. В. Садовник).
 
«Мені, на щастя, вдалося вціліти завдяки тому, що крадькома бігала на високий правий берег Сіверського Дінця і збирала там усіляку молоду зелену парость (чи, висловлюючись по-нашому: козельки, калачики і лопуцьки). Причому, по правді кажучи, це їдло особисто мною сприймалося як низпослана від самого Господа дивовижна манна небесна!.. Ну й, окрім того, якщо в когось іще по сусідству знаходилася у хазяйстві сяка-така пристойна тепла хустка, ковдра чи свитина, то вимінювали їх у жидів (які постійно тоді гендлювали в нашій місцевості на своїх однокінних бричках) на жалюгідну жменьку висівок. І товкли те лушпиння у ступі з кропивою, лободою чи якимсь іншим зібраним нами зіллям, аби хоч трохи втамувати голод...» (З. О. Гніденко).
 
* * *
 
До речі, в державних архівах Донеччини, як виявилося, немає жодної якісної фотографії, датованої тими страшними роками. Адже місцеві компартійні керівники ледь не на перебій запевняли світове співтовариство, що в СРСР буцімто завжди і все гаразд, забороняючи при цьому будь-які кіно- чи фотозйомки. Тому сьогодні ми можемо бачити висушені недоїданням дитячі трупи чи скотомогильники, ущерть заповнені спотвореними тілами українських селян, хіба лише на рідкісних фотокадрах, зроблених зарубіжними журналістами. І скрізь на них, куди тільки не кинь оком, — одне й те саме болюче видовище: найродючіша у світі земля густо вкрита почорнілими опухлими привидами!... 
 
Що ж, багатовікова історія роботящої української нації мала, на жаль, не одну печальну сторінку. Однак трагедія 1932-33 років — це нічим не виправданий кривавий злочин тодішньої більшовицької влади проти власного ж народу. Котрий за своїми страхітливими наслідками колись ще, я певен, увійде до рукотворної живої Книги найсумніших дат нашої планети!..